Чи міг Янукович перемогти Майдан?

Ця стаття була написана ще в 2005 році. Тоді вона так і залишилася неопублікованою, однак повернутися до цієї теми сьогодні, в 5-річчя Майдану, було б не зайве. У нас на очах відбулася рідкісна подія, яка оголила устрій сучасної влади, її генетичний код і технології її захоплення і захисту. Як вийшло, що влада, яка була «як ніколи сильна» і яка справді виглядала дуже сильною, раптом виявилася абсолютно безпорадною? У цьому випадку особливо ніжно звучать пояснення: «Народ вийшов на Майдан і скинув режим»! Не менш захоплююче звучать і пояснення власної поразки з табору невдах: «Майдан переміг за рахунок грошей США і Березовського» Відразу ж згадуються легендарні «американські валянки». Блакитно-білі нічого не забули, але так нічому і не навчилися. Американський внесок був вирішальним не за рахунок міфічних грошей, а за рахунок ефективних технологій, яких донецький табір не зумів зрозуміти, навіть випробувавши їх на власній шкурі. Для того щоб зробити технологічний аналіз подій 2004-го року в Києві, питання слід поставити так: «Чи міг Янукович перемогти Майдан?» Мова йде про конкретну ситуацію, коли Майдан у вигляді багатотисячної юрби вже стояв на київських вулицях. Той шлях, який держава пройшла до Майдану, тут не розглядається і є темою окремого дослідження. Мова йде про тактику, яка була здатна зламати «помаранчеві» технології і яку могли б застосувати «донецькі», якщо б їх кампанією керували не пройдисвіти. Дана стаття присвячена виключно техніці боротьби за владу і не відображає політичних позицій автора. Хочеться вірити, що люди, з якими ми разом були на Майдані, зрозуміють цю статтю правильно.

Хаос як захист влади

У 2004-му році Янукович і його штаб опинилися в надзвичайно складній ситуації: його команді довелося вести боротьбу на чужому полі і за чужими правилами. Роль київського мера Олександра Омельченка в перемозі Майдану була колосальною - саме він забезпечив комфортні умови для революції. Без його мовчазної, але вагомої допомоги помаранчевої перемоги взагалі могло не бути. Головною умовою успішного захоплення влади в сучасному світі є відсутність кровопролиття та збереження видимості законності в державі. Нова влада повинна бути легітимною і конституційної хоча б за формальними ознаками. Для України, держави, залежної від зовнішніх центрів сили, ця умова була ще важливіша. Ми чудово пам'ятаємо, як представники Європи, що не бажали отримати на своїх кордонах чергову «гарячу точку», вимагали від Ющенка дотримання всіх формальних законних норм і постійного переговорного процесу. Для Ющенка стати винуватцем хаосу і тим більше насильства в Києві було смерті подібно. І ось тут штаб Януковича припустився головної самовбивчої помилки - вони не змогли правильно визначити свою роль в подіях, що відбувалися. Центральна виконавча влада, органи якої контролював Янукович, продовжували відігравати роль гаранта порядку в Києві, хоча реально вони вже не контролювали столицю. Порядок у місті грав на руку Ющенко, який демонстрував свій контроль над ситуацією. До того ж київський мер Омельченко подбав, щоб кияни не відчували взагалі ніяких труднощів, пов'язаних з «революцією». Таким чином, Янукович опинився в тупиковій ситуації - Київ під контролем «помаранчевих», в тилу перебуває абсолютно ненадійний президент Кучма, а контроль над силовими структурами виявився абсолютно марним, оскільки будь-який натяк на насильство проти «мирної опозиції» означав би провал. Це наш сусід Лукашенко може роками перебувати в ізоляції разом з усією Білоруссю, для донецького клану, що зберігає заощадження в західних банках, стати міжнародним ізгоєм ніяк неможливо. Неможливо це і для України в цілому, що має зовсім іншу структуру і орієнтацію економіки, ніж Білорусь. Що ж у цій ситуації міг зробити штаб Януковича? Для початку він міг би в повному складі сісти і почитати розумні книжки. Ще в 30-і роки XX століття була видана чудова книга італійського автора Курціо Малапарте, яка так і називається «Техніка державного перевороту». Автор був очевидцем приходу до влади Пілсудського, Гітлера і російських більшовиків. Аналіз цих подій і став основою книги. У нашому випадку найбільш цікавими є сторінки, присвячені тим ситуаціям, коли для захоплення влади необхідно було дотримуватися Конституції і видимості законності. Можна зупинитися на прикладі 1920 року, коли німецький канцлер Бауер придушив переворот, влаштований генералом Каппо. Якщо коротко, то ситуація полягала в наступному: законний канцлер Бауер виявився беззбройним проти військових частин Каппа, що увійшли до Берліна і легко зайняли всі урядові установи, однак канцлер реально оцінював ситуацію і не втрачав голови. Він розумів, що слабке місце супротивника - це сама захоплена ним державна машина. Щоб перешкодити заколотникам нормально діяти, треба було викликати параліч всього суспільного життя. Перед тим як евакуюватися з Берліна, уряд Бауера звернувся до робітників і службовців із закликом до загального страйку. В результаті, життя Берліна була паралізоване. Військові частини Каппа могли розгромити будь-якого супротивника, але вони нічого не могли зробити з дезорганізацією суспільного життя. За лічені дні заколотники визнали свою поразку. Природно, що ситуація в Києві була іншою - Янукович нікого ні до чого в столиці закликати не міг, городяни були на боці «революціонерів». Проте сенс цього прикладу в тому, що для захисту державної влади можна і необхідно використовувати різні методи - не тільки ті, які влада використовує за визначенням, але і навіть прямо протилежні тому, чим у звичайній ситуації займається влада.

