Від редакції "Політономії". Євроінтеграція - надзвичайний виклик для націоналізму. Дана стаття - середнє між підтримкою та відкиданням цього процесу. Критичний аналіз - це те, чого не вистачає сьогодні для Руху. Сподіваємося, ця стаття почне ширшу дискусію. Бо ідеться про те, що не просто треба відкинути на словах те, що стає дійсністю проти нашої волі, а про конкретну оцінку суті, загроз і переваг процесу. Врешті з силою ядерного вибуху виникає питання - що робити?
***
Андрій Сентицький, Буковинське віче
Україна – кризове маргінальне суспільство. У неї присутній нерозвинені державний інстинкт, культура колективної дії і обов’язок боротьби за опанування своєї території. Окупація вплинула на нас якнайбільш негативно. Політичні верхи не думають про світове призначення України, навіть не мислять загально національно. Народні маси подібно, але по-своєму, зосереджені на власних проблемах. Їхня злість не виливається у політичний рух й ідеологію. Ми мислимо себе як додаток, як хутір. Бачення себе через автентичний світогляд, слідування його засадам, сприйняття себе, як наслідок, нацією з політичною місією для Європи – це справа вузької і не впливової групи українців.
Євроінтеграція у нинішньому варіанті – це визнання себе сировинною базою для Євросоюзу. Адже ніхто не каже з провідних політиків про конкретні повідомлення, які принесе Україна Європі. Навпаки, більшість запопадливо звітує про виконання поставлених Брюселем завдань. Іти до Європи – чи не найбільш примітивне і принизливе гасло української політики за всі часи.
Правові механізми, які планують увімкнути в Україні у процесі інтеграції до ЄС, дозволять зменшити корупцію і побачити у нас хороші дороги і адміністрування. Однак чи означає це, що ми визнаємо себе не здатними із себе самих породити порядок чистих вулиць, нехамського спілкування і законослухняності? Власне чим по суті відрізняється преклоніння перед московським євразійством і брюссельським ліволібералізмом? Нічим. Як геополітично, так і національно: ми здаємося і волаємо про допомогу, просимо зняти власну недолугість і комплекси приєднанням до чогось більшого. Суверенітет у нас втілюється в одному дні в річному календарі. Ми здаємо всім все по-трохи: від інфраструктури економіки та армії до головного – цінностей світогляду. Грати за чужими правилами добровільно – чи то західними, чи то євразійськими – ось що значить будь-яка інтеграція без подолання наслідків окупації, без завершення національного відродження.
Визначальним нашого соціального ладу є не тільки постколоніальний стан, а більш сильна річ – капіталізм. Перше явище у своєму промосковському форматі занепадає попри всі спроби його посилити. Однак досі не видимим є його друга – прозахідна – частина. Ми після розвалу СРСР отримали, як це не дивно, другу метрополію. Захід – «наше» все. Культура, мова, політична і економічна системи, наука тощо: всі вони уподібнюються або наповнюються західними стандартами. У їхній основі – ультралібералізм з його війною проти християнства, націй, соціальності та історичності людини. Натомість екстремісти домагаються атеїстичного гуманізму, мультикультурної Європи, білого авторасизму, ексклюзивних прав некорінних народів та ЛГБТ, знищення інституту сім’ї і заміни її на партнерство родича №1 і №2, відірваності людини від свого походження та заборони на вкоріненість на певній території і спільноті людей. Цивілізаційно ми вже стали Заходом. Цьому радіють чимало викоханих європейськими і американськими фондами т. зв. інтелектуалів та «громадських активістів». Ніхто, щоправда, не сумує, що ми задвірки Заходу. Західники перемогли. Екстремісти на марші.
Капіталізм у нас набув форми олігархічного. Нинішня соціальна система вибудувана як визиск всього народу на користь великому капіталу. Тільки наївний або західник може думати, що інтеграція допоможе уникнути структурної нерівності при розподілі національного доходу. Приєднання до Митного союзу – цього нео-СРСР – укріпить позиції олігархів і їх структур. Власне весь порядок Москва вибудовуватиме на них. У такому разі корозія всієї державної машини лише наростатиме. Бо вона і є умовою можливості олігархічного.
