Юрко Олійник, Політономія
Сучасна Чорна Африка (на південь від Сахари за винятком ПАР) – конгломерат найбільш відсталих і найбідніших країн світу. Більше того, навідміну від решти Третього світу, який після деконструкції колоніальної системи всер. 20 ст. пройшов фазу індустріалізації і зараз займає визначну нішу світової економіки завдяки масштабному виробництву (Індія, Китай, Південно-Східна Азія) чи сировинним покладам (країни ОПЕК), африканські країни займають нішу експортно-видобувної дешевої сировини. Нафтоекспортери (Нігерія, Ангола, Судан) одержують значні кошти, однак вони переважно не акумулюються в збільшення рівня життя, витрачаючись на підтримання режимів в умовах перманентних громадянських воєн. Навіть у сфері агровиробництва Африка потрапила в катастрофічні умови, потерпаючи від постійної нестачі продовольства, яке завозиться з розвинутих країн (фермери США з дешевою генномодифікованою продукцією). За рядом оцінок, рівень життя більшості африканців упав нижче навіть за колоніальний період.
В чому ж причина подібної відсталості? Перш за все, відіграла роль несформованість національної структури. Африканське населення на більшості території проживало родово-племінним устроєм до європейського освоєння. Колонізатори ділили африканські землі згідно зручності і “розпрямлення” географічних кордонів і рівномірного розподілу економо-демографічних ресурсів. Етномовний та конфесійний поділ зовсім не брався до уваги. Таким чином, колишні колонії після набуття незалежності виявилися позбавленими групової етнічної ідентичності, перебуваючи в дивергенції на десятки етномовних груп, представники яких проживають в так само побудованих сусідніх країнах. Тому і головною у використанні державною мовою залишається мова колишньої метрополії, а спроби створити штучну єдність тримаються переважно за умов “сильної руки” диктаторів, та й то тимчасово. Різні групи перебувають на початковому рівні колективної самоідентифікації племінного типу, дуже пов’язаної з сімейно-родинними відносинами. Вівдповідно виникає явище трайбалізму – черговий президент опирається на вихідців з власного племені, переважно близьких і дальніх родичів. Ними, відповідно до близькості до лідера, заповнюються пости в цивільній адміністрації та армійській структурі (від найвищих посад починаючи і до найнижчих чиновників і солдатів). Обділені племена формують повстанські загони, які розпочинають боротьбу з “авторитарним режимом” чи “найманцями світового капіталу”, насправді прагнучи зайняти положення панівного племені. При цьому можуть використовуватися будь-які ідеологічні заклики (з урахуванням іноземних спонсорів), однак вони залишаються словами. Ряд маленьких країн не уникає проблеми, оскільки замість хиткої рівноваги десятка сил протистояння включає два народи, які не можуть знайти миру. Подібна ситуація склалась в Руанді (багатостолітнє хуту і тутсі, що завершилось жахливим геноцидом) та Ліберії (боротьба етносу кра, який налічує 95% населення, з американськими реемігрантами – колишніми ирабами зі США, що створили державу в сер. 19 ст.). Подібне становище в зонах зіткнення ісламського та християно-анімістичного цивілізаційних полів (Західна Африка, зокрама Нігерія, Судан, Ефіопія).
Несформованість моноетнічних держав стимулює громадянські конфлікти, які, напевне. Заврешаться лише в умовах тотальної перекройки політичної карти континенту (на що не погодиться ООН через порушення недоторканості державного суверенітету). Але після косовського прецеденту рішучість міжнародної спільноти послабилась – і ось здійснився референдум за незалежність Південного Судану. Однак, на жаль, наростання тенденцій – справа довгострокового майбутнього. Але удари соціуму та економіці тривають, з чого користуються зовнішні сили. Африка – зручний плацдарм для проникнення транс-національних компаній через низьку вартість робочої сили та видобутку сировини. Незговірливий уряд можна зняти, підтримавши повстанців, що завжди зберігаються в сільській місцевості. Але держави регіону все більше загрузають в економічній залежності, зокрема – через кризу виробництва продовольства. Алгоритм простий – спочаткувідбувається неврожай, а закупити їжу неможливо через дефіцит бюджету (гроші йдуть на боротьбу з партизанами та самозбагачення владно їеліти, яка старається вижати якомога більше ресурсів, усвідомлюючи короткочасність свого домінування). Тому починається голод. Тут “добрі” розвинуті країни вирішують допомогти – в американських, до прикладу, надмір дешевого генномодифікованого врожаю, і вони вивозять його в промислових масштабах – а не просто, щоб замінити недостатність місцевої продукції. Імпортна іжа продається за демпінговими цінами, що розорює і так постраждалого виробника. Останній (при обмеженості державного стимулювання), перестає виробляти харчі. І голод стає перманентним, та щоразу закуповуються “гуманітарні” поставки. З часом країни-експортери “рекомендують” надати режим найбільшого сприяння певній мегакорпорації у видобувних галузях, модифікувати економіки в бік ринку чи демократизувати режим. І суверенітет втрачається – бо відмова обмежить гуманітарні поставки, призвівши якщо не до голоду (що було б ударом по іміджу експортерів), то до пониження забезпеченості широких мас та революційної ротації еліт на черговий режим, що буде поступливішим.
