Олійник Юрій
Іоанн Вишенський – повага і забуття
Іоанн Вишенський – фігура, яка ще надто мало відома серед нашого народу. Монах з Судової Вишні, борець з Унією на межі 16-17 ст. на територіях, підконтрольних Речі Посполитій, звісно, згадується як визначний письменник чи борець з католизацією (що дорівнює полонізації). Після Івана Франка (його поема “Іоанн Вишенський”) він повертається з забуття. Однак навіть патріоти, зацікавлені глибинами української культури, намагаються не сприймати те, заради чого він жертвував своєю долею. Спадщина домодерних часів сприймається частково і викривлено – а те, що нам здається відсталим примітивізмом, ігнорується. Можливо, ми повернули десь не в ту сторону?
Для багатьох сучасників монах із Судової Вишні (тепер на Львівщині) сприймається крізь призму Франка – до аскета-відлюдника на Афонську Гору прибувають посланці з України, що просять повернутись до активного життя на благо народу – йдеться про вибір між спасінням душі і працею для інших. Тенденція продовжується до нашого часу – письменники, що звертаються до періоду, надають перевагу стороні Івана Рогатинця. Конфлікт дійсно існував – Рогатинець як голова Львівського братства мирян волів навчати молодь латині, античних філософів та світської мудрості – щоб гідним чином протистояти опонентам. Вишенський боявся , що вишукане суємудріє ослабить любов до батьківської віри. Тут – суперечка між людиною, яку заторкнули периферійні впливи Ренесансу, і захисником православної традиції, успадкованої від Візантії (після падіння якої і починається Ренесанс – предтеча Просвітництва і Модерного відступництва; як це корелює з вченням про катехон – силу, що стримує сили Зла у світі). Однак і у глибоко позитивістському світі Прогресу постать Іоанна знаходить симпатії. Передовсім – за відданість своїм ідеям. Він був глибоко освіченою людиною, за деякими відомостями викладав у Острозькій Академії – однак обриває кар’єру та стає втіленням нестяжання, свободи від кайданів матеріальних залежностей. Донцов писав про 17 ст. як вираз принциповості нашої давнини – зрада надважливого (Віри) тягне зраду народу, Батьківщині.
Бували перевертні, що бігали з православного табору в уніатський і навпаки, та й потім шукали легкого хліба у вельможних владик – як у польських магнатів, так пізніше у московських царів. Але і на стороні цілісних принципових людей відбуваються конфлікти – між вайш’ями, що хочуть зберегти своє надбання, якось інтегруватись в умови – і брахманом, що понад все ставить Трансцедентне. Таким був конфлікт між Рогантицем і Вишенським, але він був вирішений. Іоанн був тверезою людиною, і розумів необхідність більш приземлених знань – однак прагнув не допустити викривлення ієрархії. Сам же він на перше місце ставив Трансцедент (істинноє разумініє), будучи світочем ісихазму як втілення справжньої монашої практики, що веде до обоження. Однак саме аскети надавали людям приклад ідеалу, та надихали своїми проповідями. На жаль, в кін. 17 ст. перемагає конформізм, вихолощення справжнього духу православ’я (апогей – Феофан Прокопович, що надихав Петра Першого створити Синод, що підкрив Церкву бюрократичному механізму за протестантськими зразками). З цим духом конформізму, що спершу втілився в унії, боровся Вишенський. Його спадщина не лише мудра, а й поетична. Бачить він і джерело проблем – перетворення духовного стану на хлібне місце (ідуть не для Ісуса, а для хліба куса), куди потрапляють негідні: “днесь кат, а завтра священик, днесь мучитель, а завтра учитель, днесь корчмар и танцоводец, а заутра богослов и народоводец, днесь убийца, а заутра святитель и епископ, доднесь жертовал сатанЂ всЂ время вЂка сего, а нынЂ пред олтарем предстоит и непостижимому божеству таиньствует и жертву приносит.” Як це актуально для нашого часу, однак тепер на місці священиків Бога проповідники Прогресу – ліберальні філософи, авторитети нації. Так само шукають прожитку, за гроші направляючи у безвихідь народні маси.
Будучи правдивцем, подібно до старозавітніх пророків відкрито осуджував соціальну несправедливість, особливо князів та єпископів. Очевидна причина – втрата елітою відповідності свому статусу. Провідники народу повинні витягувати його з рабства пристрастей, бути вказівником – натомість вони вибирають пропозицію сатани “тебе мытником, купцем и корчмарем учиню - твою волю и прагненя забавлятися, доколя здохнеш, привяжу и моцно до самого исхода, не мылячися з помыслом от лихоимства отодрати прикую”. Як це незвично для сучасного вуха, спрямованого на споживання матеріальних благ і видовищ – тепер уже серед всіх верств суспільства! Князям, начальникам радить бути щедрими і справедливими, регулярно навідуватись до відлюдників за прикладом благочестивх царів минулого – і не забувати дисципліни, постійного самовдосконалення, що є запорукою духовного та особистісного зростання. Однак не схвалює і неправду ремісників, людей середнього достатку, що всі сили кидають на зростання зарібку, а про вбогих забувають, та й про справи суспільні не думають (комплекс “охайної хатинки скраю”).
Своїми зверненнями автор наснажував свій народ. І той довіряв йому – бо Іоанн не служив “замість Бога животу”, а завершив життя в усамітненні та подвижництві. Багато проповідників жили інакше – і не знаходили розуміння в народі. Бо ж найгірша справа – лицемірство, коли не живеш за своїми словами. У світі симулякрів, де телевізор створює віртуальні образи, еліта грає, а не живе – тому й розчаровуються люди. Щоб показати приклад масам, слід вести їх своїм житям, а не усіченою частиною (модерне розрізнення публічності та приватності). А лицедіїв-акторів традиційне місце – на маргінесі, тому і щезає авторитет.
Не можна виривати Вишенського з контексту. Він – яскравий елемент Православної традиції. В полі його світогляду жили Антоній і Феодосій Печерські, а наслідували авторитетні князі (згадаймо “Повчання дітям” Володимира Мономаха – з рекомендаціями нічних молитов і аскези, справедливого суду і благодійності). Первень українського потоку в річці Православ’я – “Слово про Закон і Благодать”, в якому дар Божий (свобода від Закону) корелює з необхідністю бути гідними, служити Істині своїм життям – бо інакше Бог відвернеться від відступників. Щоб цього не було, слід дієво каятись – виправляти своє життя, насамперед у стосунках з навколишніми. Про це постійно забували – тому і закінчилась катастрофою українська боротьба в 17-18 ст. Вступаючи у Модерн, еліта першою звабилась благами світу цього, продавши своїх співвітчизників, котрих мала захищати. І якщо дослухаємось до слів Вишенського, то побачимо справжні причини втрати державності, закріпачення. Еліта служила чужим тронам, викривлюючи християнські ідеали відповідно до пристосуванського духу. Через 150 років Сковорода піднімає ті самі питання – невідповідності еліти своїм обов’язкам як перед Богом, так і народом –як духовної, так і світської. Містерія відступницької еліти, почавшись з Унії (в яку пішли вищі духовні чини та великі землевласники –магнати) продовжується в часи Полтавської катастрофи і Катерининого закріпачення. Повторний цикл – борсання після 1917 року в нетрях імпортних ідеологій задля реалізації непомірних амбіцій.