Грегорі Худ. Хто відповідальний за Фергюсон?

Грегорі Худ.Журналісти брешуть, люди помирають Хто відповідальний за Фергюсон?

Переклад Юрія Олійника, Політична освіта Київської "Свободи"

 

Журналісти ніколи не будуть нейтральними. Їхня робота – не повідомлення фактів. Вони ретранслюють визначений Наратив. Його суть – те що американці європейського походження, особливо гетеросексуальні чоловіки, є особливо винуваті у творенні систем гніту. Ці системи гніту відповідальні за будь-які зіткнення між білими та іншими расами.

Журналісти також відповідальні за вигнання незгідних з Наративом і спроби їх знизити. Вони – солати системи, контрольний механізм. І вони добре розуміють, що чинять.

Хоча з певних міркувань здається, що краще вбити солдата, ніж журналіста на війні, цей погляд відображає нерозуміння моральної відповідальності. Солдат виконує накази свого уряду і живе за певним порядком. Навіть солдлати вогоа можуть визнавати професійну честь і гарантувати один одному певні права, коли хтось обеззброєний та полонений. За виключенням вищих офіцерів, солдати не несуть моральної відповідальності за рішення їхніх урядів.

Як зазначив Авраам Лінкольн, “Чи повинен я пристрелити простодушного хлопця-дезертира, і не чіпати ні волосини хитрого агітатора, що переконав його втекти? На мою думку, в такому випадку слід змусити мовчати агітатора та зберегти хлопця – це не лише конституційний, але й дуже милосердний шлях”.

Порівняйте Традиціоналіста та Великого Визволителя в цьому випадку.

Політик відповідальний за певні рішення, проте навіть Президент Срполучених Штатвів порівняльно безвладний, коли йдеться про визначення загального стану культури. І свобода дій політика обмежена цією культурою.

Будучи в межах нашої руйнівної системи мультикультурної тиранії, держави - “нічного сторожа” в лібертаріанській версії, чи расіалістської системи націоналістичної диктатури, технократ на зразок Міта Ромні швидше б виконував тотжну функцію. Якщо ви більш нічого не змінюєте, переобрання всього складу Конгресу принесе лише новий урожай доступних політиків що будуть впроваджувати ті самі рішення.

Кожен громадянин несе певний мінімальний рівень відповідальності за суспільство в якому проживає і благи якого споживає, доки він активно не повстає проти суспільства. Солдати та урядові виконавці ділять більший рівень відповідальності, проте навіть вони не визначають курс держави. Нарешті ті, хто визначає умови, в яких дібть політики, несуть найбільшу відповідальність.

На жаль для нас, визначення тих, хто справді приймає рішення стало дуже складним в сучасній демократії – та як Чак Клостерман зауважив, це зробило “революцію” у традиційному сенсі безглуздою. Багато ідентитерів та традиціоналістів наголошують на фінансистах та інших постатях, які контроюють потоки грошей для політичних акторів та несуть кінцеву відповідальність. І навіть мейнстрімні політичні активісти розуміють, що донори та фінансити більш впливові ніж більшість політиків, як брати Кох на думку американських лівих та Джордж Сорос – фігура ненависті для американських правих.

Проте це не завжди справедливо. Хоча багато чого ми не можемо бачити, виглядає ймовірним що середній мільйонер з Вол Стріт більше зацікавлений у збереженні власних фінансових інтересів, ніж у постановці глобального порядку денного. Попри те що ми раді сприйняти думку Уорда Черчіля – мовляв кожен, хто працюєз великими фінансами стає “маленьким Ейхманом” на противагу чеснотам виробництва, виглядає передчасним накладати на кожного з них персональну відповідальність за все те, що ми не любимо у світі.(Я нголошую, що вжив метафору Черчіля без схвалення образи Адольфа Ейхмана). Коли очевидно, що міжнародні фінанси стали системою відповідальності, набагато складніше визначити, які індивіди несуть вину.

Та це не стосується журналістів – вони позначують свою роботу. Журналіст активно впливає на політику. Вони брешують. Відціджують інформацію та намагаються знижити життя людей, що опираються їхній ідеології. Вони винуватці невичераних людських страждань. Вони координують увічнення анти-білого Наративу. Вони вимагають звільнення від насильницької відплати, навіть при очевидній користі для іншиз. Набагато менш безчесно страчувати ворожих журналістів ніж ворожих солдатів, чи навіть шпигунів.

В односторонній расовій війні у журналістів кров на руках.

Як вони пишуть, Фергюсон (Міссурі) досі у стані збурення через наближення великого судового рішення щодо вини офіцера Дарена Вілсона. З цієї точки зору, медійний Наратив про “невинного гіганта”, жорсткого замученого безжальним поліцейським-расистом був вкрай дискредитований фактами. Дійсно, головною причиною, чому люди вдались до бунтів,залишається те, що офіцер може бути виправданим.

Доки медіа досі залишаються в загальних рамках переконання у Великій Несправедливості у Фергюсоні, будь-яка жорстокість і знищення набувають певного виправдання. Проте це не що інше як заклик до лінчувального насильства. На противагу багатьом лінчувальним рухам у минулому, це жаклик до насильства протм чоловіка, якого більшість об’єктивних оглядачів не просто визнають невинним, але й хоробрим. До того ж, ці рішення йдуть від спільноти,що постійно наголошує на неприйнятті насильства проти один одного та будь-кого іншого.

Хто ж відповідальний? Барак Обама, що виипадково зустрівся з організаторами протестів, несе певну відповідальність, як і Ерік Холдер. Громадські активісти несуть набагато більше вини, як і протестувальники. Проте я щвидше побачу лідерів мародерів на волі – це в природі нижчих класів чорних грабувати, руйнувати та займатись мародерством, та придумувати виправдання за будь-які дії.

Причина, через яку ми дискутуємо - журналісти. Медіа не просто слідкують за владою в Системі – вони стовп останньої. Репортери чудово значють, що дорога до успіху лежить не в нагладі за державою, але в полюванні та посоромленні державних ворогів та противників мультикультуралізму. Як що ми повинні звинуватити когосб у тому, що відбувається – то саме їх. І коли прийде час, коли ми зможемо зробити справжні зміни, то слід пам’ятати про це.