Андрій Малишко Балада про вартового Там кулі б'ють покосом злим, Дороги ворог не розвіда! Вона стояла вартовим, Маленька дівчина з Мадріда. Три дні прожито. Уночі Пробило ковані ворота. Застави гримнули ключі: — Назад не буде повороту. — Три ночі гнала море снів І берегла путі походу, І ворог в злобі посинів: Немає ходу, ні підходу! Минали бою довгі дні, Немов заковані у грати. — Давайте цілитись мені, — Сказав один і став ціляти. І в п'яту ніч під вітру вий, Як в очі билася заграва, Упав відважний вартовий — З Мадріда дівчина чорнява. Та знов почули вість просту, Вона була, як грім, коротка: Там ходять десять на посту, Той самий зріст і та ж походка. Що діяти? — Убивця зблід. А ніч бреде, німа, зелена. І світ горить! Палає схід, Мов кров'ю змочені знамена. Долорес На схилі крутім Гвадаррами — Патрон і рушниця в руці На схилі крутім Гвадаррами Лежало чотири бійці. За ними дороги суворо Лягли до ясної зорі, Над ними розпластаний ворон, І туча над ними вгорі. Устали, поглянули двоє До чорних ланів і яруг: — Напевне, не вийдемо з бою, Бо землю зривають навкруг. Вгинаються стоптані луки, І піниться наша вода, І ворон той — чорна падлюка — Лиш бомби на землю скида! Старіший устав: — До загону Ми пройдемо з боєм таки! У мене чотири патрони І дві мускулясті руки. І серце ніяк не холоне, Черпнувши гіркої біди, Четвертий стискає долоні, Він друзів благає:— Води... Четвертий не зна і не віда, Крізь болю терпку каламуть, Що тучі важкі до Мадріда Ночами, як гади, повзуть. І раптом почули, похмурі, Хтось ходить між спалених трав. Схопилися три — ібаррурі! Четвертий між ними устав. — Ти, певне, покажеш, куди нам Дорога на схилі німім? — Упали на чоло сивини, І слово упало:— Ходім. Крізь ночі, важкі, похололі, Крізь вибухи, сиві і злі! Четвертий в неоранім полі Припав до своєї землі... ...Ночами, як змовкнуть рушниці, Спадає над горами тьма, Вона виліта, як орлиця, Забитих синів підійма. Колишуться гори похмурі, У вирвах яснішає путь, Стрічають живі — ібаррурі! І мертві до бою встають! Балада про сина Виходить зажурена мати На гору в світанковій млі, Щоб мертвого сина сховати В сльозами политій землі. Щоб тихо промовити: — Сину, Коли нам зустрітися? Де? — І горе її удовине На сиві стежки побреде. Злобу підіймаючи слідом, Важке, як осінній бурун, Проходить воно до Мадріда, Поверне воно на Ірун. У небі колишуться грози, Загони проходять удаль — Бо то материнськії сльози, І гнів, і велика печаль! Вона підіймає загони І кличе до бою щомить, Вона і на морі не тоне, Вона і в огні не горить! Опівніч на свіжу могилу Дівчина приносить любов, Та слово промовлене — «милий» — Глухе повертається знов. Не прийде він. Гасне зірниця. Не прийде. Заглохла хода... Дівча підіймає рушницю, Патрони в рушницю вклада. Іде у залізні загони І кличе до бою щомить, І гнів її в морі не тоне І навіть в огні не горить! Дума про астурійця Клекочуть вибухи до хмар, Повзе імла долин, Іде в Астурію шахтар, Старий шахтар один. Несе у серці заповіт, Як гордий Прометей. Зашито в пояс динаміт На тисячу смертей. І тихне пісня солов'я В тривожні, димні дні: — Трансвааль, Трансвааль, земля Ти вся гориш в огні! Дорога й луг, стежина й брід — Все спалене твоє, І до крайземлі пада схід, Пожаром устає. В жалобі никнуть дерева, Де мертвим ліг патруль. І плаче камінь і трава, Розтерзані від куль. Тебе додому жде сім'я, Слова ж твої одні: — Трансвааль, Трансвааль, земля Ти вся гориш в огні! Кінець мандрівок і доріг. Хатина ж як німа, І горбиться старий поріг: — Синів твоїх нема. Далеко грози голубі, Далеко їхній слід, І, в землю дивлячись, тобі Розкаже інвалід, Куди пішли, чого й коли, Як рушили полки. У бій знамена понесли Сини твої, синки. Середній з них — одна ж сім'я — Поліг на чужині: — Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні. А наймолодший, ще дитя, Поплив у світлий край, За хліб, за кров і за життя Сказав землі — прощай! Та п'ять найстарших, як і ти, Виносять динаміт, Та п'ять ідуть на всі фронти І пройдуть білий світ; За ними край новий шумить І проквітає путь, Їх ні залізом не скорить, Ні смертю не зігнуть! Вони летять ще вище хмар Над смертю, із долин, За ними в бій іде шахтар Старий шахтар один. У нього й пісенька своя, Ви знаєте чи ні? — Іспанський край, земля моя, Ти вся гориш в огні! джерело: скан, для «Бриколаж»