Євген Герасименко Не лише у мене виникло бажання написати відповідь на статтю Андрія Іллєнка «Соціал-націоналізм та філософія економіки», але тільки у мене дійшли до того руки, при цьому були також враховані доповнення і поради кількох товаришів з числа тих, що за висловом А.Іллєнка «звертають свої погляди в бік соціалізму», тим більше вже як п’ять років до них належу і я сам. Відразу скажу, що метою моєї статті не є всебічна критика зазначеної роботи чи пошук розбіжностей між нами у всіх складових, в т.ч. щодо визначень економіки, капіталізму, його сутності, а також багатьох розбіжностей в нюансах. Не бачу сенсу вдаватись в дрібниці і розбирати питання, бачення яких у нас є схожим або зовсім тотожним. Хотілось би більше уваги приділити розбору критики соціалізму, яка начебто присутня в статті. Але її нажаль там практично немає. Ще на початку автор заявляє про те, що соціал-націоналізм корінним чином відрізняється від соціалізму, який «викликає захоплення» в українському правому русі. З цього чіткого формулювання можна зробити висновок, що критикований в статті соціалізм і той соціалізм що «викликає захоплення» в українських правих – це одна і сама ідеологія або ж філософія. Саме тому цікаво, чому в статті під терміном «соціалізм» представлений і критикований набір зовсім інших ідей, ніж сповідують українські праві прибічники соціалізму? Чому не представлені і не розкритиковані ідеї безпосередньо українських правих, які «звертають свої погляди в бік соціалізму» або навіть «скочуються у лівацтво»? Ця негарна схема виглядає так, що під терміном «соціалізм» представлене ідеологічне опудало, набите забобонами і стереотипами самого тов. Іллєнка, яке він лупцює, роблячи вигляд ніби українські соціалісти мають до цього предмету якесь відношення. За таких умов ніхто з «правих соціалістів» звичайно не має бажання захищати те опудало, яке автор назвав «соціалізмом», тобто захищати уявлення автора про «соціалізм», що до наших ідей і нашого розуміння не має практично жодного відношення. Далі хотілось би трохи покритикувати позитивні, а не негативістські ідеї статті, зокрема програмові вимоги. Але і тут несподіванка. Більшість висловлених А.Іллєнком програмових ідей є соціалістичними, а деякі водночас доволі марксистськими. Якщо деякі ідеї, представлені автором, можна вважати «просто спільними» з національним соціалізмом, то інші неможливо назвати інакше, ніж соціалістичними. Причому як за історичним походженням, так і в рамках сучасної України та українського правого руху зокрема. Вже кілька років ці ідеї озвучені в правому русі в якості ідеології і програми українського соціалізму. Перелічу збіги: необхідність підпорядкування економіки політиці, заперечення однаковості людей, вибір праці відповідно до здібностей («сродність праці»), винагорода праці відповідно до її результатів, націоналізація стратегічних галузей економіки, трудовий обов’язок щодо права власності на землю, створення безкласового суспільства, участь трудящих в прибутках підприємств, скасування приватної власності на великі підприємства, трудовий обов’язок («принцип праці»), скасування нетрудових прибутків, заборона лихварства, усунення експлуатації тощо. З цих тринадцяти «збігів», останні сім є суто соціалістичними за походженням в історії, а крім того були вперше висловлені в сучасному українському правому русі соціалістами. В розгорнутому вигляді їх можна знайти в джерелах, які позиціонуються як соціалістичні, наприклад стаття Максима Зіньковського «Наше розуміння соціалізму» (2006 рік) або книга «Боротьба триває» (2008 рік). Ні в якому разі не натякаю на щось погане, навпаки мені дуже приємно, що А.Іллєнко звертає свої погляди у бік соціалістичної ідеології і переймає її програмові вимоги. Особливо порівнюючи цю статтю з нашою вербальною дискусією в жовтні 2007 року, коли тов. Іллєнко займав відверто реакційну позицію і називав «лівацтвом» ідеї, які тепер сам проповідує. Такий прогрес безумовно радує. Але тоді зовсім нелогічними стають напади на поняття соціалізм з його боку. Навіть суто з етичних міркувань. Адже українські соціалісти першими висловили більшу частину цих ідей, позичивши їх в свою чергу з ранішньої соціалістичної традиції. І коли так само позичаючи ці ідеї, автор не лише хоче перервати тяглість соціалізму, відкидаючи цю назву, але і всіляко засуджує його у вигляді згаданого опудала, то виникають сумніви щодо логіки і щирості його позиції. Звичайно я не буду виступати проти соціалістичних ідей, які сам сповідую і пропагую вже кілька років. Натомість з’являється ще більше питань щодо критики українських правих, у яких «соціалізм викликає захоплення» і вони таким чином «скочуються у лівацтво». В чому