Драгоманів в опінії визначних українських громадян

С. Ріпецький ОЛЬҐЕРД БОЧКОВСЬКИЙ: "Драгоманову закидають, що він не був самостійником українським у розумінні 1918 року. Але забувають, що багато з чільних самостійників IV Універсалу, рік перед тим приймали, зглядно годилися на федерацію України з Москвою і навіть на автономію. Історичним доказом того можуть бути перші три Універсали. Забувають далі, що гетьманське "інтермеццо" в Україні, визнаючи самостійність її назовні, внутрі було прологом до федерації з Москвою. Я констатую цим лише загально відомі факти і далекий від думки якихось обвинувачень. Вони цікаві психологічно. Вони промовляють за Драгоманова, за соціолога й політика, що, як реаліст, по своєму світогляду, все рахувався з фактами. М. Драгоманів чудово розумів, що кидати максимальні гасла одна річ, а здійснюватн їх, це зовсім інша справа. Драгоманів - не міг висувати у 1880-их роках самостійність України, як реально-політпчне домагання, бо у той час не було для цього найменшого грунту. Українська маса ще спала. А інтелігенція - "українофільствувала" культурно. Чужа була їй національна політика. Ці українофіли-культурники були програмово прихильниками аполітизму. Вони цуралися протимосковського сепаратизму. Колишній братчик М. Костомарів - зрезиґнував з національних аспірацій українського на роду, фактично ставши на позиціях "малоруського провансалізму", льокальної культури й мови для "хатнього вжитку". М. Драгоманів на еміграції, куди його вислано в ролі українського національного амбасадора для Европи, залишився осамітненим, єдиним маяком української політичної думки, що після царського наказу І876 р. в Україні фактично завмерла. Як він міг думати про реальне самостійництво, коли не було тоді навіть досить співробітників для його Громади в Женеві?! Коли й пізніше він критикував виступ Ю. Бачинського та його "Україна Ірредента", то знову таки тому, що не бачив в Україні живих сил до здійснення цієї сепаратистичної програми. А як послідовний демократ англійської школи, він все видвигав думку, що без свідомости і організованости широких мас, не можна, як слід, здійснити якусь політичну програму, а тим більше - програму державного сепаратизму. Щодо Москви Драгоманів був непримиримим ворогом московської великодержавности. У женевській "Громаді" він характеризував історичний розвиток цієї держави, як безнастанне пустошення, руйнування та обдурування тих країн, які Москва підбила. Він іронічно ставився до неначебто культурної європейської місії московського центру особливо щодо України, яка не потребувала московського "вікна до Европи", бо вже перед Петром І мала безпосередній зв'язок з головними осередками західньо-европейської культури. Національно Драгоманів непохитно стояв на українських позиціях, рішучо поборюючи москвофільство по цей бік Збруча. Все Ниюйого життя і праця пересякнені були одною ідеєю: національного самоозначення українського народу. У програмовій заяві, зробленій у вступі до "Громади" (1878), Драгоманів закликає увесь український загал до праці для України, для її суспільного розкріпачення, громадського, національного та культурного. "Ті люди між письменними українцями - писав він там, "котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна і її мужицтво тратили свої сили, мусять заректись не йти з України, мусять опертись на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка потрачена на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському – єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки". Мабуть і прихильник найкрайнішого націоналізму може без застережень підписати цей заклик Драгоманова, який у своєму політичному заповіті (маю на увазі його працю "Пропащий час", що появилася друком вже після смерти автора) перебування України під Москвою назвав пропащим часом, та засадничо висловився за державну самостійність України, як і за її політичне відокремлення від Росії. Так логічно Драгоманів порвав з політичним "москвофільством", як чеські національні провідники зі своїм "австрофільством". Немає отже нічого дивного, що в ХХ ст., коли Схід Европи захоплений протицарською революцією, саме учні Драгоманова і його прихильники кинули гасло самостійності України, яке здійснили під час великих подій 1917-1919 років. Цей незаперечний факт дає також історичну сатисфакцію М. Драгоманову". "Трагічна постать українського "рісорджіменто" "Вісті УТГІ", Прага, 1935, ч 11-12 ЛОНГИН ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ: "Два найбільші сини нашого народу в цьому столітті: Шевченко і Драгоманів - перший своїм мужицьким, своїм великим серцем, другий незрівняним розумом і бистрим умом, віднайшли дорогу до визволеня України, відкрили шлях, яким йдучи дійде український народ не тільки до політичної незалежности, як нація, але й до соціяльної рівности та певного культурно-економічного розвитку. Чиїм же поетом був Тарас Шевченко, як не мужицької України? Яка нота звеніла в його піснях, як не плач та стогін і грізні погрози поневолених мас українського мужицтва? Яку програму ставить Драгоманів українській нації, як не програму соціяльної боротьби за права робучого люду проти чужинецьких чи своїх визискувачів? Хто ж для нього Україна, як не ця поневолена маса рідного народу? Якою він бачить в майбутньому українську націю, як не вольною нацією робучих та на себе працюючих, рівних людей? Шевченко і Драгоманів розв'язали питання, кудою мають іти змагання української нації. Оба вони зрозуміли і передали це нащадкам, що УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА СПРАВА - це СОЦІЯЛЬНА СПРАВА УКРАЇНСЬКОГО ДЕМОСУ". "Всесвітній соціяльний рух і українська національна справа", "Молода Україна", Львів, 1900, ч. 6, стор 209, 210 "Як громадський діяч воював Драгоманів все чесно і отверто та п'ятнував як одну з найбільших галицьких язв: газетне крутійство, обманювання себе і публіки та брак всякої етики супроти противника. Він жадав все ясного і принципіяльного ставлення всякої проблеми, п'ятнував опортунізм та бичував реакційність і партійну вузькоглядність. Значення і вплив його основується на тім, що він вивів українську справу із вузьких націоналістичних рямок, в яких вона душилася і засмічувалася, а поставив її на грунт всесвітніх ідей, зв'язав її з найкращимн змаганнями сучасного світа - одним словом увів Україну в Европу. Вага його лежить в тім революціонізуючім критицизмі, який він увів в українську науку, публіцистику, політику і загалом в українське життя. Його ученики й епігони - це перші лави на європейський лад освічених українців, це перші "неукраїнофіли" і "нерутенці" та перші засновники української ірреденти. Духово-генетнчний зв'язок між ірредентистичннмн думками сучасної молодої України, а практичним всеукраїнством Драгоманова - ясний сам собою. Німа злоби, якою бризкають на нього "чорні" духи, не досягне до підніжжя високого п'єдесталу, на якім молоді серця поставили образ і пам'ять духового велета України. Там на далекій чужині - під Балканом спочило тіло великого сина України, спочило серце, що билося й добивалося за Вкраїну, та дух його вітає в молодих душах, а думки його світять дорогу в темне майбутнє, а слова його - це громовий поклик до невтомного бою за волю і щастя України, це заповіт непримиримої вражди усій неправді і неволі, тиранству, гнетові і кайданам! Молодь, поклоняючпсь духові великого українця, складає Ганібалеву присягу використати здобутки його праці та, опершися на них, гідно послужити справі поступу і України, а девізом її буде: "Більше праці, більше думки, більше світла!" "М. П. Драгоманів, його думки, діяльність і значіння", "Молода Україна", Львів, 1910, ч. 6, стор. 221-223 "Михайло Драгоманів прислужився дуже нашому народові тим, що звернув в своїх письмах увагу нашої інтелігенції на простий нарід і на його кривди, казав, що український нарід - це нарід робучих людей, хлопів і робітників, та взивав інтелігентних українців, щоби вони помагали простому народові скинути з себе ярмо польських і московських панів. Тож і молоді українці стали за прикладом Драгоманова голосити, що треба нам змагати до того, щоб створити незалежну українську державу, де би наш робучнй народ, то є хлопи і робітники, мали всю управу і всю владу в своїх руках, та де би всі люди були рівні і не було би старшування та визиску від них через багатих". "Русь-Україна і Московщина", Львів, 1900, Вид. "Просвіти", ст. 86, 87 СТЕПАН ТОМАШІВСЬКИЙ: "Трагедією Драгоманова є те, що замість об'єктивного суду історії він знаходить, тридцять літ по своїй смерті, не то байдужість у земляків: він паде жертвою нагінки, стократ гіршої ніж коли-небудь за життя. Трагічна зав'язка склалася вже в самих починах його діяльності на українськім полі. Його провідна думка - перетворення української етнографічної маси, відсталої, убогої і самонесвідомої, в новочасну культурну націю - зустрічала у тодішнього українського громадянства дуже неглибокий національний підклад. Отже Драгоманів почав свою політичну будівлю, можна сказати, на новім корені, маючи до того дуже скупий, примітивний і часто цілком непридатний будівельний матеріял. Реальні потреби національного життя були, після знесення кріпацтва, дуже обмежені (виключною актуальною справою була тоді народна школа), традиція була убога й неясна, тож прийшлося доповнити цей матеріял елементами історичними, етнографічними та, вкінці, теоріями, взятими з іншого поля - російського й європейського. Як ум бистрий і глибокий, він скоро утворив цілу філософську систему українського національного питання, так основно продуману, в цілості самостійну й оригінальну, як ніхто перед ним, ні по ньому. Цій системі, як сказано, не спроневірився ніколи, не вважаючи на деякі, цілком природні хитання в подробицях. В "Драгоманівщині" не самі тільки історичні (ще й невдалі або шкідливі) пережитки; навпаки - українське громадянство ще в багато дечім не дійшло і не дозріло до цих ідей, зокрема політичних; до деякої міри нове покоління мусить виставити клич: "Назад до Драгоманова!" "Трагедія Драгоманова", - "Політика", Львів, 25.Х.1925, ч. 2, стор. 28, 29 "Національно-політичні і культурні думки Драгоманова приймалися майже тільки серед молоді, і тільки в її рядах знаходив він прихильників і почитателів. Його біографія і величезна переписка не полишають жадного сумніву, що коли в нашому громадянстві був який правдивий учитель молоді, то ним був тільки Драгоманів. Ні перед ним, ні по нім не було у нас людини і письменника, що стільки запалу, енергії, знання і що головне - повної безінтересовности вніс у свої взаємини з молодими, як саме він. Це непорушний історичний аксіом. В моменті глибокої кризи національної думки, коли найновіша верства української молоді шукає своїм думкам і змаганням нового шляху, коли підіймаємо клич: "Назад до Драгоманова!", добре буде пригадати дещо з його думок про завдання молоді, зокрема про її відношення до політики". "Драгоманів і молодь", - "Політика", Львів, 10.ХІ.1925, ч. З, стор. 45 джерело: “Вільна Україна”, 1954 рік. Для скану надано Олександром Хоменком