Меморандум Української Комуністичної партії Конгресові III Комуністичного Інтернаціоналу

Центральний Комітет Української Комуністичної Партії Дня 22-25 січня 1920 року в Києві відбувся установчий з'їзд Української Комуністичної Партії, котрий остаточно закріпив і уформував розпад і диференціяцію революційних елементів, що попередньо групувалися кругом української соціял-демократії, направив її пролетарську частину на шлях комуністичної революції, в границях, об'ємі і конкретних національних умовах України. Цей з'їзд затвердив також і партійну програму, дав опіку світової і української соціяльної революції і відпрацював організаційні форми для об'єднання комуністичного українського пролетаріяту, щоб визволити його від впливів націоналістично-міщанської ідеології і підготовити для рішучої і свідомої боротьби за клясову диктатуру пролетаріяту. Необхідно прослідити всю історію революційного і національного руху на Україні, щоб ясно зрозуміти причини, які привели до утворення Української Комуністичної Партії, в часі, коли вже існувала обласна організації Російської Комуністичної Партії, так звана Комуністична Партія (большевиків) України. І Україна на протязі більше двох з половиною століть придавлена російським абсолютизмом, була об'єктом економічної експлуатації, національного гніту і колонією для русифікаторської політики зі сторони державних клясів російської імперії. Вищі шари української нації, — шляхта і козацька старшина, винародились та пішли на службу російського абсолютизму, а носіями національної думки зісталось закріпощене українське селянство, що представляло собою етнографічний матеіріял для професорських дослідів колись «історичної нації». Сказано, — нація померла. Однак те, що буває причиною поневолення націй, іменно економічний розвиток, те саме дає і средства закріпощеним для їхнього відродження, і визво­лення. Розвиток капіталізму так званих «неісторичних» націй штовхає на нові шляхи, спричинює руйную­чі і творчі процеси, розкладає етнографічну масу, творить з неї кляси і пособляє національному від­родженню нації. По словам Рудольфа Гільфердінґа, як цитує тов. Ленін в своїй праці про імперіялізм, капіталізм втискається також. до поневолених народів, і революціонізує в корінь старі соціяльні відносини, руйнує тисячлітні аґрарні окремішності «неісторичних» націй і втягає їх у капіталістичний вир боротьби. Сам капіталізм дає поневоленим средства і способи для їх визволення. Вони видвигають самі цю ціль, яка все була найвищою метою европейських націй: будування єдиної національної держави, як знаряддя економічної і культурної свободи. Початок відродження українського народу сягає в половину XIX століття, коли почав проявля­тися сильно літературний рух, якого провідниками була національно свідома інтеліґенція, що постала зі слоїв українського народу. Від геніяльного бунтарського поета української кріпацької маси - Тараса Шевченка, далі через культурництво і хлопоманство старих «громадян», через політичний лібералізм Драгоманова - український національний рух в добу революції 1905 року був вже клясово і національно здиференціоналізований. Створення української соціял-демократичної партії в 1905 році, яка постала революційно-соціяльної групи, з так званої - «Революційної Української Партії» (РУП), що існувала від 1902 р., - було одночасно початком національного і клясового руху українського пролетаріяту. В революції 1905 року українська соціял-демократична партія брала живу участь, - до початку революції 1917 року вона ставила своїм домаганням автономію України, як мінімальну демократичну програму в національному питанні. В пору світової війни 1914 року вона стояла непохитно на точці погляду революційної боротьби, проти війни і злучилась з Ціммервальдом. В той же час на Україні існувала ще друга група: Російська соціял-демократична партія, котра мала на міський пролетаріят більший вплив, чим українська соціял-демократія, а причиною цього: імперіялістична і колоніяльна політика руського і європейського капіталу на Україні, зросіщений город і насильне творення вищих верхів кваліфікованого руського або зрусифікованого пролетаріяту, не зв'язаного з масами українського народу. Хоч українські по походженню і національності робітники творили більшість пролетаріяту України, то по причині їх низького культурного рівня і відсталости в класовому розвитку, ще й тому, що українські робітники головним чином були зайняті в сільському хазяйстві, сільській індустрії і гірській промисловости або заповняли собою ряди некваліфікованих робочих города, відгравали вони ролю приналежних до руських елементів і були в їх партійних групах та