взагалі полягає ця критика, якщо автор бере собі їхні ідеї? Звісно можна знайти в них відмінності, докопатись до нюансів, проте не бачу в тому сенсу. Краще зверну увагу на ті частини статті, які суттєво розходяться з нашою позицією або взагалі розходяться з фактами. Отже, по порядку. Автор закидає соціалізму, що його корені лежать у зародках капіталістичної доби, але забуває що корені націоналізму лежать там само. Стверджується також, що «домарксистська традиція соціалізму вже несе в собі ті зародки, які розвинуться у теорії Маркса», серед яких називається цілих вісім ознак, як «класовість, зрівнялівка, тотальна уніфікація людського життя, антитрадиціоналізм, антидержавництво, нехтування національним началом, віра в «кінець історії», абсолютизація економічної сфери». Проте «класовість» і «зрівнялівку» як загальні ознаки соціалізму спростовує сам Маркс, пишучи приміром про «буржуазний соціалізм», який заперечує класову боротьбу і прагне «класового примирення». Ще один соціалізм виділений Марксом під назвою «феодальний соціалізм» є антибуржуазним, однак він не вкладається в будь-які уявлення про марксистську «класовість» і «зрівнялівку». Особисто не схвалюю ці два критиковані Марксом напрямки соціалізму, але вони мали місце бути і це факт. Звинувачення ж соціалізму в «тотальній уніфікації людського життя» зовсім неконкретизоване, можливо продиктоване буржуазним уявленням про свободу по аналогії із ліберальним «антиавторитаризмом» або ж вириванням з загального контексту соціалізму окремих ідей утопістів. «Антитрадиціоналізм» приписуваний соціалізму можна приписати до будь-яких ідей, прогресивніших за феодальний лад, в т.ч. до ідей висловлених самим А.Іллєнком, адже вони суперечать феодалізму. «Антидержавництво» соціалізму також вирване з загального контексту, бо виступало лише в окремих авторів. Інші були зосереджені навколо державницької і національної ідеї, що заперечує звинувачення в «антидержавництві» і «нехтуванні національним началом». Прикладом є ідеолог французьких соціалістів-державників Луї Блан, який поділяв національну ідею. Або батько німецького націоналізму Йоганн Фіхте, який був одночасно ідеологом соціалізму і розвивав ідею автаркічної соціалістичної держави. Щодо «віри в кінець історії», то ця ідея походить ще з християнського соціалізму і є глибоко ідеалістичною. «Тисячолітнє царство Христа на землі» Іоанна Богослова, що знайшло вираження в ідеї «тисячолітнього рейху» Адольфа Гітлера і стало легендарною ознакою німецького націонал-соціалізму – це і є кінець історії. Маркс же очевидно позичив ідею «кінця історії» у Гегеля, який взагалі не був представником соціалізму. Нарешті йде докір соціалізму в «абсолютизації економічної сфери», що є просто надуманим, бо соціалізм - це прагнення соціальної справедливості, що виходить з соціально-політичних, а не економічних міркувань, проте досягнення справедливості неможливе без особливої уваги до економіки. Теза про те, що соціалізм залишає «тотальну домінацію економіки» є необґрунтована, бо домінація економіки над політикою стає можливою лише в капіталістичному суспільстві, коли державну політику визначає клас капіталістів завдяки своїм статкам. Соціалізм в кінцевій меті передбачає усунення класового поділу шляхом ліквідації класу капіталістів, а отже політику держави не зможе визначати економіка, оскільки не існуватиме здатного на це приватного капіталу. Тут же автор пише, що соціалізм «нехтує нацією», а після ліквідації класів «в центрі уваги соціалізму опиняється знову ж таки індивід». Ця думка заснована на помилці. Автор переплутав соціалізм з діаметрально протилежним поняттям – індивідуалізмом. На відміну від якого соціалізм ставить в центр уваги суспільство, а інтереси індивіда поєднує з інтересами суспільства в такий спосіб, щоб вони складали єдиний організм. Соціалізм не нехтує нацією, а усуває несправедливість і об’єднує суспільство, чим дає справжнє наповнення націоналізму. «Між людьми немає рівності. Це фундаментальне твердження соціал-націоналізму у соціальній сфері. Ні природа, ні дух не знають рівності» - каже А.