Політономія

Олександр Хоменко В останні роки свого життя, уже позбувшись страшних злиднів і сяк-так унормувавши побут, він підпорядковував усе одному – боротьбі за своє право бути почутим. Так, про нього позитивно відгукувалися фахівці-мистецтвознавці та академічна критика, вряди-годи він виставлявся на мистецьких виставках для яйцеголових інтелектуалів, але... Шлях до комерційних нью-йоркських галерей, які визначали статус художника, для нього був закритий. Гніздовський хотів діалогу, а йому натомість пропонували комфортну камеру у вежі зі слонової кістки. З якої він понад усе прагнув вирватися. Тому й планував восени 1985-го свою виставку в Торонто, куди за 600 км вирушив автомобілем, а повернувшись назад, отримав інфаркт і за кілька днів помер (8 листопада). “І, хто знає, якби не ця карколомна подорож, може не було б і інфаркту. Гніздовський тоді був увесь сивий, але повний життя. Ніщо не віщувало кінця. Але складники цієї смерті були дуже американські – просування своєї творчості, автомобіль, гонитва простором канадійських прерій і американських гранітів, несподівана зупинка серця... Америка не дала Гніздовському такої слави, як він бажав, але вона дала йому американську смерть,” – напише згодом його приятель, блискучий літературний критик Юрій Шевельов. Життя Гніздовського своєю викінченістю та відсутністю зайвої деталізації навдивовижу нагадує його ж дереворізи: виразна замкненість контурної лінії, філігранна обробка кожного штриха. Одначе творам митця дано жити довше за їхнього автора. І чомусь віриться, що останній його штрих завжди лишиться маркований американською смертю. Дюрер і геометрія Борщівщини Згодом стверджуватимуть, що його мистецтво – повна антитеза народному. Останнє ж бо спирається на ліризм, чуттєвість, м’яку пластику, а тут маємо холод емоції та математичну вивіреність лінії. У цьому твердженні є свій сенс, бо малювати похилі верби та дівчат в українських віночках міг будь-хто, тільки не Гніздовський. Одначе з народним духом він не розривав ніколи, швидше – намагався максимально дистанціюватися від поверхового, зовнішнього етнографізму, йдучи в глибину архетипу і символу. Таким було й мистецтво його рідної Борщівщини – південно-східної частини галицького Поділля, де 27 січня 1915 року він народився у селі Пилипе. А далі було навчання в українській гімназії Чорткова і – обов’язкове для кожного інтелігента з селянської родини щеплення українською політикою. Навесні 1934-го 19-річного юнака заарештовують за приналежність до гуртка, пов’язаного з ОУН-івським підпіллям. Під час обшуку в гімназійній бурсі, де навчався Яків, польська поліція знайшла листівки протидержавного змісту та дошкульні антиурядові карикатури. Проте на процесі Гніздовського виправдали, і допомогло в цьому його ж мистецтво. Яків увесь час щось замальовував у записнику, і це привернуло увагу голови трибуналу. На превелике своє здивування, судді побачили на сторінках записника власні портрети, надзвичайно правдиві зображення прокурора, поліціянтів, адвокатів. Уже ставши знаменитим, Гніздовський жартома буде говорити, що це була його перша в житті мистецька виставка. Судді вирішили не псувати юнакові долі, та продовжувати навчання в тій же гімназії Гніздовський не міг. Тому він переїжджає до Львова і вступає до школи ужиткового мистецтва. Паралельно з цим починає заробляти на життя, подаючи свої малюнки до різних дитячих та молодіжних журналів. 1936-го Гніздовський отримує невелику стипендію від митрополита Андрея Шептицького на мистецькі студії в Німеччині (його особливо цікавить німецька графіка, і в першу чергу роботи двох геніїв – Мартіна Шонгауера та Альбрехта Дюрера). Та польська влада з політичних міркувань не видає йому закордонного паспорта, і він вимушено вступає до Варшавської академії мистецтв. З вибухом Другої світової заняття в ній припиняються, а Яків Гніздовський після довгих мандрівок завершує своє навчання в столиці Хорватії Загребі, де його прийняли на 3 семестр Академії мистецтв. Одним із його вчителів там був і всесвітньовідомий хорватський скульптор Іван Мештрович. Шукання форми Наприкінці війни Гніздовський опиняється в Мюнхені, де зібралися на той час потужні українські культурні сили. Від 1946-го за редакцією Юрія Шевельова там починає виходити часопис “Арка” – одна з легенд української літератури та видавничої справи середини ХХ століття. За мистецьке оформлення його відповідав Яків Гніздовський, і він у тих неймовірно важких умовах, за умов відсутності друкарень, паперу, фарб і будь-чого, що тільки може бути відсутнім, зробив