Олена Семеняка
Важко знайти український націоналістичний ресурс, який у розділі «геополітика» не обстоював би Балто-Чорноморську доктрину Юрія Липи і не цитував би його слова про те, що тільки «північ-південь» є природною віссю для українських земель, а мислення в координатах «захід-схід» є цілковито руйнівним для української державності та нації – як, справді, показали й події на Донбасі. Ясно, що переорієнтація з лінії протиставлення «ЄС-РФ» на балто-чорноморський вектор потребує або політичної волі вищого керівництва України, або приходу націоналістичних сил до влади, здатних обрати розбудову БЧС пріоритетом не лише зовнішньої політики, а й оборонної стратегії України.
Поки що не має місце ані перше, ані друге, а різноманітні неурядові організації, навіть якщо проводять тематичні заходи у Києві за участю високих посадовців та дипломатів регіону, обмежуються необхідною, та не достатньою метою популяризації Міжмор’я в українських владних колах і суспільстві. За цих умов націоналістичні сили, які поки не можуть визначати геополітичний курс країни на державному рівні, водночас мають суттєву перевагу порівняно з громадськими структурами: вони уже давно взаємодіють з європейськими колегами в медіапросторі й відвідують не тільки конференції, а й акції прямої дії одне одного, засвідчуючи спільність історичного покликання єдиної Європи в нову епоху «зіткнення цивілізацій». А це вже означає наявність не просто експертного й громадського, а політичного суб’єкта мережевого типу, який, зробивши висновки з державотворчого потенціалу українських націонал-революціонерів, має всі шанси дати імпульс конфедерації не тільки регіонального, а й планетарного значення. Ідеться про східно-, центральноєвропейських та балтійських націоналістів, що, на відміну від здебільшого пропутінських західноєвропейських правих, природним чином стоять на проукраїнських позиціях і розуміють важливість об’єднання перед лицем подвійної військової загрози зі Сходу (РФ та радикального ісламізму). Добровольці з Білорусі, Росії та інших країн у складі українських збройних сил – приклад регіональної військової співпраці у мініатюрі, яка має перерости у солідарну зовнішньополітичну лінію майбутнього Міжмор’я.
Націоналісти як архітектори балто-чорноморського простору мають плюси і в порівнянні з європейськими державними діячами, які, не в приклад українському політикуму, офіційно піднімають проект БЧС на міжнародному рівні. Найбільше в цьому напрямку робить Президент Хорватії Колінда Грабар-Кітарович, якій спала на думку ідея розвитку Адріатично-Балто- Чорноморського партнерства приблизно одночасно з її першовідкривачем у ХХІ ст., Президентом Польщі Анджеєм Дудою. Посилаючись на досвід уживання націй у складі Габсбурзької імперії, де проживали і хорвати, і поляки, а ми б могли додати, і «русини», як тоді називали західних українців, Грабар-Кітарович торує шлях від ареалу Міжмор’я до повноцінного всеєвропейського альянсу, тим часом розпочавши перемовини і з Австрією та Словенією.
Однак, незважаючи на санкції і дружню щодо України позицію країн Центральної Європи і балто-чорноморської осі, втіленням і взірцем якої є Президент Литви Даля Грибаускайте, очільники держав продовжують вважати РФ своїм партнерам у «нейтральних» сферах і шкодують з приводу того, що Росія, неправильно потрактувавши євроінтеграційні прагнення України як загрозу НАТО своїй держбезпеці, розв’язала війну на Донбасі та анексувала Крим. Аналогічно, відкрита в Любліні спільна литовсько- польсько-українська бригада, маючи на меті протистояти всім порушникам регіональної безпеки, при цьому підпорядковується рішенням ООН, ЄС і НАТО, які вже показали свою повну неспроможність захищати суверенітет України, як і країни-гаранти Будапештського меморандуму.
Таким чином, саме націоналісти є тим суб’єктом, який здатен не просто інформувати суспільство та урядовців про вигоди балто-чорноморської інтеграції (безпекові, оборонні, енергетичні, інфраструктурні тощо), а й наповнювати цей геополітичний проект реальним змістом та спрямовувати політичну волю міжнародних лідерів у потрібне русло. Враховуючи спроби голів Вишеградської четвірки опиратися розподілу «мігрантських квот» та їхні вимоги попереджати самі причини напливу «біженців» у Європу, націоналісти могли б озвучувати в медіа та інших суспільних інститутах ті настанови й плани, які поки що не спроможні відверто оприлюднити в своїх заявах керманичі держав Європи.
Водночас вплив на офіційні урядові кола – далеко не єдиний спосіб націоналістичних сил впроваджувати своє геополітичне бачення. Немало східно-, центральноєвропейських та балтійських націоналістів або вже мають власне представництво у парламенті, або готуються до заснування партії. Крім того, уже зараз існують прецеденти лобіювання задуму Міжмор’я, які не можна однозначно співвіднести ані з істеблішментом, ані з націоналістичним середовищем. Приклад – новопризначений міністр культури Хорватії, історик, дослідник усташизму Златко Хасанбегович, який, попри походження з ісламської родини, свого часу керував молодіжним крилом правої «Хорватської чистої партії права» і активно взаємодіє з хорватським націоналістами.
Отже, націоналісти вже зараз цілком можуть робити наступний крок і створювати міжнаціональний альянс, що ставить за мету сприяння розбудові суверенної конфедерації за балто-чорноморською напрямною, учасники якої не сумніватимуться з вибором цінностей та пріоритетів своєї внутрішньої й зовнішньої політики.
Джерело: azov.press/ukr