Догматичне богослів'я
Бог володіє повнотою найдосконалішого буття. Це прямо та необхідно передбачає ідея найбільшої досконалості Божої, яка владно вимагає уявляти Бога таким, що має дійсне реальне буття, досконаліше від небуття чи буття у можливості в одному лише уявленні, і причому, це буття — найдосконаліше. Одкровення особливо виразно вказує на повноту досконалішого буття в Богові у найменуванні Його іменем Сущий: "Я є Сущий". І говорить: "Отак скажи синам Ізраїлевим: Сущий послав мене до вас" (Вих. З, 14). "Цим іменем пояснюється цілковите буття, яке не починалося і ніколи не припиниться" (Св. Григорій Богослов), "є мовби деяке море сутності, невизначене й нескінченне, що простягається за межі всякого уявлення про час і єство" [132, С. 196] (Сл. 38, і 45).
Бог, як "Буття" найдосконаліше, вільний від недоліків і обмежень, властивих буттю, що має кінець. Усі єства та предмети видимого світу обмежені, як початком і причиною свого буття, так і умовами свого існування, які не є самобутніми та схильні до постійних видозмін; усі вони залежні від умов простору та часу. Бог же, найдосконаліший за Своїм буттям, вільний від усіх цих обмежень, - Єство самобутнє, ні від кого й ні від чого не залежне за Своїм буттям, а тому незалежне від випадкових змін (чи незмінне), а разом незалежне від усіх умов часу та простору. Ознаки єства Божого, як найдосконалішого буття такі: 1) самобутність; 2) незмінність; 3) вічність; 4) невимірність і 5) всюдиприсутність.
1. Самобутність - це така властивість, яка означає, що Бог не походить ні від чого іншого і не залежить ні від якого буття у Своєму бутті, але притому й необхідні умови Свого буття має в Собі Самому. Для людського розуму ця властивість виявляється настільки необхідною, що без неї він не може й мислити Бога. Бог, залежний від іншого буття, не є Бог.
"Я є Сущий". Так Сам Бог визначає Себе як єство самобутнє, сповіщаючи Мойсею Своє ім'я при купині. Поясненням цих слів у Новому Завіті служать слова:" Я є Альфа й Омега, початок і кінець, говорить Господь, Котрий є й був і йде, Вседержитель" (Об. 1, 8).
Особливо ж прямо й сильно виражається думка про самобутність Божу в словах Спасителя: "Як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі" (Ін. 5, 26). Через пророка Ісайю Він говорить: "Це Я. До Мене не зроблено Бога, і не буде цього по Мені!" (Іс. 43, 10).
2. Незмінність. Незмінність Бога - це така властивість, згідно з якою Він завжди перебуває один і той же і в єстві Своєму, і в Своїх силах і досконалостях, і у Своїх визначеннях, не залежачи від будь-яких змін чи випадкових переходів з одного стану (кращого чи гіршого) в інший (кращий чи гірший). Ця властивість неподільно поєднана в Богові з властивістю Його самобутності й необхідності, яку Він припускає.
Таким Одкровення й зображує Бога. Сам Він про Себе засвідчує:
"Я Господь Бог ваш, і не змінюся" (Мал. З, 6). Священні письменники стверджують, що "в Отця світів, що у Нього нема переміни чи тіні відміни" (Як. 1, 17; пор. Євр. 6, 16-17). Вони заперечують у Ньому змінність, помічену в природі. "Колись землю Ти був заклав, а небо - то чин Твоїх рук, позникають вони, а Ти будеш стояти ... і всі вони як одежа загинуть, Ти їх зміниш, немов те вбрання, і минуться вони... Ти ж той Самий, а роки Твої не закінчаться" (Пс. 102, 26-28).
Властивість незмінності Божої викликає деякі труднощі, що потребують пояснення:
а) Як узгодити з незмінністю Бога народження в Ньому Сина й сходження Духа Святого? Відповідь на це дає св. Іоан Дамаскін (Виклад. Віри, 1 кн., 8 гл.). Бог Отець, народжуючи з власного єства подібне до Себе єство, народжує в середині Свого єства, а не зовні, Сам Собою, не потребуючи нічиєї допомоги, народжує вічно, нескінченно й безперестанно, так, що Син завжди був з Отцем і в Отці, й тому народжує без нанесення шкоди Своїй незмінності. Тоді б тільки Він піддався зміні, коли б у часі народжував Сина, зробившись Отцем потім, і не був Ним напередодні, коли б народжував не Сам по Собі, а при сприянні ззовні, і коли б відбувалося відділення єства Сина від єства Отця. Подібне
міркування прийнятне і стосовно до сходження Святого Духа. У єстві самобутньому та вічному це народження та зведення є самобутнім і вічним, а тому в жодному разі вони не можуть служити в Ньому ознаками Його змінності [139, С. 87-89].
