Віл Фредерікс
Переклад Сергія Колодка, Політична освіта Київської "Свободи"
Консервативні революційні письменники, як і деякі коментарі європейських нових правих на них, не є найпростішими для інтерпретації авторами, не кажучи вже про їхнє використання. Їхні твори, проте, забезпечують необхідну базу для будь-якої ефективної соціально-політичної дії. Як писав Володимир Ленін: «Без революційної теорії не може бути й революційного руху». Крім образу революційного метальника бомби, який згасає в швидкому блиску слави, є багато інших корисних типів для активіста або революціонера, як зазначав Том Сунік: На жаль, багато самопроголошених «білих расистів» думають, що вони можуть боротися з системою насильницьким шляхом. Найвищий тип нонконформіста Юнгера мудро спостерігає з його сторожової вежі і чекає відповідного моменту, перш ніж завдати удару.
Існує, як я зазначав раніше, елемент корисливої роздвоєності у творах Юнгера, і я підозрюю, що це відноситься і до інших консервативних революціонерів-письменників. Проте, його ідеями, як і раніше, широко захоплюються всі ті, хто знайомий з його творчістю.
Зокрема, його робота над образами і типами викликає чимале захоплення. У своїй книзі 1963 року видання «Тип-Назва-Образ», він зазначав, що «Образ і Тип є вищими формами проникливості. Концепція образів надає метафізичну силу, розуміння видів інтелектуальної влади». Ален де Бенуа розглядає ці чотири образи у своєму огляді «Солдат, Робітник, Повстанець, Анархіст: Типи і Образи в творах Юнгера». Перший із образів описується наступним чином:
Фронтовий вояк (Frontsoldat), насамперед, свідчить про кінець класичних воєн: війни, які віддавали пріоритет лицарським жестам, та були організовані навколо понять слави і честі, і які, зазвичай, позбавлялися від цивільних осіб, та чітко відрізняли фронт і тил.
За Фронтовим вояком слідують підряд Робітник, Повстанець та Анархіст. Як і Вояк, Працівник є колективною істотою безособової технології. Вони обидва є частиною «політичного» Юнгера і його героїчного реалізму» двадцятих років. Повстанець та Анархіст, навпаки, є особистими образами аполітичного Юнгера.
Повстанець «відмовляється від активного знеособлення, тому що він має намір зберегти свою свободу». Анархіст схожий на Повстанця, але має деякі відмінності, змальований таким чином, що мені нагадує «Вартову вежу». «Повстанець все ще охоплений повстанням, в той час як Анархіст поза повстанням. Повстанець діє таємно, він ховається в тіні, в той час як Анархіст залишається в усіх на виду. Нарешті, в той час як Повстанець є вигнанцем суспільства, Анархіст виганяє сам себе. Він не вигнанець, натомість він є вільним».
Як я вже зазначав, це здається проблематичним для мене, як білі націоналісти можуть використовувати пізні роботи Юнгера і його «анархічний» тип у якості підтримки Білого націоналізму, і настільки ж проблематично, як його ранні роботи могли забезпечити значну підтримку традиціоналізму.
Звичайно, може здатися, що ранні роботи Юнгера, і його перші два типи, що вважають «слугування» і «лояльність» вищими за свободу, стоять в опозиції до його пізніших творів, що втілюють останні два типи, Повстанця і Анархіста, в яких підкреслюється протилежність. Ален де Бенуа намагається з'ясувати цю удавану оману.
Легко бачити, що відрізняє ці дві пари, з одного боку, Фронтового Вояка та Робітника, і, з іншого боку, Повстанця та Анархіста. Але було б неправильно робити з цього висновок, що «другий Юнгер» з «На мармурових скелях», є повною протилежністю першому. Швидше за все, цей «другий Юнгер» насправді являє собою еволюцію, яка стала розвиватися природнім шляхом... — то можна було б описати як водночас мінерал та кришталь — на незмінності речей і на тому, що, в самому серці цього, піднімає нас до космічних знаків і визнання нескінченності, таким чином виробляє «стереоскопічне бачення», в якому два плоских зображення зливаються в одне зображення, щоб виявити вимір глибини.
Таким чином, немає ніяких протиріч між цими чотирма образами, але тільки поступове занурення, свого роду ескіз, що стає ще більш кращим, і який Юнгера, спочатку актора свого часу, а потім суддю і критика свого часу, нарешті поставив над своїм часом, аби засвідчити, до чого прийшло раніше його століття і що настане після нього.
