Ярослав Грицак Сталін керувався не лише тривожними звітами ОГПУ, але й спогадами про те, як літом 1919 р. більшовикам довелося втікати з України під хвилею селянського повстання. Недавно газета «2000» надрукувала просторе інтерв'ю з американським професором Марком Таугером (http://www.2000.net.ua/e/44514). Таугер відомий у науковому світі як історик-дослідник голоду 1932-1933 рр. в Україні, котрий заперечує, що а) голод був запланований «згори» і б) що він був спрямований проти українців - а щобільше, що в) його можна кваліфікувати як геноцид. Ці погляди Таугер вперше озвучив ще на початку 1990-х років, але досі його ім'я не було відоме широкому загалові в Україні - аж поки цю прогалину не взялася заповнювати газета «2000» та її редактор Сергій Кичигін. На початку цього тижня Кичигін виступив на 5 каналі, і знову переказав позицію Таугера, на той раз ширшому колу - бо, зрозуміло, телевізор дивиться набагато більше людей, аніж читає газету (треба додати, що в цьому випадку йдеться ще про україномовну публіку, котра надає перевагу 5 каналові і відчуває певну ідіосинкразію «2000»). При цьому Кичигін назвав Таугера «провідним американським істориком», а його (і, зрозуміло, свою) позицію він представив як ще одну спробу захистити «свободу слова в Україні», перед наполегливими спробами українського президента Ющенка ввести закон про український Голодомор як акт геноциду. Я маю свою думку про Кичигіна та його газету. Але тут не буду її оприлюднювати. Швець, як кажуть, має знати своє ремесло Я - історик, й у мас-медіальньому світі я є радше любителем. Тому про рівень й міру об'єктивності цієї газети краще хай говорять журналісти та фахівці з мас-медіа. Я ж буду говорити про історію, а точніше - про те, як історію вживають (і як нею зловживають) у публічних дискусіях. Почну з характеристики Таугера як «провідного американського історика». Для тої частини української публіки, для котрої одне тільки словосполучення «made in the USA» викликає образ чогось якісного і добротного, така характеристика мусіла б викликати автоматичну довіру. А коли історик є не тільки «американським», але й ще до того «провідним», то все, що він сказав, заслуговує на особливу увагу. Так, американська академічна система (на відміну від української) таки дійсно дбає про стандарти. Щоб стати професором, у ній треба пройти через декілька щільних сит, котрі відсівають ідіотів і шарлатанів, а також тих, що не витримують стресу академічної кар'єри. Чим більше високо учений вибився, тим більше сит він пройшов, і тим сильнішою була конкуренція. Існує досить проста схема, котра визначає, хто з істориків є провідним. Для того треба стати професором університету з т.зв. ivy league - як от Гарварду, Колумбійського чи Єйлу. Таугер викладає в університеті Вест Вірджинії - котра, як то кажуть американці, є «middle of nowhere» - тобто в скромному провінційному університеті. До того ж, він не є професором. До того ж, донедавна його посада була скромніша: associate professor - що приблизно дорівнює нашому українському «доценту» (пишу «донедавна», бо не знаю, чи в його біографії зайшли які нові зміни). Я далекий від снобізму, а тим більше не маю наміру образити Таугера чи інших істориків, що сидять по американських провінційних університетах. Деякі з них є дійсно першокласними, в інших просто не склалася кар'єра. Але, у кожному випадку, характеризувати доцента університету Вест Вірджинії як «провідного історика» є, м'яко кажучи, сильним перебільшенням. Це є явним «піарівським ходом», розрахованим на нашу з Вами необізнаність: не кожен же може знати особливості американської системи! (чим, до речі, користаються деякі з наших діаспорних істориків, котрі в Україні представляють свою скромну академічну кар'єру в Америці як захмарні досягнення). Є, однак, ще один момент в інтерв'ю Таугера, котрий ставить під сумнів його неупередженість. Він починає своє інтерв'ю з того, що переповідає «Положення про стандарти професійної поведінки Американської історичної асоціації». Цитую мовою оригіналу (Таугер вільно володіє російською): «Эти стандарты разъясняют, как историку или любому человеку, исследующему исторические темы, следует писать, чтобы его работа была обоснованной, а не пропагандистской. Историкам, например, необходимо говорить о событиях в надлежащем контексте, а это обычно подразумевает использование как можно более широкого и полноценного контекста. Если автор рассуждает о каком-то событии слишком узко, не учитывая широкого контекста, практически наверняка такой автор представит и некорректную интерпретацию данного события. Историк также не должен опускать доказательства и версии, не совпадающие с его (ее) взглядами. Автор, игнорирующий альтернативные точки зрения, несправедлив по отношению к читателям и самому себе. Читатели имеют право знать отношение автора к альтернативным версиям. Если автор вообще не упоминает альтернативных точек зрения, его (или ее) можно обвинить в незнании первоисточников. Если автор сознательно скрывает альтернативные точки зрения, чтобы создать видимость, что его (или ее) версия - единственная, такого автора можно обвинить в написании пропагандистской литературы». З цього засновку Таугер критикує Роберта Конквеста та покійного Джеймса Мейса («добрі письменники - але упереджені дослідники») - а рівно ж українських істориків, які вірять в український Голодомор. Він, однак, не помічає, як підкладає міну під самого себе: у своїй статті він не наводить інших альтернативних точок зору, котрі, з одного боку, не конче співпадають з висновками Конквеста чи Мейса, але й не погоджується з позицією самого Таугера, з другого. Таугер належить до т.