О.К., переклад з французької Михайло Мартинович
Старший сержант Джефері Мартин припаркував машину біля високих бетонних плит, які були розташовані по периметру американського тактичного операційного центру при ПОБ (передовій оперативні базі) Шенк, що в Афганістані. В повітрі висів дрібний коричневий порох. Десь у далечині високі гори, покриті снігом, створювали кільце навколо обводненої американсько-афганської бази. Вантажні літаки С-130 та гелікоптери Апачі безперервно гуділи над головою.
— Хочеш подивитися, де приземлилася ракета? —спитав він мене.
— Ну так, звісно, — я відповів.
— Як ти, взагалі?
— Та нормально,— відповів я напівавтоматично, навіть не розуміючи, чи збрехав. —Я впевнений, що потім це все усвідомлю.
Він промовчав.
Внаслідок частих нападів Талібану, американські солдати, які там дислокуються, жартома називають ПОБ Шенк – “місто ракет”. Довколишні пагорби та розповзаючі мікрорайони розкидані по широкій долині, в якій знаходиться ця база, що і дозволяє Талібанам вміло ховатися і пускати в базу поодинокі ракети та міни.
Відтак, це місце збудоване у формі середньовічного замку. Зміцнені металобетонні бункери, обсипані мішками з піском і наповнені аптечками, завжди поруч. Коли починає дзвеніти сирена, що вона і робить декілька разів на день, в тебе залишається два варіанти.
Якщо бункер далеко — ти падаєш на землю, закриваєш руками голову і тихо молишся, щоби воно приземлилося поруч з тобою. Твої очі весь час дивляться в низ і фокусуються чи то на шов фанерної підлоги, чи то на камінчик, чи траву, в поле якої ти занирнув. Ти слухаєш сирену і чекаєш на вибух талібанської зброї, весь час сподіваючись, що це буде якийсь далекий глухий удар, а не спалах червоного та білого, спеки, а потім темноти. Виживання починає залежати від кількох секунд чекання і банального фарту.
Якщо бункер все ж таки десь поруч, ти прямуєш до нього. Кидаєш все, береш руки в ноги і несешся в укриття. Входи до бункерів виходять на вулицю, вони оснащені вертикальною бетонною панеллю при вході, яка має за мету зупинити осколки, але при цьому дозволити швидке потрапляння всередину. Як правило, дивлячись у бік дверей, можна побачити блакить неба, що мене завжди приводило до думки про наслідки прямого попадання снаряду. В такому випадку, бункер би перетворився на місце страти. Але ймовірність такого сценарію мала і розробники бункеру вочевидь надали перевагу легкому входу до укриття, а не ідеально закритому отвору.
Ми з Мартином вийшли з машини і пройшли до метрової воронки в щебені, яка знаходилась десь метрів за 20 від мурів бази.
Було вже десь після третьої, ми щойно пообідали. Стандартний набір якогось незрозумілого м’яса, розварених овочів і дози кофеїну.
— Боже! — вигукнув Мартин, дивлячись на обгорілу діру в землі, де приземлилася талібанська ракета, — ми, блять, просто щасливчики!
Немов по команді, ми обидва перевели свій зір в бік, звідки прилетіла ракета. З того боку, на базі, була висока радіоантена, десь метрів 100 від воронки. Ми з Мартином тоді стояли під вежею, тринділи і попивали енергетичні напої, коли раптом на нас напали. Вижити нам вдалось завдяки бетонному бункеру, який на щастя знаходився лише за кілька метрів від нас.
Даліза антеною, в вічному коричневому тумані і геть за межами бази стояла невисока гора, вкрита типовими афганськими будинками. Там так само літали Апачі.
— Це певно звідти той підер і стріляв, — пояснив Мартин. — Хоча вони завжди ракети виставляють на таймер, а самі тікають. Не знаю, якого біса вони ще його шукають. Його вже давно там нема.
Мартин прикинув, що ракета була направлена на антену, так як її можна було легко бачити здалеку.
— Непоганий вистріл, — зауважив Мартин. — Можливо б вона і попала в ціль, якби не система Фаланкс, яка обороняла ПОБ Шенк від непрямих ворожих пострілів.
— Ми вже давно повибивали більшість їхніх досвідчених бійців, —сказав Мартин. — Той підараст вочевидь вміє цілитися, тобто він вже напевно дід. А також, вміє вчасно змиватися, адже ми, як правило, дуже добре справляємося з тими, хто по нам стріляє.
Таким чином Мартин мене переконав, що я швидше всього не помру від влучно направленої ракети чи міни під час мого перебування на ПОБ Шенк. Талібанці не жили настільки довго, щоби набити приціл, запевняв він мене. Вони швидко поповнювали свої ряди втрачених бійців, але їм бракувало досвіду.
Я відчув неабияке полегшення.