з книжечок журналу справжні мистецькі шедеври (шедеврами літературними їх робили вміщувані там тексти Івана Багряного і Євгена Маланюка, Василя Барки і Юрія Косача). Саме Яків Гніздовський обрав за символ журналу стилізований образ арки за мотивами київської Брами Заборовського, брами ще не замурованої, не увігнаної силоміць у землю, відкритої європейським і світовим семіотичним стихіям. На сторінках “Арки”, до речі, Гніздовський опублікував і декілька своїх мистецтвознавчих та філософських екзерсисів – про загадку митця-предтечі Ель Греко, про Пітера Брейгеля-старшого, про український гротеск із його одвічно полярними образами, Дон-Кіхотом і Санчо Пансою, - і ці тексти стали правдивими шедеврами вітчизняної есеїстики минулого століття. 1949-го Гніздовський емігрує до США і отримує працю рисувальника-рекламіста в одному з видавництв міста Сент-Пол (штат Мінесота). Здавалося б, його мандрам настав кінець, він отримав стабільну роботу і гарну зарплатню, забезпечене майбутнє. І вимагалося від нього зовсім не багато: просто вбити в собі митця і малювати стандартні вітальні листівки, розписувати посуд і т. ін. У часи “холодної війни” популярним було словосполучення: “він обрав свободу”. Так говорили про тих, хто втікав з СРСР на Захід. Гніздовський обирає свободу всередині самих США – одного чудового дня він кидає все і вирушає до Нью-Йорка. Аби стати вільним художником. Підсумки роману з Америкою Щоправда, для пізньокапіталістичного споживацького раю, у який хвацький генерал Айк (президент Ейзенхауер) переможно вводив США на схилку 50-х, саме цей фах і був найменш потрібним. Країна тільки-но починала входити у смак справжньої любові до холодильників, телевізорів та модифікованих прасок, і тому єдиний різновид образотворчого мистецтва, що у ній толерувався, - це були рекламні плакати. А Гніздовський пропонував дюрерівське середньовіччя картин та схожі на ієрогліфи дереворізи, на яких, здавалося, проступала сіль – настільки випаруване там було все мало суттєве і незначуще. Оскільки стабільну працю рекламіста Гніздовський втратив, мистець змушений був економити на всьому; винаймає неопалювальне приміщення в Південному Бронксі (один з найменш престижних районів тодішнього Нью-Йорка); не маючи грошей на льняне полотно, пише свої роботи на старих мішковинах, які за центи скуповує в одній із крамниць; замість дерев’яних дощок для естампів використовує дешевий лінолеум; власноруч монтує піч для випалювання кераміки. З часом приходить “широке визнання у вузьких колах”. Пітер Вук, куратор відділу графіки Гарвардського університету, писав у 1976 році: “Дереворити Якова Гніздовського являють собою одне з найбагатших й найоригінальніших в американському графічному мистецтві за останні 30 років”. Одначе, мистецький клімат визначали не інтелектуали, а ринок. Роботи Гніздовського не розкуповувалися – то був вирок, який оскарженню не підлягав. ...Майже водночас із Гніздовським до Нью-Йорка у пошуках слави приїхав один юнак. Він був сином словацьких українців-емігрантів, які настільки соромилися свого походження, що записалися чехами (на американському ринку націй ця етнічна спільнота котувалася вище). Андрійко Вархола швидко зрозумів, що треба робити, аби отримати свою порцію “хвилин слави”. Для цього мало просто копіювати предмети споживання, треба повністю, без залишку, розчинитися в них: у пляшці “Кока-коли”, у банці супу “Кемпбелс”, у портреті Мерилін Монро. Головне – ніякої індивідуальності, жодного натяку на стиль, інакше – все пропало. І тоді з’являться гроші і місце в провідних галереях, і великий і жахливий Енді Ворхол – король нью-йоркського поп-арту – зможе обдаровувати людство афоризмами на взір: “Як це здорово – купувати друзів” або “Гроші – це гроші, немає значення, багато я працював чи ні, аби отримати їх. Витрачаю я їх однаково”. Досьогодні на комерційних аукціонах Енді Ворхол перемагає Якова Гніздовського з розгромним рахунком. Взагаді, творець мистецького шедевру під назвою “Банка супу “Кемпбелс” нині найбільш котований художник на арт-ринку. Індекс його робіт тільки з 1996 по 2000 роки підскочив на 323 відсотки (більш ніж у 4 рази). Імпресіоністи й Пікассо за таких темпів скромно покурюють у куточку. У принципі, так воно й має бути: натура для картин Енді народжувалися вже з цінниками. Натомість дерева і птахи з дереворитів нашого графіка існували задовго до появи фондових бірж. І є деяка надія, що існуватимуть і після їхнього відходу. У цьому, можливо, і полягає найбільший шанс для мистецтва Якова Гніздовського. текст надіслано автором