Іллєнко. Це слушна думка тільки якщо йдеться про неоднаковість людей. Проте чи можна заперечувати рівність у всіх вимірах, при цьому заявляючи про прагнення соціальної справедливості? Рівноправність, рівноцінність, рівність можливостей – це вимоги без яких соціальна справедливість стає неможливою. Крім практичного вираження, рівність має і духовний прояв. Добре цю думку висловив Ярослав Стецько 1938 року: «Наш соціяльний лад є власне побудований на засаді етичної рівности усіх працюючих та раціональної вимоги праці для кожного». Наскільки відомо ця праця Стецька вважалась в СНПУ підґрунтям ідеології соціал-націоналізму. Далі йдеться про елітаризм до якого начебто належить соціал-націоналізм і егалітаризм, яким начебто відрізняється соціалізм. У якості відповіді на це дозволю собі процитувати товариша, що раніше вже прокоментував ці ідеї: «Протиставлення елітаризму та егалітаризму, знову ж таки, є надуманим, оскільки, для прикладу, СНПУ як авангардна партія з добірною кадровою верхівкою прагнула сформувати і очолити масовий народний соціал-націоналістичний рух, реалізуючи діалектичну пов'язаність цих принципів». Не можу не звернути уваги на тезу про те, що «принцип сродності» є «базовим для суспільної організації суспільств традиційного типу». Насправді в «традиційних суспільствах» панував зовсім зворотній принцип. Достатньо відповісти на риторичне питання чи могли селяни (більшість населення) в феодальному суспільстві «працювати у тій галузі і займати те місце у суспільній ієрархії, яке найбільше відповідає природним задаткам і набутим здібностям»? Це згідно визначенню «принципу сродності» самим А.Іллєнком. Ще автор пропонує відкинути «концепт суспільного класу» і взагалі заперечує поділ суспільства на класи, який він вважає «теорією», що виходить з домінації економіки, а це напевно дуже погано. Нагадує позицію страуса або пропозицію зажмуритися і не звертати увагу на реальність, яку створює капіталізм. Класовий поділ - це не теорія, а фактична і невід’ємна ознака капіталізму, так само як і домінація економіки в капіталістичному суспільстві. Марно заперечувати те, що реально існує. Відразу автор наводить приклад докапіталістичної доби, де суспільство поділялось «не за економічним критерієм, а за критерієм їх сродності», мається на увазі очевидно становий поділ. Але не враховується, що станова приналежність визначалась переважно спадково, через що стани були одночасно кастами і класами. Тому випинати наперед «сродність» в характеристиці докапіталістичних суспільств - це свідомо приховувати їхню соціальну несправедливість. Потім стверджується, що «сьогодні класів як великих соціальних груп з характерною їм свідомістю і типом економічної діяльності просто не існує», при цьому очевидно не береться до уваги визначення класу. Клас визначається не рівнем свідомості і не родом діяльності, а місцем в організації економіки, що дозволяє одній групі присвоювати собі працю іншої, простіше кажучи паразитувати. Про що і пише далі А.Іллєнко: «є лише працююча більшість і паразитуюча меншість», чим повторює цілком марксистське визначення класів, але намагається його відразу заперечити, бо нібито «це паразитування зумовлено конкретними психічними, соціальними і національними характеристиками, а не абстрактною «класовою» природою». Нагадаю, що клас має економічну природу і вона не абстрактна, а закладена в капіталістичній системі господарства. Тому з цієї фрази складається враження, що ніби не капіталістична економіка породжує паразитів, створює для них ґрунт, дозволяє їм існувати, а лише погані психічні, соціальні і національні якості самих паразитів. Оригінальна теорія, проте непереконлива. Перелічені характеристики можуть впливати лише на ступінь паразитизму, але вони не зумовлюють його. Передусім економічна система капіталізму зумовлює паразитизм в соціальних відносинах, політичній системі і навіть прямо закріплює його в законах, чим і спричиняє класовий поділ. Чи можна знищити паразитизм шляхом зміни лише «психічних, соціальних і національних характеристик», але без зміни економічної системи? Навіщо тоді А.Іллєнко пропонує скасувати приватну власність на великі підприємства, запровадити трудовий обов’язок, скасувати нетрудові прибутки, заборонити лихварство, усунути експлуатацію, запровадити участь трудящих в прибутках підприємств тощо? Це все економічні вимоги, а крім того вони соціалістичні і очевидно допомагають ліквідації класового поділу. Приділю увагу і твердженню про те, що «класова теорія дробить націю і нацьковує одні її частини проти інших». Все це робить не «класова теорія», а класова боротьба, що є дійсністю в умовах капіталізму. Єдино можлива боротьба проти класової боротьби – це її доведення до логічного кінця. Класову боротьбу неможливо завершити шляхом примирення класів, а можливо лише шляхом звільнення експлуатованого класу і ліквідації класу експлуататорів, результатом чого стане безкласове суспільство. Тільки тоді ніщо не буде дробити націю і нацьковувати одну її частину на іншу. Посміхнуло також твердження про те, що «класова теорія» оголошує ворогами селян і дрібних підприємців. По-перше, класи поділяються на основні і неосновні. Названі групи є неосновними класами і навіть марксизм зараховує їх до «третього класу», не лише окремого від буржуазії, але і такого що