гуртках. Наколи прийняти на увагу фінансово-економічну експлуатацію України руською метрополією і національно-політнчний гніт над українським народом, а разом і зв'язаний з тим низький культурний рівень мас, то стане ясним стан соціяльних сил України з початку великої східньої революції. ІІ Підготовлена усім дотеперішнім капіталістичним розвитком, українським національним рухом та гнітом російського імперіялізму, українська революція почала виділятися в загальнім ході російської революції як національна, яка ставила своїм завданням національне визволення шляхом створення національної держави. Період від лютого до листопада 1917 року 6ув часом надзвичайного національного здвигу українських селянських, жовнірських і робітничих мас, періодом боротьби з імперіялістичними тимчасовим урядом і гуртування сил для здійснення гасла національного визволення, товчком якого послужила жовтнева революція в Петрограді. Носієм цього руху явився бльок дрібної буржуазії, селянства і української частини робітництва, завершений Центральною Радою. Найбільш активну і керуючу участь приймала в цім рухові й українська соціял-демократія, яка в часі боротьби з російським імперіялізмом устояла, на революційній національній і клясовій позиції, чому дала вираз резолюція IV конґресу УСДРП у вересні 1917 року, де вказується на перехідний характер революції, на стремління трудящих мас до усунення капіталізму і переведення соціяльної революції і де видвигнуто проблему революційної:влади робітників, селян і салдатів. Цей період вважався в українській соціял-демократії «большевицьким», хоча цей «большевизм» підтримувався більше національною боротьбою, чим клясовою. В цій національній революції російська соціял-демократія (большевики), (нинішня Комуністична Партія (б) України, областна організація РКП) участи не приймала, вважаючи цей рух шовіністичним. Дякуючи цьому, клясово найбільш вихований руський пролетаріят на Вкраїні зістався поза українською революцією, уважаючи її буржуазною та забуваючи, що завданням пролетаріяту і являється вести буржуазно-демократичну революцію до кінця... Всі ті завдання вирішила взяти на себе Укра­їнська Комуністична Партія, підготовити і зорганізувати український пролетаріят для виконання його історичної ролі, підняти його клясову свідомість, зв'язати його змагання з боротьбою ці­лого трудящого українського народа за своє соціяльне і національне визволення, направляти кля­сову боротьбу цього пролетаріяту не шляхом під­порядкування його другому одряду міжнароднього пролетаріяту, а шляхом підняття його як рів­ноправного члена міжнароднього товариства — Ко­муністичного Інтернаціоналу, підчиняючи його бо­ротьбу інтересам загальної боротьби світового про­летаріяту шляхом створення самостійно­го партійного центру, єдиного, дій­сного представника клясового руху всього пролетаріяту України — Укра­їнської Комуністичної Партії, як це постановляє наша програма. Всі ці задачі виповняє Українська Комуністична Партія у своїй щоденній політичній боротьбі і в організованій і виховуючій роботі. ІІІ Розвиток всесвітнього капіталізму завершився фазою імперіалістичного фінансового капіталу, панування якого привело до нечуваного поневолення працюючих мас усього світу і всіх народів землі горсткою магнатів і королів капіталу, що керують усім світом при помочі невеликого чи­сла імперіалістичних держав. Фінансовий капітал, змагаючи до панування над світом і до світового хазяйства під загрозою гниття і розкладу, кинув народи в світову імперіалістичну; війну, яка явилася показником загальної кризи, капіталістичного хазяйства і привела його до повного краху і упадку , І тому то (світова війна з конечністю повинна була перейти і в дійсності переходить і буде дальше розвиватись в горожанську війну експлуатованих мас на чолі з пролетаріятом проти буржуазії». Світова пролетарська революція, яка почалася в Росії і все більше втягає в своє русло широкі маси працюючих усього світу, видвигнула і поставила перед пролетаріятом цілий ряд проблем, від роз­в'язки яких зависить справа його визвольної бо­ротьби. Панування фінансового капіталу з його погонею за прибутком, стремлінням за внішніми ринками і боротьбою за них привело до поділу цілого світу Між великих імперіялістичних хижаків, до поневолення останніми всіх відсталих країн і до сильнішого загострення економічної експлуатації колоній і національного гноблення народів. Імперіялістичні держави при помочі мілітарної організації воєнної сили жорстоко здавлювали не тільки клясовий рух працюючих в себе, але і визвольні національні змагання колоній і поневолених народів. Імперіялізм створив механічну систему централізованих