Після обстрілу ми також перевірили зовнішні стіни бункера, в якому ховалися і виявили, що він був покоцаний осколками. Будь який шматочок того розплавленого надшвидкого металу міг би бути летальним. Те, що ми з Мартином залишилися в живих було справжнє диво і я почав нарешті усвідомлювати всю тягу ситуації. В голові у мене крутилося, немов я був на підпитку, час та відчуття працювали в якомусь іншому, незвичному темпі і я почав розбиратися зі всіма “а що, якби…” і з тим нудотним усвідомленням, що я майже помер.
— Той звук…— продовжував Мартин, маючи на увазі той звук доплера, які видають кулі, або осколки, котрі летять над головою, звук який чимось нагадував той, який видає розтягнутий нейлон, коли ти по ньому швидко проводиш нігтем. — Я його знаю. То було близько – занадто близько.
Це специфічний звук, який, раз почутий в бойовому контексті, вже назавжди засуджуватиме ту первісну, рептильну частину мозгу, яка відповідальна за рефлекси, котрі вирішують питання життя чи смерти.Певно саме тому Мартин на кілька секунд мене випередив по дорозі до бункеру. Будучи ветераном двох війн і восьми ротацій, він вже бачив набагато більше, ніж я.
Кажуть, що коли вже пахне шмаляним, ти мимоволі згадуєш всю свою підготовку і вже ні про що не думаєш. Все вже на рівні рухової пам’яті. Тоді ти вже на автопілоті. Це правда, в певній мірі. Вишколи, все ж таки це всього навсього безпечно повторимі замінники близькосмертних переживань.
В своїй книжці “Викидки” журналіст Малком Ґледвел пояснює, що щоби стати спеціалістом, будь яка справа потребує 10 000 годин практики. Можливо це і правда. Але одне близькосмертне переживання має подібний ефект до тих 10 000 годин, випалюючи у твоїй пам’яті кожну дію, незважаючи на те, наскільки вона дрібна, але дію, яка тобі врятувала життя. І коли будь що з того досвіду відтворити – чи то звук авіасирени, вистріл з вихлопної труби автівки, звук доплера пролітаючих повз оcколків, маленький звуковий удар кулі, яка летить над головою – та бездумна реакція, що вже раз спасла твоє життя, спрацьовує немов вона була напрацьована 10 000 годинами вишколів.
Будучи в минулому військовим пілотом, я добре знаю цей феномен. Коли ми проходили навчання, інструктори нас садили в симулятори і раз за разом створювали ситуації, в яких було неможливо вижити. Ми виходили з симуляторів мокрі і з серцями, які були готові вискочити з грудей. І, навіть, якщо ми просто сиділи в симуляторах, відпрацьовуючи всі можливі кнопки, наші тіла реагували на ці звичайні дії, немов ми безперестану бігали триатлони. Але в цьому і суть. Гормони, які виділяються у високостресних ситуаціях навчають мозок ліпше закарбовувати спогади. Нас цьому навчила еволюція. Печерна людина, яка запам’ятала як вона раз втекла від нападу тигра, статистично, мала набагато ліпший шанс повторити успіхи наступного разу.
Саме тому час уповільнюється під час аварії, або пограбування. Адреналін, який тече по венах, запускає мозок у гіперактивну фазу записування даних. Твій розум і свідомість працюють на найшвидшій передачі, поглинаючи кожну деталь з надлюдською ясністю і повнотою. У зв’язку з цим, подія яка можливо відбувається протягом секунди може зайняти стільки ж місця у пам’яті, як цілий тиждень, або навіть місяць звичайного життя. Згодом, пригадуєш всі деталі, відчуття, кольори, запахи і звуки гостріше і яскравіше, ніж спогади про сьогоднішній сніданок.
Через рік я можу пригадати до найменшої деталі вираз обличчя Мартина, коли у нас над головою зірвалася ракета. Я чітко пам’ятаю місце на обличчі Мартина, на якому він вранці, бриючись, пропустив кілька щетин. В Україні, у вересні 2014 року, на блокпості на мене був направлений калаш ополченця. Я маю чітку уяву схеми вен на руці того солдата.
І ця гіпернастороженість часто продовжується довше, ніж сама подія, яка її спричинила. Години, часом навіть цілі дні після того моменту, де ти майже вмер, життя здається, ну, скажу просто – ліпшим.
Тобі легше сміється. Все ліпше пахне. Ти звертаєш увагу на деталі в місцях і в речах, які ти вже бачив незліченну кількість разів. Ти хочеш говорити про те, що з тобою трапилося, хочеш нагадувати друзям і близьким, що ти їх любиш. Хочеш кохатися, немов час вже закінчується.
Ти живеш яскравіше і справжніше, ніж будь коли. І це неймовірно.
