Політономія

Red Patriot Вступ до теми В українській збройній та господарській традиції ніж – пряме продовження серпа і меча. Скіфи молилися на Ареса, залізного, віткнутого до земляного кургану обопільногострого акінака, котрий допоміг витіснити раніших кімерійців. Київські дружинники користали із захалявних ножів, зараз, так званих – останнього шансу: в рукопашній або по ногам, зі свистом і кров’ю. На Січі також існував “культ шаблі”, котрий разом з конем і православієм зашкодив остаточній асиміляція козацького архетипу, а відтак і українців, як соціобіологічного виду, на відміну від тієї ж Білорусі, прикладово. Гайдамаки святили ножі, що слід розуміти як генетичне продовження індоєвропейських традицій скіфів, руських дружинників та запорізьких козаків. Останній писк здихаючої миші – дореволюційна та післявоєнна шпана, з фінкою в кишені і кашкетом на очах. Зараз ніж, це перш за все, розповсюджена на початку 90-х так звана “бабочка” (балісонг) – дешева і ефективна в процесі “аськання” грошей у запізнілих перехожих. *** Грані Системи - це побутові хребти, на котрих вам комфортно. Такі собі межові ситуації, середні у всіх відношеннях. Хто сказав, що антисистемність завжди протизаконна? Слід шукати шпарин, в котрих тарганами снують лояльні і разом із тим – “собі на умі”: думки і вчинки, життєві позиції, загалом. Виходячи з помічених нами дірок, пропонуємо учбову, нічим не регламентовану мізансцену, адекватну по відношеню до української юридичної системи: в скрутну мить ніхто вам не поможе. Останній, хто відгукнеться на прохання буде рідна міліція, чия місія підбирати травмованих, і робити з них винуватих. Не варто носити з собою теоретично “протизаконну” холодну зброю. Її з успіхом замінить керамбіт, чи не єдиний з непідлягаючих “шмону”, оскільки позиціонується в якості офісного ножичка для розрізання паперу. В нашому випадку це дієвий захист від шпани, гоп-стопа, ідеологізованих хуліганів тощо. Піхви позаду, там, де здебільшого гетеросексуальна міліція шманати стидається. Разом із затиснутою в долоню пачкою сірників або напівпорожньою цигарок (такий собі невимушений кастет), ланцюжком із штанів з пришпандьореною шалькою (з дна рюкзачини), натягнутими на долоню чотками, трешерськими каблучками, викруткою (або долотом), рогаткою (гламурно-бронебійна у Києві тягне на 90-100 гривень), куфією (зимою – захищає від простуди; на акціях – від мєнтовських відеокамер; на руці – від ножа гопника або ідеологічного опонента, за принципом пончо а-ля “пончо-наваха”), газовими (або навіть графіті) балонами, такими ж та пневматичними тощо пістолетами (не волина, звичайно, проте увечері не всі Бени Джонси) входить до розряду “пролетарської зброї”. Справжню зброю населенню не дають. Її заміняють ситуативними симулякрами і муляжами типу “воздушок”. Постріляй по воронам, хлопче, “випусти пару”. Мисливські рушниці стоять на обліку, ім’я котрому – “ковпак”. Те саме стосується мисливських і серійних взагалі, ножів. Тільки через реєстрацію і на полюванні (в темному троєщинському дворі?). Зброю, як таку, мають мєнти, високі посадовці, кримінальні елементи і військовики, властиво ті, хто боїться і тому контролює варіанти, на конституційному і вуличному рівнях. Уявіть ситуацію, коли населення має офіційний доступ до ринку зброї і його соціальні розчарування потрапляють до справжнього немайданівського революційного русла? Саме підконтрольність ринку зброї унеможливлює існування українських “червоних бригад”. Принаймні, на даний час. На сьогодні ніж, чи не єдиний спосіб продовжити існування і захистити себе в умовах війни “всіх проти всіх”. В цьому аспекті слід відзначити купу людей, котрі щодня гинуть в результаті контакту з вулицею і її організованими або стихійними представниками. Існує купа варіацій, котрі вистрибують за межі так званої “холодної зброї” і тому не потребують жодних дозвілів, мисливських квитків і тому подібного. Їхні параметри, такі як відсутність кровостоку і гарди, довжина і товщина леза, характер заточки й інші теоретично дозволяють носити у прихованому варіанті на поясі, а ще ліпше, на дні