Назвіть це дефектом в моєму «стереоскопічному сприйнятті», але я, проте, бачу протиріччя між цими двома парами, і не бачу, як, принаймні, останнє може бути взагалі узгоджено з білим націоналізмом. (Насправді, це важко узгодити навіть з традиціоналізмом). Одне невідкладне альтернативне пояснення, що заслуговує розгляду, полягає в тому, що, можливо, в цьому випадку, як і багато іншого в його творах, деякі речі стосовно «Типів» Юнгера, хамелеоно-подібна натура Анархіста, можливо, є захистом певних характеристик, які Юнгер вважав усе більше і більше корисними для його особистої вигоди з плином часу. (У статті, що наводиться нижче, Семюел Френсіс також припускає, що аналогічні причини полягають у зміні позицій деяких європейських нових правих, таких як поступка на користь нинішньої поліції думок). Прочитавши цей уривок з де Бенуа, він також був вражений цитатою Клемперера, спрямованою на Мюллер Ван ден Брука, але в широкому сенсі підхожою для всіх консервативних революціонерів. «Його головний недолік полягає в його нездатності зрозуміти, що дилема консерватизму не може бути вирішена шляхом віртуозності стилю».
У будь-якому випадку відчуття, що погляди Юнгера протягом довгого часу в кінцевому рахунку не змінюються, здається, є частиною моделі позитивних тлумачень, які де Бенуа висловлює щодо консервативних революціонерів, як це зазначено в попередньому нарисі:
«У цьому величезному русі з його незліченними відгалуженнями, я аж ніяк не побачив тої думки, що була б просто Вегберейтером з націонал-соціалізмом, як іноді говорили, але, навпаки, альтернативний курс, розвиток і краще структурування якого, можливо, могло б урятувати світ від гітлерівської катастрофи.»
Читаючи ці слова, моє перше враження було, що, хоча очевидно, де Бенуа знаходить досить рятівних факторів серед консервативних революціонерів, аби обрати дуже оптимістичний тон відносно них, схвалення де Бенуа і європейських нових правих вже не здається недвозначністю з точки зору Білого націоналізму або традиціоналізму. Їхні погляди на мультикультуралізм зазнали серйозних змін за останні десять років, а їх очевидна філософська плутанина сьогодні була описана Семюелом Френсісом в одному зі своїх останніх (на жаль) статтях.
«Справді, це не ясно, на думку О’Міара, чому кожен, хто приймає постмодернізм, чи то на лівому або на правому фланзі, буде зберігати будь-які логічні підстави для підтвердження будь-якої соціальної структури або будь-яких філософських зобов’язань. Незважаючи на дещо агонізуючу думку О’Міара про те, як нові праві намагаються з’їсти постмодерністського торта, в той самий час рятуючи традиційну ідентичність, яку постмодерністи заперечують, позиція нових правих, виглядає, по суті, умовною і суперечливою.»
В цілому, все-таки, мої інтуїції стосовно природи цього цікавого альянсу між старими «німецькими новими правими» («неоконсерватори» - це старий альтернативний термін для консервативних революціонерів перед жахаючим бога сучасним присвоєнням цього терміну) і новими європейськими правими мають залишитися пробними. Незважаючи на те, що видавництво «Каунтер-Каррентс» люб’язно переклало й опублікувало деякі з останніх робіт Ален де Бенуа, це є невелика вибірка з дуже великого переліку робіт, що виходили протягом понад три десятиліття, більшість з яких не були перекладено англійською мовою.
Стаття де Бенуа, однак, досить детальна задля того, аби, принаймні, зробити кілька цікавих припущень. Він посилається на цікаву зміну своїх поглядів на Юнгера і консервативних революціонерів узагалі, починаючи з ранньої, чисто літературної свідомості, до періоду інтенсивного інтересу до їхніх «політичних» праць (зосереджуючись на першій парі образів), до зміщення інтересу до пізнього аполітичного Юнгера та другої пари образів. Цікаво, якщо ця зміна в інтересах може бути пов’язана зі зміною в поглядах де Бенуа та інших, які асоціюються з європейськими новими правими, схарактеризованою Сем Френсісом, як перехід від «контр-сучасності» (який може значною мірою характеризувати особисті погляди Френсіса) до «анти-сучасності» (у тому числі з позиції проти «ксенофобії»). Френсіс описує контр-модернізм і розмірковує про причини зміни серед європейських нових правих наступним чином.
«Контр-модернізм сам по собі є формою модернізму і приймає багато його метафізичних передумов (у тому числі його натуралізм), відмовляючись від умовних значень і конструкцій (особливо соціальних і політичних), що розробили Просвіта та її нащадки. Приклади контр-модерністських мислителів в євро-американській думці – це Макіавеллі, Томас Гоббс, Девід Юм, публікації федералістів (які роз’яснюють проект американської конституції), соціал-дарвіністи дев’ятнадцятого століття, класичні теоретики еліти Вільфредо Парето та Гаетано Моска, а також Джеймс Бернхем.»
«Відверто кажучи, не можна не підозрювати простої доцільності та безпеки, коли Європейська поліція думок (як образно в домінуючій культурі, так і буквально в фактичній криміналізації правих через закони про «расові відносини») у 1980-х роках почала тріщати по швах, за що була звинувачена, у «расизмі» та «розпалюванні ненависті». Нові праві, можливо, знайшли більш безпечним відмовитися від модернізму і науки повністю, ніж продовжувати та розвивати логічні соціальні підтексти нової науки про людину.