В той вечір, коли я вже повернувся в Флориду після мого перебування в Афганістані у якості журналіста, я проїхався болотистими Еверглейдсамии і наприкінці дня, на заході сонця я зупинив автівку, простягнув руки і відчув на своїй шкірі його тепло. Я закрив очі і бачив те червоне сяйво зникаючого світла скрізь мої закриті віки.
— Я ж настільки живий!— я тоді подумав. — Хотілося, щоби все життя таке було.
Оце і є ПТСР (або як його називають у нас – “афганський синдром”).
Це нездатність звичайного життя порівняти з тим, чого ти досягнув під час війни. Це розчарування виживання і хвилювання про те, що звичайне цивільне життя – це всього лиш зворотній відлік часу до повільного в’янення.
Запитай більшість ветеранів війни про найгірший досвід їхнього життя і вони напевно пригадають війну.
Але тут і незрозумілість. Запитай їх про найкращий досвід і вони, як правило, знову пригадають війну.
Для тих, хто ніколи не був на війні, це майже неможливо зрозуміти. Але урок, який можна вичерпати з цієї наплутаної правди необхідний для розуміння наших ветеранів.
Всупереч деяким соціальним рекламам, ветерани не є зламані, вони не є жертвами. Їх не потрібно жаліти і дивитися на них, сумно киваючи головою та рефлексивно промовляти “Ой, Боже! Яке горе!” Це все принижує їхній досвід та переживання і спотворює ті виклики, які перед ними стоять після завершення служби.
Ветерани війни відчували такий діапазон емоцій, що їхня широта перевершує в невідомо скільки разів емоційне коливання цивільного життя. Саме тому тяжко вже думати і переживати банальні речі після повернення. Запитай у ветеранів, це для них повсякденне явище.
— Коли Крис вперше вернувся додому, він відчував неабияку огиду до всього,— писала Тая Кайл про свого чоловіка, Криса Кайла, снайпера при морських котиків у книжці “Американський снайпер”. — Особливо, щодо Америки. В автівці, дорогою додому, ми слухали радіо. Люди про війну навіть і не згадували; життя продовжувалось, немов в Іраці нічого і не відбувалося. — Що вони, якусь херню несуть? — він мене питав. — Ми боремося за цю країну, а всім насрати.
Звичайне життя, яке б воно не було, здається дурним і безглуздим. Це якийсь сірий, безкінечний цикл, який тебе залишає порожнім. Таке відчуття, що ти живеш на вістрі леза, поверхнево проходишся по житті і ніколи вже не повернешся до глибин, чи висот війни.
Але ПТСР – це не ностальгія. Ностальгія – це просто коли ти забуваєш про все хрінове, але забути жахи війни – неможливо. Біль, який відчуваєш по втраті побратима та обличчя померлих відображуються в усьому, що ти бачиш, і їх гомін лунає в усьому почутому. Але, навіть коли все добре, ти починаєш сумувати за труднощами фронтового життя. Хоча би тоді ти бодай щось відчував. І саме за цим ти і сумуєш – за відчуттям того, що ти справді живеш.
Ти починаєш казати фрази на кшталт: — Я був щасливішим, коли я жив у фанеровій халабуді в Афгані, зі всім своїм мирським майном в наплічнику, ніж я є тепер, жиючи в цій квартирі, де все, що я міг би захотіти— в моїх можливостях.
Це цитата одного ветерана, який тепер працює на Вол Стріт.
Як це все збагнути? Чому ті мрії, які нас підтримували в найтяжчі часи нашого життя здатні так розчаровувати, коли ми вже нарешті вертаємося додому і починаємо ними жити?
Мабуть, для тих, хто вже був на війні, метрика, за допомогою якої вимірюються задоволення і біль вже назавжди перестроєна.
Ти не сумуєш. Тобі просто все одно. Ти починаєш відчувати жагу за почуттями, яких ти навіть і не знав, але які потребували найгірший досвід твого життя, щоби їх досягти.
Ти починаєш ненавидіти тих, хто просто собі живе своїм життям, і кому байдужі твої переживання і жертовність твоїх побратимів та посестер, з котрими ти служив. Ті маленькі задоволення і досягнення, заради яких більшість живе, і ті перешкоди, які вони нібито подолали, здаються геть несуттєвими. Ти бачиш відображення війни в кожній сфері твого життя і ти починаєш дивуватися, знаючи те, що ти знаєш, як навколишні люди можуть просто жити так, як вони живуть.
Оце і є ПТСР.
Ветерани війни не є зламаними. Вони просвітлені особи з глибокими душами, які змушені проходити крізь життя згідно правил і очікувань, внаслідок яких пошуки істинного щастя стають майже нереальними.
І для тих, хто зрештою спускається в ту темряву, з якої він сам себе не може врятувати, це була не війна, яка їх переломала – це був той мир, до якого вони прагнули, але котрий так і не знайшли.