Ігор Карівець Зміст тексту частково співпадає зі змістом іншого тексту про М. Гайдеґґера (http://politonomia.org.ua/?p=655), але я його дещо змінив. Здається, що актуальність Гайдеггера все ще зберігається для України, а його українська рецепція ще не зовсім сформована. Пострадянська філософія, яка існує в Україні, нехтує М. Гайдеґґером, або, у гіршому випадку, навішує всілякі ярлики, на кшталт "нацист", "провінціал", "відлюдник" тощо. Тому цей текст покликаний, у міру своїх можливостей, зірвати зазначені ярлики і показати актуальність мислення Гайдеггера для деколонізації України. Глибокою стає мова, коли за її допомогою говорять про речі, тобто, говорять по-суті. Говорять по-суті тоді, коли мислять. Якщо занурюємося у значення слів, які вже призабуті, або, взагалі, втрачені, то відкриваємо речі, котрі колись були помислені. «Справа тут не в тому, що наша думка живиться етимологією, а навпаки, етимологія завжди приречена на те, щоб згадувати, перш за все про сутнісні відношення того, що у нерозгорнутому вигляді називають слова словників як слова мислення» (М. Гайдеґґер). М. Гайдеґер повертається до мови стародавніх греків (досократиків) з метою знову відкрити силу слів за допомогою яких Буття набуває значення. У працях М. Гайдеґґера та його виступах ми знаходимо розкодування значення праслів, таких як алетейя, фюзіс, мета та фюзіка, логос та інших. Ця подорож у часі, яка супроводжується виявленням значення слів, дозволяє йому стояти у просвіті Буття у Мескірху, у Фрайбургу, двох містах Німеччини, в яких він жив, навчав і творив. Тому М. Гайдеґґер каже, що «мова — це дім буття». Можна безліч разів повторювати цю фразу, але так і не побачити (зрозуміти) її значення; можна безліч разів її слухати, але залишитися глухим до того, що вона насправді передає й про що не мовчить. Без рідної мови – людина ніхто. Ніхто – це анонімність, це відсутність «святих імен» (М. Гайдеґґер). Сутність – це не функції, які виконують предмети і люди. Сутність не визначається через функціональне призначення, якими людина наділила предмети, наприклад, стіл існує для того, щоб на нього клали книги, посуд існує для того, щоб з нього їли, варили в ньому їжу і так далі. Людина поширила владу на предмети і, таким чином, підмінила сутність функцією. Власність – це влада над предметами, контроль над ними. Розвиток технологій, автоматики, кібернетики розширює сферу власності, розширює сферу техніки. Їхній розвиток у глобальному масштабі засвідчує лише глибоке відчуження людини від своєрідного, а це означає, що сучасна людина прямує до одноманітності, до анонімності і, отже, втрати співприсутності. Владний не той, хто керує предметами, функціями-людьми, а той, хто рідний сам собі, той, хто сутній власній сутності, тобто відповідає їй. Сутній власній сутності розуміє значення відповідальності; сутній власній сутності самостійний, бо має ґрунт під ногами — рідне до глибини душі. Самостійним можна бути лише у співприсутності, коли вона дарує власне як владне. Оце владне висвітлює перспективу. Самостояння у владно-власно-рідному є тожсамістю індивіда. Справжнім можна бути лише у власно-владно-рідному. М. Гайдеґґер змінив напрям розвитку філософії, окресливши її завдання як формулювання питань про сенс буття. Віднайти сенс буття не можна за допомогою метафізики і логіки, а також аналізу сущого. Його можна віднайти лише за допомогою поетичного мислення. Тому «пізній» М. Гайдеґґер звертається до тлумачення не лише «наукової поеми» Парменіда, не лише до «темних висловлювань» Геракліта, але й до поезії Ф. Гельдерліна, Р.-М. Рільке, Ґ. Тракля. Нам не зрозумілі філософи «першого покоління» Парменід та Геракліт, але саме до їхніх поетично-філософських фрагментів звертається М. Гайдеґґер з метою знову вийти на шлях до Буття. Його тлумачення «перших філософів» наблизило цих поетів-філософів до сучасників, для яких вони стали «застарілими» і «незрозумілими». Як бачимо, феномен «пізнього» М. Гайдеґґера полягає в тому, що він намагається надати філософії поетичного пориву до Буття. М. Гайдеґґер тлумачить поезії Ф. Гельдерліна, Р.-М. Рільке, Ґ. Тракля з єдиною метою: показати як поезія торує шлях до Буття. Поету, або точніше поету-філософу, стають доступні ті виміри буття, які залишаються прихованими для інших людей. Буденній свідомості невідомі хвилини піднесення, прозріння, інтуїтивного схоплення найважливішого, які переживає філософ-поет, і не хоче обмінювати їх на затишне скніння, займаючи не свою посаду, перебуваючи у «формально-загальних» відношеннях з іншими, зі світом. М. Гайдеґґер говорить про поетичне мислення, яке прорікає сенс Буття. Наука, техніка, які постали на основі дискурсивного мислення, цього робити не можуть. Наука і техніка розвиваються завдяки методу, але «шлях ніколи не є методом» (М. Гайдеґґер). Раціоналізація життя уможливила утилітарно-практичне відношення до природи, до інших. Е. Гусерль відкрив інтенціональність, яка є органічним елементом утилітарного відношення до природи та інших людей. Підрахунок і розрахунок – це ті операції, на які спроможний інтенціонально-притомний індивід. Інтенціональність потребує знаків, на які вона повинна орієнтуватися; це орієнтування, так би мовити, на