Олександр Хоменко Це й досі лишається найбільшою нашою дивовижею – те, як достоту матеріально проявлюється в українському терені наша історія, не захована під скло музейних вітрин, як у інших країнах, не забронзовіла, не відполірована... Аби осягнути її сувору автентику, не треба гортати кольорові проспекти турагенцій, досить лише знати напрям руху електричок, мати в кишені кілька гривень на квиток (якщо пільговий – половинна ціна) і найголовніше – бути знайомим зі стакером. Такі думки снувалися в моїй голові близько 7-ї ранку 18 листопада на київському вокзалі, де я вивчав розклад руху електричок “на фастівському направленні” (так там було написано). Поряд стояло іще четверо приятелів і наш провідник – Василь Задорожний з Інституту мови, крім усього – кандидат філологічних наук. І зібралися ми не випадково: 18 листопада – то день перемоги республіканських військ Петлюри і Коновальця над білими монархічними загонами гетьмана Скоропадського. Одним із загиблих у тому бою січових стрільців був рідний брат Василевого діда. Вже років з п‘ять поклав собі наш мовознавець за ритуал: вранці о 8-й бути в Мотовилівці, іти вздовж колії до Василькова за маршрутом бою, час від часу випивати чарчину, залишаючи й хлопцям (товаришам дідового брата із далекого 1918-го), співати “Червону калину”. Завжди робив це самотиною, а цьогоріч уперше – із гуртом. Про т. зв. Українську Державу його генральсько-монархічної ясновельможності гетьмана Павла Скоропадського вже писано-переписано, і той, хто має вуха – той почує. Якщо коротко підсумувати – це була перша спроба збудувати під синьо-жовтим прапором “панську” державу, переважній більшості українського народу до краю ненависну. Автор Універсалу про об’єднання усіх українських земель у складі УНР від січня 1919-го Панас Феденко згодом напише: “Вдумливий дослідник історії нашого народу 1917-20 років мусить разом із автором цих рядків прийти до висновку, що кінець нашої нещасливої революції прийшов із днем приходу до влади на Україні ген. П. Скоропадського, що, спираючись на багнети німецько-білогвардійської воєнщини, поробив смуги на спинах українських селян...”. У подібній же стилістиці висловлювався і Євген Коновалець. Так що будівництво “неукраїнської України” з формально національним декором – зовсім не авторський винахід Леоніда Кучми. Повстання, яке розпочав Петлюра з Січовими Стрільцями після проголошення гетьманом “Грамоти” про ліквідацію самостійності України, мало всі шанси увійти в історію як блискучий прояв героїчного абсурдизму. Починати війну, маючи на своєму боці лише близько 900 бійців, проти величезної гетьманської армії, яку підтримувало 150 тисяч залізних німецьких багнетів – згодом такі речі дозволяв собі хіба що Че Гевара. Петлюра це чудово усвідомлював, прямо заявивши січовикам: “Звичайно! Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами і кількома сотнями людей ми розіб’ємо гетьманські й німецькі полки, але ми мусимо пожертвувати собою”. Так що, починаючи млоїстим ранком 18 листопада наступ із Мотовилівки на Васильків, обсаджений офіцерами Скоропадського, що вдесятеро переважали за чисельністю, січовики могли розраховувати лише на спільну братську могилу. Але вони перемогли – може тому, що вбити тих, хто переступив межу, практично неможливо... У Мотовилівці та навколишніх селах про ті події ніхто вже нічого не знає. Василь кілька років тому намагався розпитувати старих людей, але для них новиною було навіть те, що колись існувала така собі УНР, не кажучи вже про дрібнішу деталізацію. У Василькові, щоправда, ми влаштували невеличкий перформенс: на вокзалі почали роздавати перехожим ксерокопії “Універсалу всьому Українському Народу і Козацтву його” – звернення Петлюри, в якому той закликав повстати “проти ганебного зрадника і узурпатора, бувшого царського наймита генерала Скоропадського”. “Що, знову якась заваруха?” – перехожі похмуро ковзали очима по тексту, але листівку брали. “Ага, заваруха”, - так само похмуро відповідали ми. Виглядає на те, що люди у Василькові – справжні республіканці й петлюрівці. Тільки вони про це ще не знають. надіслано автором