колоніяльних держав, стараючись злагодити клясові протилежності внутрі метрополій колоніяльнюю політикою, загострюючи одночасно національні противенства поміж паразітарною «державою-рентовиком» і колоніями, змагаючими до створення власних незалежних держав, як огнища розвитку їх економічних організмів і засобу до політичної і культурної свободи. Сам капіталістичний розвиток пхає з історичною конечністю поневолені колоніяльні народи на шлях боротьби за національне визволення, ц. є. за ство­рення незалежних держав. Ввезений в колонії капітал підносить їх внут­рішні продукційні сили, веде до бистрого проми­слового розвою, деколи навіть на кошт економіч­ного застою метрополії, розкладає народні маси на кляси, творить нові економічні осередки, які стрем­лять до об'єднання ґравітуючих до них на основі природних економічних, географічних умов тери­торій і до завершення консолідації економічних організмів, які історично найчастіше, а не обов'язково, зв'язані з певними націями тим збільшують . силу супротиву колоніяльних народів проти імперіалізму. Колоніяльно-імперіялістична структура світового господарства і організації людства сама намітила форми нової органічної їх огруктури під проводом пролетаріяту. Тому то криза капіталізму і розклад його, спри­чинені світовою війною, яка привела до всесвітньої революції, відслонили тільки ці економічні організми, які в перехідній революційній добі повинні закінчити свою економічну, державно-політичну і національну організацію. І на них опреться дійсний Інтернаціонал керуючого пролетаріяту в своїй праці для організації господарства і комуністичного су­спільства. «В наслідок цего момент переходу до комуністичної революції веде неминуче до розвалу імперіялістинних держав-конґльомератів, як пр. Росія, Австро-Угорщина. або Британія, на основні економічні організми, а також неминуче веде до об'єднання горожанських війн внутрі поодиноких дер­жав з революційними війнами, як обороняючихся пролетарських країн, так і гноблених народів проти ярма імперіялістичних держав». Це пояснює нам, чому пролетарська революція почалась в економічно відсталій країні — в Росії: капіталізм, підірваний і умираючий, натурально почав валитися, починаючи з найбільш слабих місць, там, де він створив найбільш глибокі і різнородні протилежності. Це вказує нам, яке значення для пролетарської революції повинна мати повстання проти англійського імлеріялізму його колоній. Для того то немислимі і реакційні усякі заходи переводити пролетарську революцію обов'язково в рамках старих імперіялістичних держав. Перед, міжнароднім пролетаріятом стоїть завдання втягнення в комуністичну революцію і в нове будівниц­тво не тільки передові капіталістичні країни, але і відсталі народи — колонії, використовуючи для цего національні революції ос­танніх шляхом активної участи і ке­руючої ролі в них, змагаючи до пер­манентної революції, не дозволяю­чи буржуазії затримати її на реалі­зації гасла національного визволен­ня, але борючися за обняття влади і за диктатуру пролетаріяту і доводячи буржуазно-де­мократичні революції до кінця органі­зацією закінчених незалежних держав, входячих в загальну сіть міжнароднього об'єднання постаю­чих радянських республік, яке буде опиратись на них, — на сили місцевого пролетаріяту і пра­цюючих мас кожної країни при взаємній допомозі всіх відділів світової революції. IV Таке понимання процесу світової пролетарської революції дає нам можність зрозуміти хід і характер української революції і означити в ній завдання українського пролетаріяту і його комуністичної партії. Українська революція виявила з цілою ясністю увесь цей клубок противенств, які постали з попереднього розвитку продукційних сил України і її соціяльно-політичних відносин, в котрих, крім клясових противенств капіталістичного ладу, грають велику ролю і національні противенства, або, краще сказати, боротьба внутрішніх і внішніх соціяльних сил, що утруднює клясову боротьбу і стримує комуністичну.