постійно наближається до пролетаріату. По-друге, визначення основних класів не передбачає виділення багатьох груп за родом діяльності, натомість констатує поділ капіталістичного суспільства на дві антагоністичні групи за фундаментальними ознаками: експлуататори і експлуатовані, багаті і бідні, капіталісти і робітники, буржуазія і пролетаріат, паразити і трудящі тощо. Таким чином жодна «суспільно-корисна верства» не може бути оголошена ворогом, навіть з точки зору класової боротьби. Навпаки, інтереси всіх працюючих верств стають єдиними в боротьбі проти капіталістів, як основного експлуататорського класу. Ліквідація ж неосновних класів може бути здійснена без боротьби, а в процесі мирної побудови безкласового соціалістичного суспільства, коли будуть усунені всі причини класового поділу. Варто також зробити уточнення щодо націоналізації. В якості стратегічних галузей економіки, які треба повернути у власність держави названі енергетична, транспортна та інформаційна. А як щодо націоналізації банківської, фінансової і страхової сфери економіки? Принаймні з точки зору соціалізму - це перший крок на шляху соціальної революції, що реально дозволяє «покласти край диктату олігархії, транснаціональних корпорацій та міжнародній спекулятивній фінансовій системі», чого згідно цій цитаті бажає автор, принаймні на території нашої країни. Тільки так можна побороти нетрудові прибутки і досягнути економічної незалежності держави. Те саме стосується розмитого визначення експлуатації як «використання людиною іншої людини в своїх корисливих цілях» і способу її подолання «здатністю державної влади на впорядкування людської енергії задля досягнення спільного блага». Проте капіталістична експлуатація - це дещо конкретніше, ніж корисливе використання і означає вона присвоєння результатів праці людини, що виражається в несправедливому розподілі прибутку від цієї праці, підставою чого є пріоритет приватної власності на засоби виробництва і відсутність альтернативи найманій праці для трудящих. Тому, тільки усунувши ці причини, можна подолати експлуатацію. Нарешті переходжу до третього розділу статті, вже на початку якого написано, що питання «соціальність чи соціалізм?» треба формулювати як «соціал-націоналізм чи соціалізм?» і звернутися до історії, «аби показати відмінність між соціал-націоналізмом і соціалізмом». В цьому випадку так само процитую товариша, який раніше вичерпно відповів на подібні заяви: «сам факт еволюційного розвитку ідеології соціал-націоналізму в рамках СНПУ та існування її чисельних течій свідчить про незабальзамованість цієї ідеології, а досвід ідеологічних дискусій вказує на їх користь для загальної справи. Штучне вишукування антагонізмів до добра не веде. Протиставляти, наприклад, націоналізм і соціалізм, які є площинами реалізації тотожного принципу справедливості, при цьому посилаючись на соціал-націоналізм, є проявом ідеологічного лукавства. Врешті-решт, соціал-націоналізм є антидогматичною ідеологією. Тому марно волати про канонічність чи неканонічність його трактувань -- соціал-національна революція на практиці доведе адекватність тих чи інших положень». Далі тов. Іллєнко справедливо критикує «справжністів» та націонал-демократів за їхні ліберальні уявлення про економіку або взагалі їх відсутність, при цьому наголошує що соціал-націоналізм від них відмежувався, а «мета цієї роботи якраз і полягає в тому, щоб це задекларувати». Дуже хотілось би в це вірити, але чи впевнений А.Іллєнко, що однопартійці підтримують його позицію і що це не його особиста декларація? І наскільки реалістичним виглядає закріплення висловлених ним економічних вимог в ідеології, програмі і пропаганді партії «Свобода»? Як я вже писав на початку, програмові вимоги Іллєнка в більшості є соціалістичними за походженням і змістом. Наприклад мені було б дуже приємно бачити національну партію, яка реально візьме на озброєння ці ідеї і буде боротись за їх втілення, тим більше партія такого рівня як «Свобода». Принаймні це була б найбільш радикальна і революційна соціально-економічна програма серед всіх існуючих партій, що за рівнем «лівизни» незрівнянно перевищувала б програму буржуазної КПУ. Проте виникають великі сумніви щодо можливості цього. Здається швидше «Свобода» звинуватить самого А.