зв. environmental school, що наголошує роль природних явищ в історії. Його погляди можна коротко викласти так: голод 1932-1933 р. був викликаний засухою 1931 р. та сильними дощами 1932 р. Комуністична влада пробувала боротися з неврожаєм, зменшуючи плани хлібозаготовок, дозволивши вільну торгівлю зерном та намагаючись прогодувати, в першу чергу, голодуючі міста. Єдине, на що вона не пішла - це на закупівлю хліба за кордоном. Якраз тоді в Німеччині до влади прийшов Гітлер, Маньчжурію окупували японці. Якщо б СРСР почав імпортувати зерно, то він би виказав свою слабкість (тим більше, що Червона Армія тоді дійсно голодувала). Криза потягла за собою багато жертв, але врешті-решт «голодающее крестьянство и советское правительство совместными усилиями (підкреслення моє - Я.Г.) добились получения в 1933 году гораздо более высокого урожая в сравнении с 1932 годом». Таугер частково готовий піти на зустріч прихильникам версії голодомору і визнати факт, що голод дійсно супроводжувався антиукраїнськими репресіями. Але ці репресії, вважає Таугер, відігравали другорядний характер і були виміряні проти українських націоналістів, а не селян. Сталін помилково думав, що за небажанням селян здавати хліб державі стояли підшепти націоналістів, а не неврожай - бо офіційна статистика подавала завищені дані. Цей епізод і витворив міф про український характер голоду. Тут Таугер покликається на іншого, справді провідного американського історика - професора Гарвардського університету Террі Мартіна, який оприлюднив свою версію декілька років тому у книжці «The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939» (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2001). Проблема полягає в тому, що цитуючи, Таугер пересмикує аргумент Мартіна - і ця невелика підміна тону дозволяє йому співати пісню по-своєму. Те, що у Таугера виглядає як другорядний сюжет («помилка Сталіна»), у Мартіна проходить першорядною лінією. Спочатку Сталін дійсно не виділяв Україну серед інших територій, котрі не здавали хліб. Однак влітку 1932-го його перемінило: він почав боятися, що втрачає Україну. У нього було враження, що радянська влада перестала існувати в Україні взагалі. А тому вирішив завдати їй найтяжчого удару. Сталін керувався не лише тривожними звітами ОГПУ, але й спогадами про те, як літом 1919 р. більшовикам довелося втікати з України під хвилею селянського повстання. Цей свій «український страх» він поширив і на донських козаків та поволзьких німців, котрі під час російської громадянської війни теж виявили сильний спротив комуністичній владі (при нагоді скажу, що подібний аргумент висував й покійний Джеймс Мейс). У кожному разі, Україна й українці перебували у центрі, а не на периферії уваги Сталіна, коли він вирішив вдатися до покарання селян голодом. Добре порівняти позицію Таугера з точкою зору іншого провідного дослідника ранньої радянської історії італійця Андреа Граціозі. Останній теж покликається на Мартіна, але робить висновки, відмінні від Таугера Тут не місце переповідати їх детально - зацікавлених можу відіслати до його статті, надрукованій в «Українському історичному журналі» №3 за 2005 рік. Повторю тільки центральний аргумент: Граціозі позиціонує себе поміж двох груп істориків (і, відповідно, людей, які їм вірять) - одна група (група А) вважає, що голод 1932-1933 року був дійсно українським геноцидом; друга (група Б) твердить, що голод взагалі не мав національного виміру. Італійський історик доводить, що обидві групи не є ані повністю правими, ані повністю неправими. Є правдою, що голод заторкнув не лише Україну - але правдою є і те, що українське село перебувало у центрі катаклізму. Так, український голод не підпадає під вузьке означення геноциду - але, з другого боку, таке вузьке означення геноциду не є єдиним. Якщо вдатися до розширеного трактування (можливості якого не виключав Рафаїл Лемкін, автор самого поняття «геноцид»), то український голод таки можна кваліфікувати як акт геноциду. Біда з українською історією полягає в тому, що у дискусії навколо її найважливіших сюжетів більшість учасників знає тільки А або Б. Мало кого цікавить історія, написана напівтонами або з більшою кількістю букв - а як добре знають добрі історики, історія переважно такою і буває. До прикладу, наведу порівняння, яке часто виникає під час дискусій про Голодомор - порівняння з Голокостом. Але наведу його в іншому, новому ракурсі. Після війни одні тільки США реквізували з німецьких архівів стільки документів про Голокост, що якщо б їх викласти в одну лінію, то вони простяглися б на декілька десятків тисяч метрів. Якщо додати до цього інші архівні збірки, спогади жертв і свідків, документи судових слідств та кіно- й фотоматеріали, то сміливо можна сказати, що жодна інша подія в світовій історії не є так добре удокументована, як історія винищення євреїв. До того ж, вона ще й найкраще досліджена: 20 років тому число наукових монографій про Голокост становило 200 тис., а про один тільки концентраційний табір Освєнцім (Аушвітц) видано близько 100 тис. праць. І попри це, історики досі не можуть дійти до згоди щодо більшості питань, що, як, коли і чому сталося під час Голокосту. Історія дослідження українського голоду - після стількох десятків років замовчування і кпинів над тими, хто пробував довести сам факт його існування - поки що тільки в пелюшках. Але нас уже намагаються переконати, що можлива лише одна, «правильна» точка зору. Читач чи глядач не-історик не має можливості піти в архіви, щоб її перевірити. Є, однак, один простий «тест на вошивість»: коли хто-небудь з екрану чи шпальти говорить Вам, що знає, як то насправді було - то сміливо вимикайте телевізор або перегортайте сторінку. Будьте певні: Вами знову маніпулюють. www.zaxid.net