Політономія

Степан Жабка Написати цю статтю мене спонукав опублікований на сайті «Хайвей» матеріал Гоши Деревянного «Час барикад…». http://h.ua/art.php?id=32940 У статті автор наводить приклад екоекстремізму, саботування знищення природи, як один із найбільш яскравих прикладів громадської боротьби за будь-що (з чим завгодно). Без зайвих компліментів, вперше в Україні преса промовила слово «екотаж». Аналогічно, захоплення радикальными природоохоронцями знаходимо і в інших джерелах, наприклад, у книгах з медіа-активізму (Киреев Олег - «Поваренная книга медиа-активиста» - www.media-activist.ru/ ), Дуглас Рашкофф - «Медиавирус. Как поп-культура тайно воздействует на ваше сознание» http://mediavirus.narod.ru/ ) або із соціології (Крейг О'Хара - «Философия панка: больше, чем шум» http://antipunk.org/filosofiya-panka-bolshe-chem-shum-kniga-krejg-oxara/). У багатьох країнах бюрократична система досягла такого рівня розвитку, що процес вирішення будь-яких питань затягується на надто довгий період. Це дуже на руку тим, проти кого протестує громадськість. І особливо вигідно тим, хто своїми діями знищує природу, тому що перш ніж громадськість що-небудь вирішить, безпомічно борсаючись у бюрократичній павутині, все вже буде знищено. Протест зникне сам собою, тому що рятувати буде вже нічого. Старовинний ліс вирубають лісники, мальовничий каньйон підірвуть динамітом видобувачі, а браконьєри виловлять всю рибу, що нереститься. Як же бути? Єдина досить чітка відповідь на це питання - ЕКОТАЖ. Екотаж - це приховане пошкодження техніки, інструментів і засобів, що руйнують дику природу, вбивають тварин та знищують рослини. Екотаж застосовується винятково до неживих предметів. Екотажні акції таємно проводять найрадикальніші екологічні групи, коли знищенню природи неможливо запобігти жодним іншим способом. Трохи історії "Екотаж", або все-таки "екологічний саботаж", бере свій початок з діяльності радикальних екологічних груп типу "Eart Fіrst!" (У різних перекладах - "Земля насамперед!" або "Звільніть дорогу Землі!"), що з'явилися в США й Канаді у 80-х. Пізніше екотажники сповістили про себе й у Європі. На відміну від більш відомих організацій типу GREENPEASE та інших, "Eart Fіrst!" і інші групи почали діяти набагато радикальніше, ніж просто обвинувачувати людство в знищенні дикої природи, улаштовувати акції протесту й поширювати агітаційну літературу. У той же час, справжні радикали, обравши своєю тактикою герилью проти механізації, що руйнує дику природу, діяли більш потаємно. Ще б пак, дії ековоїнів, як правило, закінчувалися (та й зараз закінчуються) руйнуванням техніки, енергопостачання антиприродних об'єктів і, на жаль, нерідко - тюремним ув'язненням. Візитними картками "Eart Fіrst!" стало шипування дерев (убивання в дерева цвяхів з метою запобігти їх спилюванню), виведення з ладу лісопилок, руйнування мостів і будівельної техніки. А ще - руйнування доріг, що ведуть до затишних куточків дикої природи. Дороги всілякими методами перекопують, перекривають і вбивають у них шипи, що пробивають колеса. Ідеолог і багаторічний керівник "Eart Fіrst!" Дейв Формен закінчив свою радикальну кар'єру у в'язниці, внаслідок знищення ним декількох опор високовольтної лінії електропередач. Багато хто, так само, як Формен, закінчили за ґратами. Але усвідомлене, відповідно до спеціального "Кодексу ековоїна", відчуття себе воїном на війні, надихає ув'язнених екотажників. Перебуваючи у в'язниці, вони залишаються воїнами, воїнами в полоні. Ніхто з ековоїнів не бачить провини у своїх діях. Ековоїни захищають від руйнування природу, частиною якої є й ми самі. А антитіла не мають потреби у виправданні. Сказаного вище не сховати. Але екотаж не завжди й навіть далеко не завжди переступає межі Закону. Приміром, у жодному Законі не написано, що в дерева не можна вбивати цвяхи. Зате ефективність методу неперевершена! Наприклад, ніщо так надійне не вбереже від вирубки старе дерево, як убиті в стовбур товсті цвяхи. І ніщо так не врятує рибу, що