Іллєнка в «скочуванні у лівацтво», ніж прийме таку програму. Тим більше дивує категоричність в протиставленні соціал-націоналізму не лише соціалізму, але і ліберальним уявленням «старих правих», враховуючи що в п.20 програми СНПУ були такі слова: «Вплив з боку держави на економічні процеси - тільки через податкову систему». Мені, звичайно, імпонує позиція Іллєнка, а не програми СНПУ, проте остання можливо має більше прихильників в «Свободі»? Також в тексті присутні епізоди, в яких автор виступає в ролі доктора Фройда і дає психологічні висновки щодо мотивів українських правих, що «скочуються у лівацтво», як виявилось через власні спокуси і бажання «погратися у різні екстравагантні назви та формули» і завдяки цьому «з’явилася мода на соціалізм». Я не буду це коментувати, а просто запропоную відмовитись в подальшому від таких психологічних аналізів, бо вони щонайменше неетичні. Тепер звернусь безпосередньо до суперечностей в описанні соціалізму, що на думку автора є ідеологією, «яка має велику кількість варіацій та напрямків, але в усіх своїх формах корінним чином відрізняється від соціал-націоналізму, адже основними цінностями соціалізму є людина, рівність, «робітничий клас», «прогрес», але аж ніяк не нація і тим більше не українська нація». Соціалізм справді має багато варіацій та напрямків, і напевно тов. Іллєнко чув про таку його варіацію і напрямок як німецький націонал-соціалізм. Чи була нація основною цінністю націонал-соціалізму? Це риторичне питання і найлегший приклад, але далеко не єдиний. Інші будуть далі по тексту, і український націонал-соціалізм зокрема. Наголос на тому, що соціалізм - це дитя просвітництва стає незрозумілим звинуваченням з точки зору націоналізму, який має ще глибші ідейні коріння в європейському просвітництві, коли з’явилась і поширилась концепція національної держави, як протиставлення феодальній державі. Саме просвітницька «антитрадиційна» ідея національної держави ствердила думку про те, що держава має бути виразником волі всієї нації, а не лише феодалів. Що до нації належить не окремий стан, а всі громадяни держави, бо вони мають спільну культуру, цінності і є частиною єдиного суспільства об’єднаного спільними інтересами. Оголошення соціалізму матеріалістичною ідеологію так само не витримує критики. Адже прагнення соціальної справедливості - це ідеалістичне почуття і мета, властива передусім європейській людині. І походження соціалізму неможливо пов’язувати виключно з добою просвітництва, маючи перед тим приклад соціалістичних ідей Платона, приклад християнського соціалізму як у вченні самого Христа, так і в працях християнських соціалістів, до яких належить в т.ч. утопіст Кампанелла. Разом із тим неграмотною є розповідь про те, що соціалізм «є противником будь-якої приватної власності» із посиланням виключно на утопістів. Бо загальна ідея соціалізму - це усунення пріоритету приватної власності, а повне її заперечення не є обов’язковою ознакою, як в комунізмі. Наприклад Фіхте визначає право власності другим за значенням з усіх прав і центральна ідея Прудона - це ліквідація великої приватної власності, але розвиток дрібної. Подальше розгортання фобії соціалізму повертає нас до теми класової боротьби і звинувачення соціалізму в тому, що він її визнає та ще й роздмухує, притому що штучно. Свою позицію щодо самої класової боротьби, її визнання, вирішення і штучності я вже обґрунтував вище. Повторю, що вона реально існує незалежно від визнання, вирішується шляхом ліквідації класу капіталістів, внаслідок чого і класового поділу взагалі, при цьому штучною є не класова боротьба, а думка про те, що її визнання якимось чином «розколює націю» та ще й «записує значну частину її суспільно-корисних верств у вороги іншої частини». В нашому випадку класова боротьба навпаки природно створює і скріплює націю, адже національне пригнічення українського народу збігається з соціальною неволею, всі чесні трудящі українці належать до експлуатованих і пригнічених класів, а панівний експлуататорський клас складається з чужинців і денаціоналізованих елементів, яких власне і треба «лишити поза нацією». Таким чином класова боротьба стає зворотнім боком расової боротьби. А крім того це природне повстання проти класового антагонізму, небажання миритись з несправедливістю і тому є виправданим. Проте в даному випадку хочу звернути увагу на неграмотне приписування автором «класовості» до соціалізму загалом. На початку огляду я вже наводив приклад виділеного Марксом «буржуазного соціалізму», що так само «відкидає класовість», представляє буржуазію «суспільно-корисною верствою», що існує «в інтересах робітників», закликає до «класового примирення» тощо. З сучасної української точки зору, не вважаю припустимим такого роду соціалізм, проте він щонайменше був в історії і це корисний для засвоєння факт. Загалом для соціалізму властиве прагнення вирішити класову проблему, бо інакше неможливо досягнути соціальної справедливості, але бачення цієї проблеми і методи її вирішення доволі сильно відрізнялись в різних авторів і не всі об’єднані навколо класової боротьби. Варто прокоментувати і повторне