Блокада проти блокади

Що конкретно міг зробити Янукович? В його інтересах було паралізувати життя в столиці, а політичну ситуацію довести до абсурду. Необхідно було використовувати той факт, що супротивник теж не міг піти на насильство, що загрожує перейти в кровопролиття, а також те просте правило, що при всіх державних переворотах тактика повсталих полягає в тому, щоб прискорювати події, а тактика захисників режиму - в тому, щоб вигравати час. У перші ж дні Майдану «помаранчеві» заблокували будівлі президентської адміністрації і Кабінету Міністрів. Однак будівлю Верховної Ради заблоковано не було, а юрби революціонерів з'являлися навколо неї тільки тоді, коли треба було чинити тиск на депутатів. Штаб Ющенко дуже вміло використав ситуацію - Верховна Рада, цей абсолютно законний і легітимний орган влади, була потрібна помаранчевим, щоб надати видимість законності подіям, що відбувалися в Києві. Верховна Рада була потрібна помаранчевим як повітря. Ющенку треба було перенести центр ваги політичного життя країни саме до парламенту, для цього і потрібна була блокада Кабміну і президентської адміністрації. Це було найважливішою умовою перемоги Майдану. На парламентській арені прихильники Ющенка легко могли завдати поразки супротивнику і при цьому залишатися в рамках законності. Помаранчеві самі вибирали зручний для себе поле бою, а штаб Януковича слухняно йшов за ними як бичок, якого ведуть на забій. Крім того, парламент перетворився на місце, де депутатське «болото» з табору Януковича піддавалося психологічному впливові наступаючих «помаранчевих» і схилялася до втечі на бік противника. У цій ситуації єдиним правильним рішенням для Януковича було наступне: - Замість того щоб проводити безглузді мітинги в районі залізничного вокзалу і тримати там тисячі шахтарів, необхідно було розбити табір своїх прихильників навколо Верховної Ради і у відповідь на блокаду Кабміну заблокувати будівлю парламенту; - Будь-якими методами впливати на депутатів з урядових фракцій і не допустити їх участь у роботі Верховної Ради як в приміщенні на Грушевського, так і в будь-якому іншому місці, де могли скликати сесію спікер і помаранчеві депутати. Це був дієвий спосіб зупинити наступальні дії «помаранчевих», обмеживши зону їхньої активності самим Майданом Незалежності. Без Верховної Ради політичний процес зайшов би в глухий кут і створилася б ситуація повного абсурду. Песимізм серед натовпу на Майдані досяг би свого максимуму. Ті, хто особисто був присутній серед мітингувальників, знають, наскільки важко було підтримувати дух присутніх, починаючи вже з 2-го тижня революції. І коли на телеекрані «5-го каналу» не повідомляли ніяких позитивних для натовпу новин, «польовим командирам» доводилося водити її по колу навколо Кабміну.

