Роль Церкви у нашому житті життєдайна. Майдан і війна підтверджують це з неспростовною силою. Єдина Церква, що не приймає Незалежности нашої держави і не збагачує нашої духовности, – московський патріярхат. Звідки взялось це агресивне псевдохристияство на наших теренах? Проблема сягає буремних ХVI-ХVII ст. – доби Реформації та Контрреформації. Доленосна подія того часу – відновлення православної ієрархії 1620 року. Її здійснив таємними заходами єрусалимський патріярх Теофан за силової підтримки гетьмана-галичанина Петра Сагайдачного. Обурений король та польський сейм 1632 року під тиском складних політичних обставин визнали нову ієрархію повноправною в Польській державі поряд з католицькою та унійною.
Однак українське православ'я спромоглося бути українським всього лиш 66 років (1620-1686 рр.) , а відтак "впало жертвою своєї власної політики, яка в кінцевому підсумку звела нанівець результати кровопролитних визвольних битв середини ХVII ст." (І. Паславський). Йдеться про перепідпорядкування 1686 року української православної Церкви з юрисдикції Константинопольського патріярха до московського. Через дипломатичний тиск та хабарі ("сорок сороків (мішків) хутра та 200 золотих червінців) Москві вдалося досягти допомоги Отоманської Порти, що примусила Константинопольського патріярха погодитися на передачу юрисдикції. Долучився до цього тиску і гетьман Іван Самойлович: церковний синод у Києві обрав митрополитом промосковського кандидата, князя Гедеона Святополка Четвертинського (1685-1690 рр.) Так відбувся "церковний переяслав" (Д. Блажейовський) з надскладними наслідками і досі.
Ці карколомні політичні та релігійно-історичні події мали свою ідейну основу. Через кризу світового православ'я і виникнення унійної Церкви (1596 р.) в українському духовному середовищі запанувала тенденція пошуку зовнішньої опори. Нею стала убивча для українців псевдодуховна сила – православна Москва. Хоч як сумно, проте перші прояви хибної ідеї релігійної, етнічної та історичної єдности з Московією знаходимо 1592 року у посольстві до Москви львівських братчиків і митрополита Діонісія (Балабана) з проханням допомогти відбудувати згорілу Успенську церкву. Власне, аргументи на користь милостині стали ідейною основою для подальших контактів із Москвою, які перетворилися для нас у криваві ріки: а) московського царя Федора подано як покровителя православного світу; б) як провідника всього "многоплеменитого рода Росийского (себто руського, українського, позаяк російський – це грецька форма від руський) "; в) як наступника князя Володимира Великого, хрестителя "всього роду Російського" [Ак. ЗР 1851, т. IV]. Такі міркування у Московії та Русі "відбувалися в рамках дуже різних інтелектуальних концепцій" (С. Плохій). Якщо московити наголошували на вигаданих династичних правах царя на руські території, то братчики формулювали безглузду етнічно-релігійну єдність польсько-литовської та московської Руси. Отець-доктор Дмитро Блажейовський з позицій сьогодення називає це злочином: "Відносно українського народу, його національної свідомости, національної ідентичности, самобутности та почуття національної української спільноти Львівське братство найбільш рухливе і впливове вчинило національний злочин, коли у Москві заявило про єдність віри і "проісхождєнія українців з москалями", отже, що москалі й українці національно і релігійно один народ" (Д. Блажейовський).
У першій чверті ХVII ст. в нових умовах відновлення православної ієрархії ці ідеї розвивали також вихідці з Галичини, київські православні митрополити Йов Борецький та Ісая Копинський. У листі до царя 1624 року Йов Борецький виписує історико-династичну спорідненість польсько-литовської та московської Руси, трактуючи, всупереч історичній правді, Романових як "сродників" князя Володимира; розвиває етнічно-кровну спорідненість русинів та московитів, використовуючи біблійну легенду про двох братів Йосипа Прекрасного і Веніямина. Спираючись на цю легенду, запроваджує злощасне поняття українця-малороса як молодшого брата у родині щодо старшого росіянина-великороса [ВУР I, с. 46-48]. У польськомовній праці "Протестація" (1621 р.) Йов Борецький зазначає: "Природніше було і патріярхові, і нам, і козакам діяти на боці Москви, з якою у нас одна віра і служба Божа, один рід, одна мова і спільні звичаї" [УСПД ХVII ст., т. II, кн. 2, с. 290].