- революцію на Вкраїні. Цей попередній розвиток України наложив своє сильне п'ятно на весь хід української революції, яка до цего часу не може розвинутись в цілій повноті в комуністичну революцію. Україна гноблена російським імперіялізмом, за­селена народом, який займає серед слов'янських народів своє самостійне місце, будучи колонією в відношенню до російської імперіялістичної держа­ви і півколонією в відношенню до європейського капіталу, в процесі капіталістичного розвитку прийняла форму національно-економічної области, охваченої басейнами рік Донця, Дні­пра і Дністра і ґравітуючи до Чорного моря, якої характер сільсько-господарська культура і зв'яза­ний з нею промисл предметів запотребовання (головно буряково-цукровий) і яка є зв'язана з редком сильно розвинутого гірничого, угольного, металюрґійного металевого промислу Донецького басейну, Криворізького району і великих міст. Будучи промислово нижче розвинутою, чим Росія, Україна одночасно виявила (особливо в імперіялістичний період) о много скоріший темп розвитку, чим Росія (головно в тяжкім промислі), стараючись догнати, а в деяких галузях і перегнати її; це характерне явище для розвитку колоній і примушує їх стреміти до створення своїх власних незалежних центрів, які б управляли господарським, політичним і культурним життям їх народів. Однак такий колоніяльно-економічний розвій України з проникненням до неї капіталізму із зовні і при управі її промислом петроградськи­ми, московськими і західньо-европейськими банка­ми з ввозом до неї капіталів, відбився і на струк­турі її соціяльно-клясових і національно-політич­них відносин. Ввіз капіталу і розвій промислу України, імперіялістична і русифікаторська полі­тика Росії йшли в парі з напливом сюди робітни­чих сил із Росії, головно кваліфікованих робітни­ків з відриванням пролетаризуючихся українських елементів від маси народу — працюючих. Рівно­часно царський уряд Росії всякими способами пособляв еміграції з України пролетаризованих еле­ментів села, не використаних для промислу і пе­реселяв їх в інші часті імперії (головно в Сибір), відмежуючи себе таким способом від небезпечної концентрації чисто українських пролетарських сил, спосібних до підняття боротьби проти його експлуататорської русифікаторської політики. Так постали російські або зрусифіковані в більшості міста і такі ж верхи найбільш розвитого пролетаріяту, відірвані від українських центрів і зв'язані економічно, культурно і психологічіно, з центрами російської метрополії. В той же час подавляюча маса місцевого пролетаріяту, що вийшла з українського народу, направлялась головно в промисл гірничий і предметів споживи, які лежали ближче села, як також, заповняла кадри торговельно-промислових робітників міста; при чм ціла та маса стояла на низькім соціяльнім (некваліфікований труд) і культурнім (з огляду на національний гніт) степені розвитку. Це можна сказати з іще більшим натиском і про сільський півпролетаріят і про бідне селянство, хоча і тісно зв'язані з українським промислом, але відірвані від верхів російського пролетаріяту. Це відношення соціяльних сил України представляється в цифрах схематично в слідуючий спосіб: пролетаріят 15%, півпролетаріят, бідніше селянство 30% і середнє селянство 45%. Розглядаючи пролетаріят України по територіяльному і національному походженню (статистика з 1897 р.), видимо, що 84% є місцевого, а 16% захожого пролетаріяту; по національному походженню 72% українського, а 28% чужонаціонального (російського і жидівського). При чім це національне відношен­ня по осібним групам слідуюче: поміж промисловим пролетаріятом українців коло 50%, серед непромислового більше чим 85%. Таке відношення соціяльних сил на України привело до цего, що керуючу ролю в українському пролетарському рухові грали російські і зрушена ковані верхи робітничої кляси, які логікою попереднього свого розвитку і зв'язків з Росією не зрозуміли тенденції української революції, що началась як національна революція і видвигнула проблему створення свого економічного, політичного і культурного центру в формі незалежної держави. Супротивляючись цій історично неминучій тенденції завершення національного визволення українського народу і допровадження цим способом буржуазно-демократичної революції до кінця, керуючі круги пролетаріяту на Україні, зорганізовані в Російській Комуністичній Партії, з слабо виявленим навіть обласним характером її організації на Україні — Комуністичної Партії (большевиків) України, на протязі 3 літ затримують відживання національної революції в масах, тратять зв'язок з ними, створюють умови, сприяючі роз­виткові контрреволюції і приводять до поразки пролетарської диктатури. Цей подвійний центр на Україні, боротьба внут­рішніх і зовнішніх сил її, подвоюють нестійкість української пролетарської революції. Внутрішні сили стихійно стремлять до створення українського державно-економічного політичного центру, зов­нішні до підчинення України Росії. Тенденції внутрішніх сил в період буржуазної революції виявились в боротьбі Центральної Ради за державне самоознаачення української нації, в проголошенні незалежности «Української Народньої Республіки»; в період пролетарської революції вони виявляються в стремлінню до створення незалежної Укр. Соц. Рад. Республіки і свойого економічного, політичного і партійного центру. Однак керуючі