Ф. Роджер Девлін. Теорія дворянства Людвіка де Бональда.
Переклад Юрія Олійника, Політична освіта Київської "Свободи"
Навідміну від Едмунда Бьорка та Йозефа де Местра, Людвік ле Бональл присвятив небагато місця аналізу французької революції як такої. Натомість він зосередився на осягненні традиційної моделі вже неіснуючого суспільства, а його рецензія на “Огляд головних подій французької революції” пані де Штель перетворюється в теорія дворянства та його ролі. Дослідник Бональда, Крістофер Олаф Блюм, назвав це “найбільш оригінальним вкладом до теорії контрреволюції”.
Кожне розвинуте суспільство потребує людей, що жертвують для спільного блага інтересами власних родин. Особливо гостро це відчувається у справах, пов’язаних з правосуддям та війною: Бональд називає суддів та солдат “внутрішніми та зовнішніми засобами суспільного спокою”, що згодом стають основою політичних змагань - що теж громадські справи.
Щоб людина приступила до громадської служби, необхідна наявність двох умов. По-перше, повинна бути економічно незалежною, не може покладатись на зміну настрою працедавця, що видає їй оплату, хоча б якою щедрою вона не була. Що важливіше – громадська служба не дозволяє займатись торгівлею – отже, служити повинен землевласник.
По-друге, така людина має бути громадським діячем і сприймати службу як честь та відзнаку:
[Передреволюційне] законодавство говорило кожній сім’ї: коли вже виконаєте ваш обов’язок перед домашніми, яким є забезпечення незалежної власності шляхом праці, порядку та господарності,тобто коли досягнете достатньо, щоб служити державі за власний кошт, а якщо потрібно, то й з витратою капіталу – то найбільшою честю, якої ви можете сягнути, буде входження до грона особливо відданих службі державі. В рельності однак був то вид благородної фікції: “через дивну зміну понять навіть їм відзнака видавалась як повноваження – тоді як реально залишалась лише службовою функцією “.
Власний інтерес в такому випадку схиляв до подальшого розвитку родинних справ і змертвіння приватного життя.
Передреволюційна Франція відзначалась незвичайною системою заповнення вакансій на публічних установах: вони продавались. Відома під назвою “відкупу посад”, та система описується найчастіше як приклад ірраціональності фінансової політики епохи старого режиму. Ліберальні історики критикували його особливо за затримку розвитку в зародку французького капіталізму : замість без вагання розвивати свої торгові операції, успішні купці докладали зусиль з метою покупки якомога більшої кількості посад для себе або своїх синів. Однак Бональд тепло захищає цей звичай:
Не могло бути інституту більш морального, ніж той, яка з найбільш шанованих причин дав приклад безкорисливості людям, що погрузли у бажанні володіння грошей в суспільстві, в якому пристрасть являла плідне джерело несправедливості і злочину. Не могло бути кращої політики ніж стримування потужними засобами, з використанням добровільних мотивів та бажання слави, неспівмірного накопичення коштів в одних руках.
Велика сума, що була платою за отримання посад громадського управління, - за словами Бональда - виконувала функцію доказу незалежності і безкорисливості кандидата. Відкриття кар'єри для талантів, яким так славилась Революція, відкрило насправді поле для хабарництва і суперечок, що не закінчувалися, про те, хто більш здібний. Продаж установ у відкритий спосіб був - дивна річ - значно більш об'єктивною процедурою.
Також Бональд порівнює службу дворянства у Франції з тим, що називає політичним дворянством в Англії: пери в Англії не були "дворянством, що призначене до служби політичній владі, але лише сенатом, що піддавав її постійним перевіркам". Вони не віддавалися громадським обов'язкам повністю: "пер, який творить право три місяці на рік, продає льон в інші дев'ять".
Ліберал може заперечити, мовляв приватні льняні купці служать суспільству так само, як судді чи солдати : пропонують громаді обмін товарів. Сучасні лібертаріанці досить ефективно звикли висміювати фразу про "громадських слуг", які узурпують собі право на половину наших доходів, тоді як "себелюбні" бізнесмени працюють так, щоб ми могли їсти, одягатися і мешкати дешевше, ніж хто-небудь інший в історії. [Зважаючи на це] де Бональд згадує однак популярне свого часу уявлення, згідно з яким навіть робота акторів може носити назву "громадської служби", бо вони дають вистави для громади. Дане твердження стало, ясна річ, загальним об'єктом насмішок навіть тих, що не вміли своїх посад підтвердити.
Справа з торговцями подібна. Купець, який приводить цілий флот, розвантажений цукром і кавою, служить єдності не менш, ніж крамар, який її продає. Однак солдат, який жертвує своє життя за країну, не діє виключно задля окремих осіб, що поряд в даний момент. Подібно і справедливість: її наміри є невідмінно безособовими і універсальними. Досконало сліпа, вона не дивиться на особу. Мислення в економічних категоріях не має тут жодного місця.
Слід підкреслити, що продемонстрована у Бональда теорія дворянства є ідеалістичною інтерпретацією. Від часів Людовика XIV велика знать у Версалі не виконувала занадто багатьох функцій, а задовго до вибуху Революції багато дворян виявляло надто ближчі ознаки до розпусних постатей з Небезпечних зв’язків, ніж до ідеальних типів, описаних у Бональда. За словами Блюма: піднімаючи свій аргумент [Бональд] був реформатором, тому що французьке дворянство залишалось схильним до відкинення обов'язків на користь такої свободи, яка дозволила б їм, впливовим, панувати більш ефективно, зате без утруднювання піклуванням про традиційні структури.