Отож комплекс ідей, сформованих на підтримку православ'я в Україні ззовні, слушно означено "малоросійською ідеєю" як банальним пристосуванням України до Московії через православну єдність (З. Когут), що, звісно, призвело до повного занепаду української православної Церкви. Перша дикунська заборона української книжки за указом "православного брата" царя Михайла та його батька і патріярха Московського Філарета припадає на 1627 рік. Ним стало "Учительне Євангеліє" Транквіліона Ставровецького. Того ж року у Москві було спалено кілька десятків Євангелій українського друку, а також заборонено своїм підданим купувати "литовські книжки" (тобто руські, українські). 1672 року повторено заборону книжок того друку, а 1677 року московський патріярх Йоаким (1673-1690 рр.) наказав видерти з українських книжок сторінки, оскільки вони "не сходны с книгами московскими". Відтак 1690 року за його ж наполяганням собор засудив і заборонив книги українського духівництва Петра Могили, Сильвестра Косова, Єпифанія Славинецького, Йоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Дмитра Туптала (серед них, за іронією долі, і праці вірних служителів московського православ'я Інокентія Ґізеля та Лазаря Барановича). Іншою формою війни московського православ'я з українською книгою стало втручання у видавничий процес Київської лаври. Йдеться про вимогу московського патріярха отримувати дозвіл на друк будь-якого видання.
Філософія сильної православної держави, опертої на церковнослов'янській мові і культурі та протиставлена Речі Посполитій і мусульманському світові, на жаль, не лише відповідала сподіванням провідної частини української церковної еліти, але й запанувала в останній третині ХVII та наступного століть. Проте відсутність церкви з народною мовою спричинилася до того, щойно опозиція православ'я – католицизм перестала бути вирішальним чинником етносвідомости, українцям стало важко себе ідентифікувати і вистояти супроти натиску так званих єдиновірців. Ця опозиція втратила значення ідеології національного самозахисту (В. Лісовий). Українець почав зникати у псевдохристиянській московській пастці, яку сам собі і виставив.
З іншого боку, ренесансово-реформаційне і контрреформаційне ХVI ст. завершує релігійна Берестейська унія 1596 року, що стала ключовим диверсифікаційним чинником у церковно-релігійних і політичних справах. Це розширило радіус культурного впливу української Церкви та згодом збільшило опір експансивному московському православ'ю, а отже, послідовно витворювало українську ідентичність між православною ортодоксією та агресивним польським католицизмом (О. Пахльовська). З погляду культурно-національної ідеології перехід на унію засвідчував тенденцію "українськости" на противагу до московської тенденції. В контексті політичної ідеології, як зауважує історик В. Липинський, ухвалення унії під заступництвом могутнього Рима духово й матеріяльно внезалежнювало від Речі Посполитої. Таким способом унія стала "парадоксально корисною" (Санте Ґрачотті) у запереченні конфесійної ідентичности та у творенні ідентичности національної.
Супротивники унії (як православні, так і католики), не сприймаючи мотивів і завдань творців унії, очікували стрімкого спольщення уніятів, чого не лише історично не сталося, а навпаки, унійна Церква стала твердинею української ідентичности. Проримський, а отже, і проевропейський вибір українських ієрархів виявився перспективно кориснішим для духовно-національних інтересів українського народу, ніж промосковський вибір іншої, православної частини українського християнства. Це був саме той історичний фокус подій, коли релігія ставала "одним із найважливіших чинників етнотворення" (В. Лісовий).
Отож, уже вкотре пускаючи у своє серце містичне народження Сина Божого, не забуваймо про надскладне плетиво історичних і політичних обставин, що досі дамокловим мечем висять над нами. Наше духовне визволення дуже просте і складне водночас: доглибне усвідомлення єдиної мови – єдиної національної Церкви – єдиної соборної Держави. Нема вищої мети, як Духовна Незалежність. Тоді озброєний чужинець не матиме підстав ступати на нашу святу землю. Христос народився! Славімо Його!
Ак. ЗР – Акты, относящиеся къ истории Западной Россiи, собранные и изданные Археографическою коммиссiею. – СПб., 1851. – Т. IV.
ВУР I – Возз'єднання України з Росією. Документи і матеріали в трьох томах. – Москва: Вид-во: АН СРСР, 1953. – Т. I. 1620-1647 роки.
УСПД ХVII ст., т. II, кн. 2 – Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. / Упор., прим. В. Шевчука. – К.: Дніпро, 2001.