звинувачення соціалізму в антидержавництві, де в якості аргументу наводиться Фур’є, «який заявляв що держава – це лишень інструмент експлуатації, і не більше. Те ж саме потім повторювали і Маркс, і Ленін». До цього варто додати, що Фур’є також заявляв, що між капіталістами і жидами стоїть знак рівності, був запеклим антисемітом, продукував нетолерантні расистські ідеї. Те ж саме потім повторювали і Моррас, і Гітлер. З цього ймовірно слід зробити висновок, що соціалізм від самого початку був не лише антидержавницькою, але й антисемітською ідеологією? І чи свідомо автор не помічає Луї Блана, ідеолога руху соціалістів-державників і опонента Фур’є в питанні ставлення до держави? Тремтливо приступаю до розгляду висловів А.Іллєнка про марксизм і соціалізм. Він заперечує, що це різні речі, пропонує дивитися на це серйозно, відкинути відверті пересмикування і після цього каже, що марксизм є підсумком всього розвитку соціалізму, а «міф про існування «домарксистського» соціалізму, який нібито мав зовсім іншу природу, так і лишився нічим не підкріпленим міфом». Щоб спростувати це відверто кумедне твердження достатньо відкрити хоча б «Маніфест комуністичної партії» Маркса і Енгельса, де вони рішуче відмежовуються від цілої низки напрямків домарксистського і немарксистського соціалізму. Маркс не приховує і навіть наголошує, що ці форми соціалізму мають зовсім іншу природу, ніж його комунізм або щонайменше піддає їх критиці, серед них називаючи: «реакційний соціалізм», що поділяє на «феодальний соціалізм» (зокрема «християнський соціалізм»), «дрібнобуржуазний соціалізм», «німецький або істинний соціалізм», окремо від них виділяє ще «консервативний або буржуазний соціалізм» і «критично-утопічний соціалізм». Що стосується останнього, то раджу спочатку прочитати його аналіз у самого Маркса, перед тим як стверджувати, що марксизм - це пряме продовження утопічного соціалізму, як робить це А.Іллєнко в своїй статті. Крім того Маркс сам розділяє соціалістичну і комуністичну домарксистську літературу як окремі явища. Але це все суто історичні нюанси. Сьогодні з практичної точки зору для нас не надто важливий поділ соціалістичних ідей на марксистські, немарксистські, домарксистські і післямарксистські, адже ми маємо своє розуміння і бачення соціалізму, що є сучасним і українським. Тому наш соціалізм ґрунтується тільки на позитивних і корисних ідеях всієї соціалістичної традиції незалежно від їх відношення до марксизму, бо для нас визначальною має бути лише корисність ідей з точки зору сучасності і майбутнього, а не історизм та похідні від нього ярлики. «В історії України соціалізм – це лайливе слово» - каже А.Іллєнко. А засновник українського націоналізму Микола Міхновський так не вважав, називаючи свою ідеологію соціалізмом і самого себе соціалістом. Взагалі лайливим може бути будь-яке слово, особливо в політичній пропаганді або в тлумаченні історії. За цією логікою націоналізм не менш лайливе слово в історії України, ніж соціалізм. В сучасному правому русі лайливим стало слово «справжній націоналізм» і слово «справжній» зокрема, також лайливим стає слово «еліта» і всі його відмінки. Штучне протиставлення націоналізму і соціалізму продовжується на прикладі «традицій українського політичного мислення», де націоналістичною називається традиція Міхновського, а соціалістичною – традиція Винниченка, зі твердженням, що «український націоналізм в усі часи повністю заперечував соціалізм». Мені здається, що це свідоме перекручення. Бо відомо, що насправді Винниченко був соціал-демократом, членом соціал-демократичної партії, називав себе соціал-демократом і сповідував соціал-демократію. Якщо соціал-демократію і можна назвати напрямком соціалізму (т.зв. демократичний соціалізм), то він у всякому разі побічний, бо головною ідеєю соціал-демократії є лише реформування буржуазного суспільства. Варто згадати також працю соціаліста Івана Франка «Соціалізм і соціал-демократизм», де він розрізняє ці явища і саме з позиції соціалізму критикує соціал-демократію і марксизм. Що ж стосується Міхновського, то його традиція не лише націоналістична, але і соціалістична в рівній мірі, адже він був соціалістом, називав себе соціалістом, а свою ідеологію соціалізмом. В програмі першої української націоналістичної партії «Української народної партії», члени якої називали себе націонал-соціалістами, Міхновський утверджував УНП партією класової боротьби: «Українська народна партія єсть партія робітницької маси українського народу; єсть партія українського міського і сільського пролетаріату. (…) Необорна сила з'єднаних українців-робітників і селян учинить захват політичної власти на Україні, знищить визиск, насиллє, нерівність