верхи КП(б)У ведуть безпощадну боротьбу з таким настроєм в партії і, спіраючися на імпортованих невеликого числа партійних робітниках з Росії, на многочисельних совітських і приватних урядовцях, що по-свойому матеріяльному положенню є обов'язані піддержувати все стоячих у влади, на примазаних до партії міщанських елементах українського города, що суть органічними ворогами українського села і української національної стихії взагалі, верхи користають з колосальної сили державного апарату і правительственної партії, з фізичної сили червоної армії, з фінансової і моральної допомоги РКП, як провідники ІІІ Інтернаціоналу, щоб удержатися при владі. Досвід показав, що нема надії на побіду здорової революційної думки в КП(б)У органічним шляхом, бо висланники РКП формальні проводарі КП(б)У, не зупиняються перед тим, щоб прямо фізичною силою знищити опозицію в рядах своєї партії, щоб зупинити також всяке товариське життя внутрі партії, розкладають фактично саму пар­тію, припинили на ділі партійний статут, замінивши всю виборну партійну управу назначеними згори партійними урядовцями, — щоб і тільки не допустити стихійно зростаючу опозицію внутрі власної партії до влади. А для того, щоб якнебудь задовольнити стремління широких трудящих мас до здорової економії, обернути колишню колонію Росії в рівноправну країну з другими членами будучих світових об'єднаних радянських країн, вони стараються завести чисто буржуазну культурно-національну автономію, в якій афішують свою готовість іти назустріч національним настроям цеї области. Мимо всього замітити треба, що це їм по крайній мірі слабо вдається, завдяки повній відсутності їх від національної стихії і органічної неспосібності, бо вони у всьому сліпо виконують і ведуться приказами і плянами свойого центру з РКП. Таким чином, в часі, коли широкі маси пролетаріята України не тільки українського, але і руського і зросійщеного робітництва в ході української революції еволюціонізують в сторону правдивого розуміння своїх завдань в цій країні, стремлять до довершення її державної організації (і до ство­рення центру, який заряджував би її економією, політикою і культурою, — правлячі верхи КП(б)У по причині своєї-повної залежности від РКП, паралізують самочинність місцевих сил, реагують на їх в противному напрямі, і тому все більше і більше відмежовуються і втікають від здорової української масової стихії. По тій причині, не дивлячись на ту колосальну ролю, котра належиться РКП у світовій революції, а почасти і на Україні в першу добу її революції — все ж таки її областна організація КП(б)У не може стати носієм руху внутрішніх сил української пролетарської революції, — вона являється часовим наверствуванням (напливом) в українському пролетарському руху, що вповні пояснюється законним та історичним розвитком У країни, бо тільки в зв'язку з підйомом внутрішніх клясових сил набере своє значення або розтрощить її стихія. Тому неминучим являється істотний розрив з КП(б)У і створення центру притягання внутрішніх пролетарських сил, який був ідейно і організаційно зв'язаний і злитий з масами, котрий по мірі свойого росту відбивав би стремління і ціли українського пролетаріяту і змагався до вирішення завдання світової революції на Україні. А таким центром являється зараз Українська Комуністична партія, яка в процесі революції повинна об'єднати всі комуністичні сили України і виповнити основні принципи комуністичної програми. Це конечно, невідклично мусить статися під теперішній момент нашої спільної боротьби і в союзі з КП(б)У проти контрреволюції і світового імперіялізму. Це нарівні зобов'язує УКП і КП(б)У до взаємної помочи і розуміння менту. Зі своєї сторони Українська Комуністична Партія вважає необхідним активно піддержати радянське правительство України, створене РКП, в його боротьбі проти контрреволюції та імперіялізму, не дивлячись на те, що в многих і основних точках вважає його політику хибною. До цеї активної роботи приєднує УКП чимраз нові маси ще не причасних у пролетарській революції, а для себе оставляє право самостійної організації українських робітників і шляхом організаційного масового злит­тя йти до нормального розвою української рево­люції. Рівночасно з тим, будучи самостійним членом міжнароднього пролетаріяту, маючи за собою 15-літню працю в українських робітничих масах, які зв'язані з нею історично, як з революційною ча­стиною колишньої української соціял-демократії, — Українська Комуністична Партія стремить до завойовання собі місця, морально і організаційно, в III Комуністичному Інтернаціоналі. УКП певна, що своїми заслугами перед світовою соціяльною революцією пролетаріят України здо­був