Святослав Вишинський Враження від презентації книги Івана Монолатія «Цісарська Коломия. 1772-1918», котра сьогодні відбулась у чернівецькому «Literatur Cafe», надто неоднозначні. Попри оригінальне видання з історії Коломиї австро-угорського періоду, котре, безумовно, є вагомим здобутком галицького краєзнавства, цікавим і для буковинських читачів, ряд акцентів зустрічі викликали подив. Під час обговорення книги, виданої за сприяння Фонду Габсбургів, відчувалась майже неприхована меланхолія за «Золотим віком» австрійського підданства, а часом і відвертий жаль щодо розпаду іноземної монархії, в рамках якої українці, на думку деяких учасників зустрічі, «по-справжньому» торкнулись Европи. Для традиційно націоналістичної Західної України доволі знаковим прецедентом є те, що галицька інтелігенція, особливо останнім часом — при фінансовій підтримці західних фондів — виявляє зворушливі сентименти стосовно недалекого історичного минулого та далеких сюзеренів, вассалами яких вона себе гордо воліє бачити і тепер. На тлі такої щирої меланхолії за лакованим австрійським чоботом, віденськими вальсами та уроками німецької поезії дивно виглядають тільки презирливі закиди у бік «москвофільських манівців» — схоже, евроінтегровані габсбургські піддані з-під Коломиї забувають про гольштайн-готторпське походження династії Романових, ніяк не бажаючи поступатись почесним «західнішим» місцем біля ніг Европи. Характерно, що під час дискусії організатор зустрічі Олег Хавич звернув увагу на ту обставину, що Західна Україна, вочевидь — єдиний фрагмент колишньої Австро-Угорщини, котрий дотепер активно плекає меланхолію за ідеалізованим часом свого перебування в складі імперії. Іван Монолатій на це зазначив, що і в період існування Австрійської монархії українці Східної Галичини та Буковини, а також хорвати були найбільш лояльними до імперії етносами, як ніхто інший зорієнтованими на збереження та пролонгацію габсбургського панування. Слухаючи після цього романтичні спогади про світле германське минуле та про колишню імперію як прообраз майбутньої Европи, було тільки важко позбутись парадоксальної думки, що саме Україна — і Хорватія — виявились єдиними «пост-австрійськими» державами, нині обділеними евросоюзним «пирогом». І чи це дивно, якщо викрадену доньку Агенора в Коломиї дотепер із провінційним шармом малюють у пишних шатах інтеграції, тоді як її серце — у гордих гірських кантонах, де бути европейцями значить просто: бути собою. ВКурсі.ком