сумки поряд з бутербродом або рибацькими снастями. Серед них такі “безобідні” як керамбіт, та сама “бабочка”, однозначно перочинні, дрібні навахи, деякі метальні тощо. Інтернет містить величезну кількість ресурсів, присвячених видам, стандартам, гостам, характеристикам, технікам використання прямого продовження Вашої руки. Для адекватних суб’єктів це не мобільник. Ми подаємо найбільш вдалі, інші знайдете самі. 1) Київський клуб “Клинок” – www.club-klinok.kiev.ua (єдина в Києві та Україні школа ножового бою) 2) Все про керамбіт – www.karambit.com (англійською) 3) www.penza.fio.ru/personal/5/4/Burmistrova/dopolnitelno/KasyanovS.html - Тадеуш Касьянов, “Мистецтво кидання ножа” – (книга відомого польського спеціаліста, крім ножів – сокири, пластиники, цвяхи) 4) Українські ножі – www.knife.com.ua (магазин справжнього дамаску і булату) 5) Політ метелика – www.balisongxtreme.com (в тому числі підбірка відео-роликів) 6) Віктор Гернет, “Ніж в руці або юридичні особливості національної самооборони" - www.fictionbook.ru/ru/author/gernet_viktor/noj_v_ruke_ili_yuridicheskie_osobennosti 7) журнал "Прорез" - www.knifemagazine.ru *** Від самооборони до автономії Принцип громадянського озброєння – одна із складових і разом з тим фактажне пігрунтя ширшої громадянської автономії. Перебуваючи на самих низах соціальної структури громадянські об’єкти знаходяться в прямій чи латентній опозиції до існуючих системних, силових, перш за все: міліції та армії, як елементів, прямо покликаних боротися з інакодумством і прикривати класові інтереси своїх роботодавців. Найбільш яскравий з історично зафіксованих прикладів – “Чорні пантери”, котрі здійснили безпрецендентний акт, за що, зрештою і поплатилися. На відміну від інших радикальних угруповувань “Пантери” не вбивали (ну майже не вбивали) продажних політиків і не закладали бомби до муніципалітетів, але діяли згідно із раніше задекларованими принципами народної самооборони, типу “Ти маєш зброю – я теж!”, “Людина у формі – свиня, стріляти по ній справа дозволена!” або просто : “Smash the police!”. На відміну від України низка західних країн не заперечує проти зброї на руках у лояльного і не дуже населення. Одні стріляють по горобцям, інші – по сусідам, ще хтось полюбляє зайти з автоматом до школи і нагадати однокласникам і вчителям про недоліки педагогічної освіти. В якості додаткового навантаження вкажемо на славнозвісну “Мафію в шинелях” – молодіжне нацистське угруповування в одному зі штатівських міст, двоє членів котрого, натягнувши притаманні стилеві чорні атрибути і помолившись за здравіє дядька АГи (подія розгорталася саме на його день народження), із задоволенням зайшли до школи, витягнули АКМ-и і поклали практично весь власний клас. Сталося це на прикінці 90-х, з тих пір, як свідчить Девід Мур у “Коломбіно”, ситуація повторюється із завидної частотою, про що свідчить кількість загинувших таким чином, у порівнянні з іншими країнами, тією ж Канадою. Різниця тут у тисячі (разів і трупів), що тягне брови догори, а на язик, мов мухи, липнуть цілком адекватні питання. Крім Національної стрілецької організації в Штатах (а їх ми взяли за тут класичний приклад) існує низка досить одіозних, з точки зору зашореного мас-медійною пропагандою обивателя, організацій, на кшталт “Міліції штату Монтана”, ідеологія котрої втиснута до все ще популярного в басейні Міссісіпі “білого, протестантського, фундаменталістського” світогляду. Не нам судити про причини тамтешньої ситуації, котра наведена як альтернатива, у всіх відношеннях, до вітчизняної. Проте не факт, що спрощення дозвільної системи і накопичення населенням зброї призведе до американської, а не якоїсь іншої ситуації розумного і лише за потреби використання холодної та стрілецької зброї. Звичайно, і наші і їхні властьімущі трусяться за свою шкуру і тому “боряться з криміногенної ситуацією”, створюючи паралельні і тому менш помітні: 30 тис. скарг на міліцію щороку, низька кваліфікація, хабарництво, генеральські дачі свідчать про те, що покликані охороняти громадянський спокій “дворові пси” не рідко виконують протилежні