місці, є відношенням до цільового об’єкту, котрий знаходиться в потрібному місці, і стає придатним для використання. Цивілізована людина підміняє Буття умовно сущими предметами (грец. pragmata), які використовує для власних потреб. Від народження до смерті система ставить знаки-вказівки на дорозі людини. Ці знаки повинні орієнтувати людину у поточному житті та давати їй напрямок розвитку, який вигідний системі. Уявімо собі, що ви йдете широкою лісовою дорогою і в її кінці ви бачите табличку з написом про те, що дорога закінчується, але насправді це не так, бо є стежки, які тягнуться далі у ліс. Широка дорога закінчується, але в її кінці починаються вузькі неходжені стежки. Людина, яка зупиняється в кінці широкої дороги, не досягає нічого цінного, справжнього, в цьому житті, бо йшла тою дорогою, якою йшла більшість (Das Man). Людина, яка вирішує ступити на вузькі неходжені стежки, ступає на ґрунт самостійності, відповідальності та справжності. Йдучи широкою дорогою неможливо знати, ким ти є насправді. Тільки ставши на вузьку неходжену стежку та йдучи нею, людина стає самостійною. Система каже людині: «Я проведу тебе дорогою життя і тобі не треба ні про що турбуватися; я забезпечу тебе усім необхідним і ти досягнеш того, чого досягають всі: грошей, слави, дачі, автомобілів тощо, ти будеш тихо і мирно жити, тішитися простим земним щастям; я захищатиму тебе від невідомого, щоб ти завжди відчувала себе у безпеці; я ізолюю тебе від смерті, щоб ти її не боялася. Тобі буде затишно жити під моїм захистом. Можеш думати, але тобі заборонено мислити». Людина перестала філософувати, мислити, поетизувати, а це означає, що вона втратила «просвіт Буття» (М. Гайдеґґер), втратила (свій) шлях. Поетичне філософування розповідає про спільну долю людей; доля в сенсі частини, даної Богом чи богами, яка проживається в оспівуванні природи, життя та у прославлянні Творця. Поетичне філософування, яке ми знаходимо в Р.М. Рільке, Ф. Гельдерліна, Ґ. Тракля, оспівує долю людей у «просвіті Буття». Поетичне філософування повертає людині «своє», тобто шлях, як долю. М. Гайдеґґер розуміє людину як тут-буття (Dasein). Чи можна тут-буття ототожнити з присутністю? Українське слово «присутність» означає знаходитися біля (при) сутності, але не в-сутності. При-сутність не рухається у напрямку сутності, а, навпаки, від неї віддаляється, або навколо неї кружляє. Dasein є таким кружлянням, крученням навколо сутності і ніколи не потраплянням в сутність. Таким чином, входячи у світ, тут-буття, як присутність, вже загублене в посередності, яка визначає його буття-у-світі. Посередність присутності тримає дистанцію щодо сутності. Посередність ходить навколо сутності, тобто крутиться, і ніколи не наближається до неї. Присутність, яка крутиться, вважає, що в такому крученні полягає «сенс буття» (про це говорить відоме прислів’я: «Хочеш жити, вмій крутитися»). Тому стан присутності описується як притомний. Притомність характерна особливість присутності: немає притомності без присутності. Притомність означає «завжди-при-тому-існувати». Це «тому» може бути невизначене або визначене. У випадку невизначеності «тому» присутність блукає серед множини «тому»; у випадку визначеності «тому» присутність опиняється біля-тому, котре надає присутності ілюзію сенсу буття, втомлюючи Dasein. Поетичне мислення допомагає тут-буттю наблизитися до сутності і знаходитися в ній. Знаходження в сутності означає свідомість. Свідомість – це стан присутнього, коли воно відкрило сутність самого себе. Це не означає, що присутність виходить із себе і входить у щось, тобто рухається «з-в». Такий рух притаманний суб’єктно-об’єктним відношенням, які характерні для притомності. Присутність відкриває власну сутність лише мислячи поетично. Власна сутність присутності – це не Я, а своє, рідне, споконвічне, в якому відсутні егологічні структури. Навколишній світ та долю людини десакралізовано. Людина відмовляється від долі, а доля – це своє. Поетичне мислення повертає людину її своє – долю, тобто ту частину, якою наділив її Бог/боги. Слово «щастя» походить від слова «частина», а в українській мові слова частина і доля синоніми. Частиною-долею наділяється присутність, яка входить у світ. Сутність присутності визначається частиною-долею в Цілому. Як співвідноситься ціле з сутністю, яка, за визначенням, є лише частиною-долею? Поетичне мислення відкриває Ціле до якого належить частина-доля. Частина-доля не є окремою частиною Цілого, а є її невід’ємною частиною. Входячи у світ, притомність вже перебуває в ілюзії відірваності від Цілого. Поетичне мислення позбавляє присутність цієї ілюзії і відкриває Ціле до якого належить частина-доля присутності. Відкриття Цілого супроводжується, одночасно, відкриттям сутність, яка, відтепер, знаходиться в Цілому. Власна сутність присутності, яка знаходиться в Цілому, говорить через поета; це не поет говорить від себе, а власна сутність присутності. «Гайдеґґер в своїй інтерпретації Гельдерліна і Тракля не запитує, що вони мали на увазі, а запитує про те, що їм було довірено сказати» (Г. Отт). Поету довірено сказати від імені Буття, котре ви-являє себе як Ціле. Буття ви-являє себе завжди як таємниця, а не як воно є.