Євросоюз загалом капіталістичне утворення. Єдине дійсне обмеження для капіталу в деяких країнах цієї зони – високі податки. У цьому випадку так само тільки наївний або західник може думати, що інтеграція допоможе уникнути структурної нерівності при розподілі національного доходу. Євроінтеграція узаконить олігархію. Ідилічна Європа гризтиме будь-кого, хто дійсно поставить на порядок денний перегляд результатів приватизації 90-х рр. Ідея справедливості – це ворог не тільки олігархів, а й Євросоюзу. Остання любить балакати про реформи як альтернативу бідності. Як відомо, реформи ідуть на користь тільки багатим. Бо влада, що втілюватиме реформи, складається із багатих.
Наразі перемагають прихильники євроінтеграції. Всі політики за. Комуністи позірно проти. Але ж в дійсності кампанія спротиву – це привід вкотре сторгуватися із Партією регіонів за ласий шматок. У помаранчевої націонал-демократичної опозиції взагалі нічого немає окрім євроінтеграції. БЮТ і ФЗ – типові олігархічні партії. Їхня історія – занепад щирості, втрата ідейних людей, наростання неможливості діяти. Партія регіонів як партія, що нічого не має спільного із Донбасом, окрім як розташування власності і рабів, робить вибір на користь Заходу всупереч уподобанням рабів. Євроінтеграція для них – можливість правової легалізації їхньої власності і статків.
У найбільш складній ситуації – націоналісти. Їхній виборець – найбільш євроінтеграторський. Причина – у глибокому несприйнятті Росії. ЄС для них – краще за Росію. Ніхто з них не задається питанням яким є ЄС, які його цінності. І головне – чи не входять вони у конфлікт із їхнім світоглядом незалежності і соборності, визвольної боротьби і християнської традиційності. Складна ситуація: актив націоналістів проти євроінтеграції, електорат – за.
В Україні відсутні умови для політичної сили, яка може поставити на саму Україну, протиставитися будь-якій метрополії і її цінностям. Наскільки сильною в Україні є Росія, що євроінтеграція видається єдиним порятунком. Україна не може не бути Естонією і протистояти Росії.
У цій ситуації якщо вже і ухвалювати рішення про євроінтеграцію, то варто запропонувати з чим ми ідемо до Євросоюзу. Будь-яка серйозна політична сила повинна про це подумати.
У середині країни великий капітал заважає її розвитку і тому повинен бути знищений. Це треба передбачати навіть у випадку початку процесу інтеграції.
Україна може стати двигуном спротиву лібералізму і впливу США і Росії у самому Євросоюзі.
Ми можемо поставити питання про усунення екстремізму у ставленні до християнства і повернути його цінності в основоположні документи союзу. Треба домагатися реалізації прав корінних народів Європи, зупинити неєвропейську міграцію до регіону. Відкинути авторасизм, натомість підтримати локальну, національну та європейську тотожність населення. Відмовитися від етномазохістської ідеї толерантності і захищати ідею гостинності.
Підтримати зменшення натиску капіталізму. Підтримати ухвалення програм перегляду приватизації, спільного володіння і користування, кооперації і робітничого самоврядування, відмови від позичкового банківського кредиту і отримання кредитів без відсотків або під малі відсотки.
Україна може підтримувати ідею Великої Європи, формування європейської системи безпеки без США і створення чогось на кшталт ЄвроНАТО.
У будь-якому разі інтеграція – це де суверенізація, це погано. Митний союз смішний своєю економічною пустотою і російською пихою. Євроінтеграція України має два варіанти. Або нас беруть, як вантаж, і тоді визискують, як сировинний придаток. Або ж ми стаємо гідними кращого і приєднуємося зі своїм баченням світу і стратегією.
Поки що Україна обирає перший варіант.