і утворить непідлеглу Україну — Республіку вільних працюючих людей». Програма Міхновського не залишає сумнівів щодо її соціалізму: «Українська народна партія визнає соціалістичний ідеал яко єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ'є, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і панованні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу фабрики і заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати українцям робітникам, а земля (рілля) — українцям-хліборобам. (…) Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного строя і соціалістичного оброблення землі - це наш ідеал і наше конечне завдання, бо тілко єдине таким шляхом на завше розв'яжеться аграрне питаннє на Україні». Програма УНП містила також вимоги рівноправності, ліквідації класів і класових привілеїв та чимало інших соціалістичних ідей. Загальний огляд програми Міхновського демонструє її незрівнянно більшу близькість до більшовизму, ніж ліберальні погляди Винниченка. Наступна партія створена Міхновським також була націоналістичною і соціалістичною одночасно. Що пише про це Олег Ольжич: «За революції Міхновський закладає нову партію – Соціялістів-самостійників, що її суспільна програма є першою програмою новітнього тоталітарного націоналізму. Офіційна назва ідеології була – «націонал-соціялізм». Отже немає ніяких підстав протиставляти націоналізм і соціалізм в українській політичній традиції, а особливо посилаючись на Міхновського і Винниченка. Ще автор каже, що рівнозначність національного і соціального питання неможлива. Потім каже, що національна справедливість неможлива без соціальної, але остання досягається заради нації, тому національне питання важливіше від соціального. Це демагогія. Наведені аргументи доводять лише те, що обидва питання однаково важливі. Якщо в цих аргументах переставити місцями слова «соціальне» і «національне», то виходить те саме. Бо справді соціальна справедливість неможлива без національної і можна сказати, що національна революція проводиться заради досягнення соціальної справедливості. Однак з цього не слідує, що соціальне питання важливіше, ніж національне. Даний приклад показує, що ці питання саме рівнозначні і рівноцінні. Тепер поговоримо щодо базових цінностей. Доводиться, що базовою цінністю націоналізму є нація, а в соціалізмі нація не є базовою цінністю. Але в такому разі слід визнати, що соціальна справедливість не є базовою цінністю націоналізму. Натомість вона є базовою цінністю соціалізму. А це означає що націоналізм і соціалізм не є повноцінними, коли існують окремо одне від одного. І той, хто не хоче обмежувати себе рамками однієї з цих цінностей, а вважає їх обидві базовими і однаково важливими - є націоналістом і соціалістом одночасно, тим більше це не суперечить одне одному. Навпаки, зважаючи на вище сказане, є підстави вважати, що націоналізм є нездійсненним без соціалізму, а соціалізм неможливо здійснити без націоналізму. Ще на початку своєї статті А.Іллєнко висловлює слушну думку, що економічні цінності капіталізму перейшли також в гуманітарну сферу. Це правда, інакше як ще можна пояснити такі ідеологічні спекуляції, коли автор каже, що ідеї соціалізму, серед яких називається «економічно сильна держава, боротьба із соціальним паразитизмом, ліквідація лихварства» помилково називаються ідеями соціалізму і «навіть суперечить реальним соціалістичним доктринам», а насправді вони є «просто звичайним соціал-націоналізмом». Щодо такого, м’яко кажучи, вільного тлумачення понять виникає кілька питань. По-перше, на підставі чого автор відрізняє «реальні соціалістичні доктрини» крім власної уяви і яким чином названі ідеї їм суперечать? По-друге, звідки взяв сам А.Іллєнко ці ідеї, щоб записати їх в «звичайний соціал-націоналізм», а також ще купу соціалістичних ідей, як наприклад: участь трудящих в прибутках підприємств, скасування приватної власності на великі підприємства, трудовий обов’язок («принцип праці»), скасування нетрудових прибутків, усунення експлуатації? Очевидно він не сам їх придумав, та і в програмі соціал-націоналізму (СНПУ) їх початково не було. Будь-які ідеї мають походження. І ці ідеї походять саме з соціалізму, а в більшості перекочували до нас з німецького націонал-соціалізму, який в свою чергу позичив їх з ранішніх соціалістичних теорій. По-третє, якщо автор так легко перейменовує ідеї соціалізму на свій лад (оскільки сам їх позичає), то в чому ж тоді виражається «захоплення соціалізмом» і «скочування у лівацтво» з боку українських правих, про що він неодноразово повторює? Якщо лише в слові «соціалізм», то цьому питанню і треба було присвятити статтю, а не вибудовувати таку складну схему на ґрунті підміни понять. «Антикапіталізм – це не соціалізм» - заявляє тов. Іллєнко. І це вірно лише в тому випадку, якщо йдеться про критичну позицію щодо капіталізму, але якщо говорити про позитивну ідеологію, то антикапіталістичної альтернативи соціалізму не існує. Крім варіанту, коли хтось захоче відродити феодалізм. А може відомий ще якийсь соціально-економічний лад? Закінчує текст кумедний пасаж, з якого насправді треба було б починати статтю. Йдеться про те, що «гра у соціалізм» не для всіх українських правих стала «скочуванням у лівацтво». Виявляється є такі люди, серед яких і особисті друзі автора, що термінологічно заплутались і захопились бажанням епатажу, тому вони і назвали соціалізмом не соціалізм, а лише соціально-економічні постулати «програми соціал-націоналізму», яка на думку А.Іллєнка не може бути соціалістичною, тому він висловлює бажання, щоб епатажні товариші «раз і назавжди припинили вживати для означення тих чи інших постулатів соціал-націоналізму слово соціалізм». Звісно можна зрозуміти намагання навчити розуму заплутаних друзів, вони принаймні є сучасниками і ідентифікують себе з терміном соціал-націоналізм, яким А.Іллєнко пропонує повністю підмінити термін соціалізм в тих випадках, коли це відповідає його поглядам. Але як бути з націоналістами давно минулих днів, які одночасно були соціалістами? Ким є наприклад Едуард Дрюмон - духовний батько французького інтегрального націоналізму (Шарль Моррас називав себе його учнем), монархіст, католик і відомий антисеміт, який був одночасно відвертим прибічником соціалізму, включно з ідеями передачі засобів виробництва у власність робітників і побудовою «економічного суспільства» під диктатурою робочого класу? Або хто є згадуваний вже засновник німецького націоналізму Йоганн Фіхте, автор нетолерантних «Промов до німецької нації», а разом із тим відомий ідеолог соціалізму? Як оцінити Жоржа Сореля, який будучи переконаним соціалістом, став ідеологом інтегрального націоналізму і безпосередньо «Action Francaise»? Саме він запровадив до інтегрального націоналізму власні соціалістичні принципи прямої дії і синдикалізму, а сам соціалізм завжди розглядав невіддільним від нації, кажучи: «в дійсності є стільки соціалізмів, скільки великих націй», при цьому наступниками ідей Сореля себе оголосили фашистська Італія і більшовицький СРСР одночасно. А які існують підстави заперечувати самоідентифікацію засновника українського націоналізму Миколи Міхновського, що був соціалістом і за назвою і за змістом своєї ідеології? Що робити з видатним лідером італійських націоналістів Енріко Коррадіні, який проголосив концепцію «пролетарського націоналізму» не лише всередині держави, але і в зовнішній політиці, куди переніс класову боротьбу, поділяючи нації на «буржуазні» і «пролетарські»? А співвідношення соціалізму і націоналізму Коррадіні позначав так: «Те, що соціалізм зробив для робітників - націоналізм має зробити для Італії». Цікаво яким нечесним способом треба підмінити поняття, щоб вписати в концепцію заперечення соціалізму ідеологів німецької «консервативної революції» - Ернста Юнгера, Артура Мьоллера ван дер Брука, Освальда Шпенглера, Карла Шмітта, які всі без виключення були соціалістами і іменували свої ідеї відповідним чином? Від них походить ще одне явище, яке не вписується в антисоціалістичну фобію – це німецький націонал-соціалізм, виражений передусім в NSDAP Адольфа Гітлера і ще цілої низки політичних діячів та ідеологів, які належали до цього руху. Чи все це одне велике непорозуміння? Можна перелічувати і далі, але на цей раз мені здається досить. Тепер цікаво, як класифікувати всіх цих діячів та їхні рухи згідно фобії соціалізму? Вони були націоналістами і соціалістами, але нічого не знали про «антисоціалістичний соціал-націоналізм» А.Іллєнка. «Гра в соціалізм» була для них «скочуванням в лівацтво» чи лише «бажанням деякого епатажу»? Як їх називати, якщо не соціалістами? Чи можна їх називати соціал-націоналістами? Звичайно можна! Проте лише в тому випадку, якщо вважати соціалізм складовою соціал-націоналізму, що є обґрунтовано як ідеологічно так і з точки зору термінології. В противному випадку застосування цього терміну до означених діячів та рухів XIX і XX століття втрачає будь-який сенс, перетворюючись на абсурд і самодурство. На щось подібне перетворюється і сучасна концепція, яка черпає ідеї в теоретиків і практиків соціалізму, при цьому непоясненним чином заперечуючи сам соціалізм. Тому, перефразовуючи авторський епілог, мені і не тільки мені дуже б хотілося, щоб раз і назавжди припинились подібні ідеологічні інсинуації та підміни понять, викликані незрозумілою фобією соціалізму, яка цілком природно викликає огиду. Джерело: http://untp.org.ua/