Декілька слів про статтю Ольги Брюховецької

Олена Семеняка
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Міждисциплінарний дослідницький проект «Politosophia»

Декілька слів про недавно опубліковану статтю Ольги Брюховецької "Що буде зі свободою?" з огляду на її популярність в мережі і загалом для сприяння культурі діалогу між представниками правих та лівих сил. Деякі рефлексії з приводу неї вже запропоновано. Чесно кажучи, мені також важко дискутувати зі статтями, написаними культурологами, політологами, істориками й соціологами, тобто (здебільшого) людьми без фундаментальної філософської освіти, оскільки, перш ніж перейти до обговорення їх змісту, у мене виникає маса методологічних та формально-логічних зауважень, не кажучи про плутанину в термінах, а потім виявляється, що обговорення самого змісту вже й не має сенсу (втім, до професійних філософів у мене також нерідко ті самі претензії; Ольга Брюховецька, варто віддати належне, має фахову філософську освіту). Однак деякі зауваги виникли і у мене.

По-перше і починаючи здалеку, навіть якби колись і вдалось втілити ідеал прямої демократії на зразок ранньої американської моделі, коли це слово іще мало сенс, "аристократичної демократії" або хоча би чогось на зразок польського сейму з його liberum veto і забезпечити дотримання розроблених вихідцями із Франкфуртської школи умов ідеальної дискусії, це ще би не гарантувало потрібний результат, оскільки, всупереч просвітницькій ілюзії рівності всіх індивідів та їхніх розумових здатностей, той же засновник негативної антропології Іммануїл Кант цілком справедливо вважав, що людина або наділена здатністю (до) судження або ні, а якщо ні, то їй нічого не допоможе... Що накладає суттєві обмеження на реалізацію його просвітницького гасла "Sapere aude!" (май мужність користуватись своїм розумом). Бо, як то кажуть, було б чим... Саме тому філософи, скільки б вони не симпатизували авторитарним режимам ХХ століття, завжди виступатимуть за деполітизацію широких верств населення (або ж за створення умов реального місцевого самоуправління, однак, знову-таки, під егідою вищого керівництва). І це, зокрема, один з критеріїв, за яким термін консервативна революція, побіжно згадана у тексті Ольги Брюховецької під назвою суміші модернізму та традиціоналізму, украй неевфемічно відрізняється від історичної практики націонал-соціалізму і фашизму з їхніми популізмом та заграванням з масами, що далеко не завжди відповідали образу омріяного Volk. Відмінності у расовій теорії, геополітиці, культурполітиці тощо я зараз не озвучуватиму, бо я і так весь час роблю це у своїх популяризаторських текстах. Однак одразу ж зауважу, що консервативні революціонери, якщо й критикували фашизм і націонал-соціалізм (а вони критикували, і подекуди доволі жорстко), то тільки справа і "згори", тому, якою би їдкою не була їхня критика, вони підкреслювали, що антифашизм для них у принципі нічого не значить. У цьому сенсі, вони були фашистами. Це щодо "філософських витоків" деяких форм атидемократично орієнтованого мислення.

По-друге, дискутувати важко через те, що кожна з політичних субкультур виступає нібито для самої себе, для свого вузького кола соратників та однодумців, з очікуваним і впізнаваним набором аксіом, аргументів та висновків, що робить будь-які дискусії безглуздими. І зміна історичного контексту дається взнаки дуже відчутно. Якщо і в тому ж італійському фашизмі, і в націонал-соціалізмі нерідко траплялися вчорашні комуністи і марксисти, а ідейні опоненти весь час зустрічалися на спільних заходах і оберталися в одних компаніях, то зараз кожен тягне ковдру на себе і знаходить свій сенс існування у запереченні іншого, що абсолютно безглуздо та інфантильно. І це колективне самолюбування на разі навіть вкрай властиве лівій субкультурі (особливо "антифа"), а ірраціональний страх перед фашистами й расистами, з якими жодні дискусії неможливі, взагалі симптоматичний. Причому їхня ретроградність просто вражає, особливо на фоні звинувачення "фашистів" і "націоналістів" у відсталості та провінційності. Як ніби не існує феномену "нових правих" (Ален де БенуаГійом Фай (сама назва теорії якого – археофутуризм – уже би мала викликати потенційну зацікавленість), Жан Тіріар і т.д.), націонал-анархістів (найбільш відомим з яких є Трой Саутгейт), прихильників Четвертої Політичної Теорії (що розробляється Аленом де Бенуа та Александром Дугіним), прихильників політичного ісламу (зокрема, версії Гейдара Джемаля), інтертрадиціоналістів, американського Національного Фронту і т.д. і т.п. Усі вони дотримуються моделі мультиполярного світу, і, виступаючи проти мультикультуралізму, расового змішання та необмеженої імміграції, підкреслюють, що аж ніяк не є расистами (у тому значенні, яке надають цьому терміну ліволіберали; зазначу, що так само, як ліваки зближають капіталізм і фашизм, представники Третьої Позиції загалом схильні розглядати чистий комунізм як логічне завершення новочасного лібералізму та здобутків Французької Революції, що, втім, не заважає їм критикувати гітлерівську залежність від крупного капіталу і тому подібні ситуативні історичні явища). Хоча на фоні таких ультраемоційних висловів, як "непристойна брутальність фашистського культу сили, сморід нечистот расової теорії, кровожерлива ненависть до іншого" спокуса, так би мовити, зростає.

По-третє, я знайома особисто не тільки з багатьма активістами цих сил, але і з ліваками, в тому числі Ольгою Брюховецькою, і маю змогу скласти більш-менш об’єктивне враження про ідейні тенденції в цих середовищах, однак жодного разу не зіткнулася з проханням поділитися своїми спостереженнями чи налагодити діалог між представниками різних сил. Окрім висміювання "селянських" українських націоналістів і бабок Парасок на персональних профілях, я взагалі нічого вартого уваги чи полеміки не зустрічала. Таке ультрасучасне явище, як CasaPound в Італії, своєю соціальною активністю могло б приємно здивувати авторів пасторальних пасквілів, однак ясно, що об’єктивної оцінки діяльності його учасників не дочекаєшся, бо вони нерідко відкрито позиціонують себе в якості фашистів. Цікаво, що ситуація в правому середовищі подібна - іноді представники різних течій ненавидять один одного не менше, а то й більше, аніж ліваків. Вистачає і концептуальних розбіжностей. Скажімо, не так давно, у рамках спільного заходу з представниками партії "Свобода", я та мої однодумці з Українського Традиціоналістичного Клубу (УТК) мали дискусію з Андрієм Іллєнком, у ході якої з’ясувалося, що ("жахлива донцовська"!) "Свобода", підтримуючи ідею рівності у розумінні Французької Революції, являє собою ліву фалангу українського правого спектру, тоді як традиціоналісти є його крайнім правим та реакційним крилом. Однак це жодним чином не вплинуло на наші плани з приводу подальшої дискусії й співпраці, і я би сильно здивувалася, якби було інакше.

Таким чином, підсумовуючи сказане, підкреслюю свою відкритість до персонального спілкування з зацікавленими у налагодженні діалогу в тих питаннях, де це має сенс, а також для того, аби поставити крапку і закрити ті питання, де діалог і неможливий, і непотрібний. Сподіваюся, що це сприятиме розрядці атмосфери страху в стінах Академії, бо після прочитання статті Ольги Брюховецької мені самій страшно туди приходити.

Джерело:

Декілька слів про статтю Ольги Брюховецької