б) Як узгодити з незмінністю Божою втілення Бога Слова в особі Ісуса Христа? Відповідь на це диво міститься у вченні Церкви про те, що два єства в Ісусі Христі, у єдиній іпостасі, з'єдналися не тільки неподільно й нерозлучно, але й незлитно й незмінно чи незаперечно (віровиклад IV Всел. Соб.), так, що ні Божество не змінилося на людство, ні людство на Божество, а кожне з єств зберегло свої властивості: Божество Свою нескінченність, людство свою обмеженість [37, С. 46-48]. Тому, через втілення ніякої зміни в єстві Божому не настало: вона сталася б лише в тому випадку, якби Божество, як учили монофізити, злилося з людством, утворивши із Себе й людської природи нове, змішане єство.
в) Як може зберігатися незмінність Божа, коли Бог у часі створив світ? Це пояснюється так. Творіння світу стосовно Бога не є чим-небудь випадковим і не передбаченим Богом; думка про світ існувала в розумі Божому вічно, причому, як думка про світ, що мав би бути створеним у часі: "відомі Богові від віку всі діла Його" (Діян. 15,18), однаково вічна в Богові й сила творчості. Творіння світу, отже, є не що інше, як здійснення в часі вічної й незмінної думки Божої. З іншого боку, Бог не зі Свого власного єства сотворив світ, а сотворив його через зовнішню творчу дію Своєї волі, яка не викликала ніякої зміни в Його єстві.
3, Вічність. Бог, як єство незмінне, не залежить від умов часу чи вічності. Час не є що-небудь саме по собі існуюче; він є лише формою буття скінченного, оскільки в ньому виникають постійні зміни в речах, внаслідок яких вони і з'являються або виникають, переходячи з одного стану в інший, і в кожну визначену мить є не тим, чим були раніше. Цими змінами й визначається в послідовному бутті скінченному раніше й після, початок та кінець, теперішнє, минуле й майбутнє. Буття незмінного єства Божого цілковито й завжди однаково володіє Своїм буттям без будь-якого збільшення чи зменшення, без будь-якої послідовності чи зміни, а тому для Нього немає ні початку, ні кінця, ні минулого, ні майбутнього, а є тільки завжди однакове, завжди існуюче чи вічне буття. В усі часи Він є тим же, завжди рівним Самому Собі.
Одкровення зображує вічність Бога з усією роздільністю. "Я є Сущий", говорить про Себе Сам Бог. Внутрішня залежність вічності Божої від Його незмінності ясно викладена у вищенаведених словах псалмоспівця: "Спочатку Ти, Господи, землю був заклав... Ти той же і роки Твої не закінчаться". Про ступінь продовження буття Божого, стосовно до наших позначень часу, воно є свідченням Самого Бога: "Це Я, Я перший, а також Я останній!" (Іс. 48,12; пор. 41, 4; 44, 6); "Я є Альфа й Омега, початок і кінець" (Об. 1, 8); "Я є перший і останній" (17 вір.); "До Мене не зроблено Бога, і не буде цього по Мені" (Іс. 43, 10).
Думка цих висловів така, що людина, куди б не сягала своїм розумом при вимірах часу початку чи кінця, скрізь зустрічає Бога, Який вище найбільших вимірів часу: "Перш ніж гори народжені, і поки Ти створив землю та світ, то від віку й до віку Ти Бог!" (Пс. 90, 2). Псалмоспівець говорить про Нього: "Бо в очах Твоїх тисяча літ немов день той вчорашній, який проминув і як сторожа нічна ..." (Пс. 90, 4).
4. Незмінність і всюдиприсутність. Знаходячись вище часу, Бог не обмежений ніякими межами простору, Він невимірний і всюдиприсутній. Подібно до часу, простір не є чимось, що існує незалежно від речей, а є також формою існування скінченних речей, оскільки їм властиві просторові визначення. Визначена протяжність (довжина, ширина, висота) речей скінченних виникає від недостачі в них самобутності й залежності їх в забутті від зовнішніх умов, що зважають на просторові межі чи кордони їх буття. Але Бог - це єство, яке стоїть вище всякого простору чи вимірної протяжності, єство неосяжне, необмежене й невимірне. Розглянутий відносно світу, Він є єством усюди присутнім, тобто Він перебуває не в одному якомусь місці чи в один час в одному, а інше в іншому, але перебуває скрізь, завжди й повністю. У світі як фізичному, так і моральному немає жодного місця, жодного створеного єства і в усіх цих єствах немає ніякого найменшого, так би мовити, часткового стану дії сил, де Бог не був би присутній.
Одкровення в усі часи сповіщало про невимірність і єства Божого. Сам Бог говорить про Себе в Старому Завіті: "Чи Я неба й землі не наповнюю?" (Єр. 23, 24).
Давид сповідує також всюдиприсутність Божу в таких словах: "Куди я від Духа Твого піду і куди втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, то Ти там, або поселюся в шеолі, ось Ти! Понесуся на крилах зірниці, спочину я на кінці моря, то рука Твоя й там провадить мене, і мене буде тримати правиця Твоя!" (Пс. 139, 7-Ю). Поклоніння Богові духом та істиною не може бути прив'язане до будь-якого визначеного місця, а повинно здійснюватися скрізь (Ін. 4, 21-23). Апостол Лука навчає, що Бог є всюди, біля кожного з нас;"... бо ми в Нім живемо й рухаємось, і існуємо..." (Діян. 17, 27-28) [72, С. 10-122].