Це пояснення Френсіса, звичайно, підкріплюється у випадку Юнгера його власними звинуваченнями де Бенуа «Політичні твори його молодості були повністю проігноровані, принаймні, широкою громадськістю. .... Коротше кажучи, Юнгер вважався письменником і нічого більше. Крім того, Юнгер сам, очевидно, не тільки був цілком задоволений цією ситуацією, але й зробив свій внесок у неї по-своєму, оскільки він давно відмовився дати французький переклад своєї великої книги 1932 року, яка називалася Der Arbeiter. І звичайно, коли французький переклад Der Arbeiter, нарешті, вийшов, він викликав страшенну «полеміку», яку Юнгер, здається, намагався уникнути в його пізній частині кар’єри. Коли ліберали сьогодні читають уривки з його ранніх робіт, наприклад, «не можна бути занадто націоналістичним», і уривки, які викликають демонічні сили від імені націоналізму, вони навряд чи зможуть дати йому Нобелівську премію з літератури, що де Бенуа вважає, вони повинні зробити.
Непрозорість деяких творів де Бенуа і Юнгера сьогодні, поряд з відсутністю знань та матеріалів про них англійською мовою, не дозволяє легко зробити остаточні висновки з них. Але, здається, зрозуміло, що це є тенденція до аполітичних пояснень, так само, як і до занепаду цих двох відповідних рухів і тісних зв'язків, що склалися між Юнгером і європейськими новими правими. Мюллер у своїй кар’єрі пішов у протилежному напрямку, від аполітичності до політичності, і написав «пруссачество є воля до держави, і інтерпретація історичного життя, як політичного життя, в якому ми повинні діяти як політики». Тим не менш, фон Клемперер говорить про те, що «існує тісний зв'язок між «аполітичним» Мюллером та «політичним» Мюллером, його політичні переконання були натхненні пошук демонічного, міфу. Це було водночас слабкістю і силою політичних переконань Мюллера, оскільки це були політичні переконання всіх революційних консерваторів, що, в порівнянні з традиційними стандартами Бісмарка, залишалися, по суті, «аполітичними».
«Аполітичність», «пошук «демонічного» в ніякому разі не відрізняє Мюллера серед консервативних революціонерів. Це одна з їх загальних характеристик, яка особливо відрізняє Юнгера на всіх етапах його роботи. На ранніх етапах його роботи були відзначені схильністю до варварства, що фон Клемперер порівнює з доктором Фаустом Томаса Манна, зазначивши у підсумку, що «варварство стало для нього, за висловом Манна – «дещо компрометуючою» - формою консерватизму та диявольським джерелом релігійності». Пізній Юнгер, як пише де Бенуа, так само, як і раніше, зачарований демонічним, хоча і не у формі мілітаризму. Згідно де Бенуа, «він [Юнгер] писав: «Видиме містить всі ознаки того, що призводить до невидимого. І існування останнього повинно демонструватися у видимій моделі». Таким чином, для Юнгера, трансцендентність є тільки в іманентності. І коли він має намір прагнути «речей, які знаходяться поза речами», за висловом, який він використовує у своєму «Листі до Людини на Місяці», це є переконання, подібно Новалісу, в тому, що «реальне настільки ж магічним як магічне реальним».
Іншими словами, знаходження прихистку в «аполітичності» і «пошуку демонічного та міфічного», здається, багато в чому рішенням, доволі освяченим віками для цих сучасних орієнтацій європейських правих, яке у змозі як упоратись зі складною політичною ситуацією з більш обмеженими політичними та соціальними свободами, так і мати справу з їх власною двозначністю та амбівалентністю. Якими б не були причини, тенденція до аполітичності, не робить її легкою для тих, хто прагне досягти відродження тут і зараз серед наших людей. Що б Юнгер не повинен був сказати «Людині на Місяці», і наскільки б сильно він і де Бенуа, здається, не хотіли б піти туди, звичайно, не схоже, що зробити це набагато простіше для нас ще тут, на землі.
Їхня втеча з політичного в міфічне у багатьох відношеннях, здається, є провалом не тільки їхнім, але й багатьох людей в білому націоналістичному русі. Будь то релігійний культ пост-роквелівського (Роквел – відомий діяч американського націонал-соціалізму повоєнної доби) націонал-соціалізму, християнська ідентичність, новоявлені сектанти Рон Пола, або практичне зречення від такого простого «Поняття політики» Шміта, ніщо не працювало на них, і ніщо не буде працювати на європейських нових правих. Однак, як би Юнгер, де Бенуа та інші не намагалися винайти себе як літературні істоти або філософи, вони як і раніше будуть розглядатися як імовірні лідери політичного руху. Чи будуть спроможні європейські нові праві мати позитивний вплив на стримування переміщення європейських народів і знищення їх культури залежить від їх прийняття чіткої і прямої позиції, і не тільки стосовно літературного небесного зводу, а й стосовно політики тут і зараз.