до посадових функції, мабуть тому рівень довіри до міліції стабільно низький і служити в “мусарці” западло не тільки в Україні. Разом це вказує на давно очевидний висновок: нас не захищають – контролюють, нас не бережуть - стережуть (слухняну дешеву робочу силу і платника податків), злочинців на вулиці значно менше ніж у кабінетах, тому громадянський захист потрібен для убезпечення себе, не в останню чергу, від свавілля бюрократів, керівництва, місцевих і ще гірше – наїхавших буржуїв (більшість яких читають закони під себе і правим нігтем пишуть правила на мокрому піску) та їхніх посіпак в мундирах. Дозвіл на носіння зброї, а тут ходить про спрощений режим придбання, використання, цінову політику, позавладний контроль над ринком зброї тощо у підсумку повинні надатися, як дивно не звучить: 1) до зменшення вуличної злочинності; 2) до формування зараз застиглого як холодець принципу народної самооборони, котра, якщо так, є природною ознакою людського суверенітету. І дійсно: чому п’яний шнурок у формі має право на табельну зброю, а я, такий-то, не дуже кепський чувачок, цього права не маю? На яких підставах, хто їх приймав і чому я маю їх виконувати? А відповідь простіша, як і все, що рухається лезом Оккама: історія повторюється. Ні – вона і не закінчувалася. Згадайте ранньокласове суспільство: одні працювали (ми), інші ніби охороняли, а насправду визискували (вождь і дружина – зараз панівні верстви, злучені до мутованого бюрократично-буржуазного класу, роль дружинників грають міліція, податкова і, на крайняк, опора кожного режиму (не незалежності, на фіг тішитись) - армія); 3) до вирівнювання потенціалу революційної асиметрії і зменшення шансів на “безкровні революції зверху”, оскільки, як стає зрозумілим вже сьогодні, Майдан міг перемогти, на перспективу, звичайно, лише в одному випадку – за умови освячення кров’ю попередніх володарів життя, плюс, посіяний як озима страх, у нових. 4) Можна твердити про навпаки, наростання криміногенних факторів і вірогідність громадянської війни, але ж тут ми здатні прогадати підлий PR-хід цих царськосільських “народолюбців”, котрі мали постраждати, тим самим заклавши фундамент до народного контролю над їхнім майже узаконеним правом зловживати нашими полями, лісами, заводами і життєвим простором, котрий обмежили до поганенької роботи і телезомбатора. Цей нарис лише вступ, без претензій на стиль і новаторство. Його мета, в чомусь навіть правозахисна, адже право на зброю, це право передусім і ніхто, повторюю - НІХТО не повинен іти на мотузці у Системи і реєструвати в силових органах бажання вижити в світі, де твій труп залишиться у пам’яті близьких, короткому газетному некролозі і плановому звіті наших “захисників”. Хочеш жити – читай закони, придбай «штика» і запишися до «Клинка». Чим відрізнялися реєстрові козаки від запорозьких? Тим, що перші служили, а другі – захищали, втім, і ті й інші користувалися зброєю, в першу чергу, для захисту вольностей і виступали, в першу чергу, у статусі народної самооборони. Право на носіння зброї, в буквальному сенсі, це перший крок до формування повноцінної народної, а по тому і національної самооборони і, як наслідок, крок до омріяної громадянської автономії, котра можлива лише у чорнопантерівському варіанті: «Ти маєш зброю – я теж». Паритет, у праві на примус і відповідний йому самозахист між владними інститутами та громадянським суспільством можливий лише за умови вирівнювання доступу до засобів примусу, в першу чергу таких примітивних, як зброя першої необхідності. Потім ідуть нехтування податковою системою, органами правосуддя та іншими феодальними громадськими повинностями: кожен має право віддавати відрахування у пенсійний фонд власній бабусі, переходити дорогу там, де зручно, забити на субординацію по відношенню до найнятих народом кровососів і контролювати їх за допомогою «прямої демократії» і такої самої дії, користуючи з відомого «опришківського принципу»: вогнем і мечем та іншими революційними, а від того напрочуд моральними принципами. Інакше справи не буде. спец. для «Бриколаж» та «Бійцівський клюб»