На революції як на революції

У черговий раз повторимось про роль київського мера Омельченка в перемозі Майдану. Хто такий «помаранчевий революціонер» 2004-го року? Частково - це житель Західної України, який організовано або самодіяльно прибув до Києва. Але в основному це звичайний київський буржуа - обиватель, що вдягнув помаранчеву стрічку. Відстоявши 2-3 години на Хрещатику після (або під час) робочого дня у своєму офісі, «революціонер» ішов до найближчого кафе і, випивши чашку капучіно, відправлявся додому в теплу квартиру з гарячою ванною. А наступного дня він прибував на вже вилизаний до блиску комунальними службами центральний майдан Києва. При цьому в київській пресі тих днів траплялися замітки про невдоволення жителів центральних районів, яких обурювало те, що «революціонери справляють нужду у них у дворах». Штабу Януковича не треба було боротися з революцією. Навпаки - необхідно було створити такі умови, щоб кияни відчули революцію у всій її красі і повноті. Якщо б в ході революції в Києві абсолютно випадково сталася б серйозна аварія на теплогенеруючих або водопостачальних підприємствах, то столичний обиватель серйозно змінив би своє ставлення до Майдану, і у нього з'явилися б набагато більш насущні життєві інтереси, ніж прослуховування в центрі Києва чергового хіта групи « Гринджоли ». По великому рахунку, ставлення городян до Януковича і «донецьких» було настільки негативним, що зробити його ще гірше було просто неможливо - будь-який технологічний або природний катаклізм все одно б поставили в провину «біло-блакитним». Штаб Януковича міг діяти абсолютно відверто - наприклад, загони «обурених шахтарів» могли б заблокувати київські мости, паралізував рух автомобілів і метро. Все це, природно, під прикриттям загонів ОМОНу і внутрішніх військ, щоб не допустити фізичного зіткнення з «оранжистами». У принципі, була достатня кількість мирних варіантів підірвати активну підтримку Майдану з боку київського обивателя. У комплексі з блокадою Верховної Ради (а відповідно і всього політичного процесу в державі) помаранчева революція була б приречена. Штабу Ющенка залишалося б тільки два варіанти - або домовлятися про почесні умови капітуляції, або вести людей на штурм будівель виконавчої влади і брати на себе всю відповідальність за пролиту кров. Крім того, довелося б починати рукопашну не тільки зі спецназом, а й з простими роботягами зі Східної України, які заблокували ключові київські комунікації. А це вже виставляло б красиве і демократичне шоу Помаранчевої революції в абсолютно іншому вигляді - у вигляді громадянської війни. До того ж у цьому випадку розв'язувалися б руки для силових акцій міністра МВС Білоконя. Втім, і в цьому випадку не було б потреби відповідати насильством на атаки «помаранчевих». Сучасна революція вимагає захоплення не урядових кабінетів і шкіряних крісел чиновників, а систем і комунікацій життєзабезпечення столиці. Тому досить було забезпечити безпеку шахтарів або людей, що виконують роль «шахтарів» та блокують життєво важливі артерії Києва. Час однозначно грав на користь Януковича. У донеччан елементарно не вистачило витримки, «пацани з донецьким характером» впали у найзвичайнісіньку паніку. Достатньо почитати одкровення Коновалюка про обстановку в «Зоряному» (штабі Януковича) після початку Майдану.

Замість епілогу

У те, що в Києві може відбутися Майдан-2, ніхто особливо не вірить. Тим не менше, на перших ролях української політики залишаються ті самі персонажі, які були на перших ролях і п'ять років тому - неважливо по який бік барикад вони були. Як показав час ніякої різниці між ними немає. Одні з них так нічому і не навчилися, свято вірячи в те що "бабло перемагає зло", інші - готові на будь-які авантюри і маніпуляції, вважаючи своїх співгромадян "біомасою", яка в черговий раз вийде на вулиці здобувати для них настільки жадану владу. А отже, може трапитися все. Автор: Михайло Скорич Переклад: Сергій Коліжняк Джерело: molotoff.info