нереститься, ніж знищення браконьєрської сітки. На пострадянському (взагалі-то й на Радянському) просторі екотаж знайшов застосування теж в основному на фронті шипування дерев і доріг, а також у знищенні мисливських (читай - браконьєрських) сіток, капканів і, природно, знищенні мисливських вишок. Згідно робіт Володимира Борейка, що перевидав у російському перекладі 4 книги про екотажників, у СРСР до радикальної природоохорони мав стосунок Рух Дружин Охорони Природи (ДОП), що існує серед студентів з кінця 1960-х. Між іншим, Рух ДОП залишилося єдиним масовим рухом в "Совку", що за 30 років радянської історії так і не ввійшов до складу Комсомолу Радянський екотаж, що акцентувався в основному на боротьбі із браконьєрством, багато в чому межуавав з інспекторською роботою. Життя дружинників не була обділене екстримом, Рух пам'ятає багатьох героїв, частина з яких загинули в нерівних сутичках із браконьєрами. Серед відомих українських ДОПівіців - керівники заповідників і національних парків і навіть кращий письменник України-2006 - Тарас Прохасько. "Щось подібне було й з ременем. Дзядзьо вважав, що чоловік мусить носити ремінь і не попускати його, щоби не дозволяти собі нарощувати живіт. Подарований тоді ж пояс перетерся аж в університеті. Ціле дитинство я ще й записував на внутрішньому боці паска назви усіх міст і місць, у яких бував. Пояс порвався на Кавказі, у горах Абхазії, на кордоні Пслух. Там відбувалася таємна конференція всесоюзної нелеґальної студентської природоохоронної екстремістської організації, і я був делеґатом від Львова й Західної України" (...) "Іноді приходив Лаціс, латиш, котрий сформував у заповіднику експериментальний загін швидкого реаґування в боротьбі з браконьєрами. Мі пішли подивитися, як Лаціс працює в переслідуванні. Якісь стрільці з абхазького боку завалили тура й тягнули його додому. Лаціс гнав їх горами, іноді смороду стріляли в наш бік. Врешті почався травневий снігопад, і абхазців разом з тілом тура забрала лавина. Усі делеґати жили в бараку з двоповерховими нарами. Більшість цих сімнадцятирічних хлопчиків і дівчаток перейшла через справжні бої з озброєними й бєзпрєдєльними заготівельниками ікри, червоної риби, ведмежого жиру, тисячолітньої модрини, гагачого пуху, тигрячих шкір, женьшеневого коренячи" (Тарас Прохасько. "З цього можна зробити кілька оповідань). У багатьох ВНЗ ДОПи діють і зараз. Еббі й "Банда гайкового ключа" Важко знайти перші історичні факти саботування знищення природи. Але безпосередньо екотажний рух виник досить неординарним чином. В 1975 році виходить книга маловідомого письменника Едварда Еббі (1927-1989) "Банда гайкового ключа" (БГК) - роман про четверо американців, що всіляко перешкоджають «освоєнню» залишків дикої американської природи. Герої книги підривають мости, ламають, спалюють і скидають у каньйони екскаватори й бульдозери, знищують бігборди, що псують пейзаж. Кожна дія героїв автор описує в дрібницях - як з погляду ідеології, так і з методологічної сторони. Уважно вивчивши весь роман, читач не тільки одержить достатню дозу емоцій та хвилювання, а й знайде безцінний інструктаж на зразок того, який саме дріт потрібно перекусити, щоб трактор марки "N" більше не зрушив з місця. Книга майже відразу привела до появи послідовників "БГК". Імовірно, є сенс стверджувати, що рух эковоїнів багато в чому виник як прямий наслідок книги Еббі. Незабаром з'явилося продовження "БГК", а також менш відомі романи автора. Але це вже не має особливого значення. Рух уже в силі. У багатьох містах анонімні екстремальні еко-угрупування нещадно й безкомпромісно вставляють палиці до коліс індустріальної машини. Навіть Національна Служба Лісу США починає щорічне висвітлення суми збитків лісової промисловості, нанесених ековоїнами й шипуванням дерев зокрема. Суми називаються в розмірі десятків мільйонів доларів. Сам Едвард Эббі узяв активну участь у Русі. Одне з найбільш відомих інтерв'ю він дав на природі, спокійно вириваючи по ходу розмови кілочки геодезичної