У таких умовах держави регіону потрапляють в кругообіг проблем, що посилюють залежність від зовнішніх центрів. Єдиний вихід – гра на протиріччях між суперниками, чудово реалізована під час Холодної війни (отримання фінансових вливань за підтримку світового курсу наддержави, відповідне голосування в ООН). В 1990-х рр. радянський потік висох, ввівши ряд режимів у полосу турбулентності. Остання заторкнула і проамериканські режими, які втратили стратегічну роль. До прикладу, в кін. 1990-х в Демократичній республіці Конго розгорілося повстання проти диктатора Мобуту, зумовлене напруженістю в східних регіонах серед біженців з Руанди. В 2000 до цього конфлікту залучилися армії дев’яти держав (“перша світова африкнаська війна”). Світова спільнота здійснювала миротворчі операції, які не давали бажаного ефекту (через відсутність боротьби з причинами). Однак поступово відновлюється зацікавлення регіоном. Піонер тут – Китай, кий розпочав повномасштабну економічну експансію в пошуку сировинних баз. Досі він досяг значних результатів – в Замбії 70 % мідних шахт контролюються китайськими напівдержаними фірмами, активно іде співробітництво з Анголою, Нігером, надаються дешеві позики і допомога в підготовці місцевих кваліфікованих кадрів та модернізації (найчастіше – створення з нуля) місцевої транспортної інфраструктури. Відповідно країни ЄС і США занепокоїлись, почавши формувати нові стратегії допомоги в модернізації економіки. З одного боку, тут лежить позитивний фактор (можливість вибору альтернатив), а з іншого боку, суперники шукатимуть підтримки серед опозиційних сил. А оскільки незадоволених груп в Африці багато, то ту справа лише в фінансуванні і поставках зброї. Звісно, дружні режими одержують підтримку. Наприклад, КНР не допустила засудження Омара Башира на сесії ООН за акти геноциду в 2006 р. Однак у випадку внутрішніх конфліктів досить складно безпосередньо втрутитись, бо міжнародна спільнота обстоює пріоритет державного суверенітету – навіть у випадках злочинів проти людства не охоче йде на військове втручання.
Приходимо до висновку, що міжнародна допомога поєднує позитиви і негативи. Негативи актуалізуються відповідно до напруженості внутрішньополітичних проблем. Необхідно вирішити внутрішні причини конфліктності – несформованість нації та відсутність спільної самоідентифікації. Соціальні проблеми, розкол між багатими і бідними ( майже неіснуючий в регіоні через всезагальну вбогість), корупція не заважають стрімкому злету азіатських держав та Латинської Америки. Але трайбалістський світогляд підтримується зовнішніми силами (зокрема ТНК, які прагнуть не допустити стабільних незалежних режимів, що піднімуть собівартість сировини і робітничої сили). Виходу з тупика поки що не видно. Надії на китайську допомогу вже розвіюються (китайські кампанії з переважанням державного акціонерного пакету звинувачуються в недотриманні прав робітників та надмірній експлуатації). Висновок єдиний – Африка одержить шанс на стабільний розвиток лише у випадку створення спільної національної ідентичності. Але оскільки подібні експерименти в кордонах колишніх колоній довели неефективність, найкращий вихід – в повномасштабній перебудові політичної карти для створення нових держав, базованих на етнічній близкості (в яких можливе зближення діалектів і поступове відмирання племінних структур). Це – справа 21 ст.