розмітки. Феномен книги Еббі спробував повторити Київський еколого-культурний центр, перевидавши на початку 2000-х фундаментальний "Посібник з радикальної природоохорони" Дейва Формена, історію руху эковоїнів Ріка Скарса, спогади самого Формена й, природно, винуватця урочистостей - "Банду гайкового ключа" в Україні. Невеликий тираж і, можливо, недостатньо вдала соціальна обстановка в Україні й Росії на початку 2000-х не сприяли становленню руху ековоїнів на пострадянському просторі. Феномен не повторився й, власне, залишився феноменом. Проте локальні підступи "слов'янського" екотажу таки з'явилися. Найчастіше це все те ж шипування дерев та руйнування доріг. Перекопування доріг в останні роки взагалі стало загальноприйнятим методом обмеження в'їзду в заповідники й національні парки. А що стосується Руху ДОП, те, нанприклад, на сайті ДОП КГУ взагалі є цілий екотажный розділ, назва якого, між іншим, запозичена для назви цієї статті. "Можна, якщо обережно" - вважають дружинники. І, очевидно, не стільки можна, скільки потрібно. Про перспективи перевтілення екологічного екстремізму в ультрасучасну екстрім- субкультуру Особисто мені мало зрозуміло, чому на хвилі появи всі нових і нових екстрім-субкультур екотаж не стає однієї з них. В останні роки виділення новітніх напрямів у рамках молодіжної екстрім-культури відбувається в основному за рахунок відокремлення нових музичних жанрів і освоєння нових екстремальних видів спорту. Наприклад, величезні перспективи зараз має паркур, що по суті не є чимсь новим, а лише впроваджує в маси акробатичні прийоми, що практикуються в цирку та східних єдиноборствах. Так чому ж серед усього цього немає екотажу? Невже це так несучасно або не епатажно? Зрештою, невже екотаж менш екстремальний, ніж катання на роликах і скейтах, хардкор або пірсинг? Або занадто екстремальний? У чому ж справа? Можливо, у відповідальності. Або в щирості. Екотаж викликає нерозуміння й агресію більшості людей - чим не субкультура? А може бути, ця субкультура давно є? Завжди була й нікуди не поділася? Адже ековоїни не хвастають досягненнями й не носять розпізнавальних знаків типу рудого чубчика або труби у вусі. Специфіка жанру. Життя ековоїна подібне до життя самурая. Він відданий своїй справі до останнього й ступив на стежку війни із щирих переживань за дику природу. "Уявіть собі родину кабанів, що регулярно приходить до прикормочного майданчика. Звідки їм знати, яку загрозу несе їм мисливська вежа на краю площадки? От якось вони приходять пообідати... а з вежі витикається якийсь виродок з ментівського начальства зі службовим АК і просто їх розстрілює, доводячи тим самим перевагу людської підлості та жорстокості над диким звіром. Я не можу не палити такі вишки". (із записів українських эковоїнів) Дикої природи залишилося занадто мало, щоб ніхто так запекло не встав на її захист. Ще у своїй "Сповіді ековоїна" Дейв Формен помічає, що в США немає жодної місцини, більш ніж на 20 км віддаленої від доріг. Досить мимохіть подивитися на карту України, щоб зрозуміти, що в нас ситуація куди гірша. Дикої природи майже не залишилося. Екотажники дивляться на природу вкрай щиро й пояснюють свої дії на диво просто: "Лісова дорога виглядає набагато природніше, якщо поперек її лежить упале дерево. Куди краще, ніж колії від джипів. Не можу, просто не можу пройти повз упалий стовбур, не викотивши його на дорогу". Хоча у своїх рожевих мріях ековоїни намагаються відкусити занадто великий шматок, наприклад, підірвати всі греблі, що сковують ріки, може, все-таки спробувати підставити плече допомоги Матері-Природі хоча б у чомусь меншому? Адже на Землі так багато місць, де люди вбивають тварин та нищать ландшафти? Хто сказав, що не ми самі повинні встати на їхній захист? Убити, для початку, у десяток дерев по декілька цвяхів, перекрити дорогу або закупорити будівельною пінкою стічну трубу, спрямовану в ріку? Може, варто? Джерело: Інтернет-портал “Хайвей”.". http://h.ua/story/47392/ Переклад з російської Олега Андроса.