собі право на. самостійне представництво в ор­гані, що об'єднує світовий комуністичний рух, і має право зайняти в йому таке ж місце, як і проле­таріят Росії і других країн. V Входячи в ряди ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу рішенням першого Установчого З’їзду 22-25 січня 1920 року, опираючись на платформі Комуністичного Інтернаціоналу і на свою партійну програму, Центральний Комітет Української Комуністичної Партії вважає необхідним зформулювати свою заяву, і звертається з нею до другого Конґресу Комуністичного Інтернаціоналу в слідуючих тезах: 1. Капіталістичний розвиток світу завершився монопольним капіталістичним імперіялізмом, який розділив всю земську полосу поміж купку хи­жацьких імперіялістичних мілітарних держав, яких оруддям королі і магнати фінансового капіталу. Цей розвиток штовхнув імперіялістів на грабіжницьку боротьбу заволодіти колоніями і хазяйнувати світовим ринком торговлі, що остаточно привело до світової війни двох коаліцій, яка сама наглядно показала кризу капіталізму і довела капіталістичний лад до повного зруйнування і розкладу. І світова війна закінчується світовою пролетарською революцією, здійснюючи комунізм. 2. Кромі того, цей розвиток капіталізму підняв рівночасно творчі сили колоніяльних країн, втягнув їх у всесвітній рух, створив з їх економічні центри, поробив їх єдиними національними територіями, які змагаються за своє визволення з імперіялістичного. поневолення, і породив національні революційні рухи у тих країнах. Механічна структура світового імперіялізму і основ імперіялістичних колоніяльних держав, в зв'язку з економічним розвитком і підйомом відсталих країн, разом з крахом капіталізму і упад-ком фінансового капіталу, викликаного війною, сама привела до розкладу і знищення економічних організмів, які стреміли до завершення своїх хазяйських і політичних організацій. 4. Це ставить перед повстаючим проти капіта­лізму і вже управляючим пролетаріятом проблему повної економічної і політичної перебудови всього світу, подиктовану загальними інтересами пролетарської революції, на основах . органічного об'єднання і тісного союзу вповні закінчених радянських організмів, створених пролетарською революцією і виростаючих з національних револю­цій, колоній шляхом втягування останніх в комуністичну революцію до активного приведення їх у державні організми. 5. Колоніяльний розвій України в цілому попередньому капіталістичному періоді, історично не­минуче довів Україну до національної революції, котра розвинулася в комуністичну революцію, і ставить перед українським пролетаріятом завдання організації України в самостійну державу, як знаряддя боротьби з українською буржуазією, яку підпомагає європейський імперіялізм, і як средство для економічного відродження цього краю. В загальній сіті об'єднаних радянських республік Українська Соціялістична Радянська Республіка повинна зайняти місце, відповідаюче її економіч­ній і політичній окремішності та повазі. 6. Стремління трудящих мас України до створення своїх економічних, політичних і культурних центрів, для управи всім життям країни, наглядно виявилося як у всьому попередньому періоді української революції, так і зі створення цілого ряду українських партій і других організацій всеукраїнського маштабу, що українська радянська влада в свойому соціялістичному устрою на Україні повинна виходити з бажань самих мас. 7. Іґноровання тенденції української революції зі сторони провідників пролетарської революції на Україні, які спиралися на верхи руського і зросійщеного пролетаріяту на Україні, не відхиляє від них пересуду «єдиної неділимої Росії», і на цілу совєтську Росію, і приведе кожний раз до кризи української революції, відштовхує радянську владу від мас, загострює національну боротьбу, відкидає значну масу трудящих в обійми української націоналістичної дрібної буржуазії, утруднює диференціяцію українського пролетаріяту від дрібної буржуазії. 8. Зростаючи при таких незмірно важких умовах і плутанині взаїмовідношення внутрішніх і зовнішніх соціяльних сил України, із самих низів українського пролетаріяту, — Українська Комуністична Партія, походячи з української соціял-демократії, як її революційна частина, стремить шляхом завершення організації української радянської держави підняти її до комуністичного ладу і стати в боротьбі за диктатуру внутрішніх сил українського пролетаріяту і трудящих мас, а тим самим пособити і прискорити процес української пролетарської революції. 9. В своїй боротьбі й праці по організації і ви­ховуванню трудящих мас Українська Комуністич­на Партія ставить своїм завданням об'єднання всіх комуністичних сил України, які наслідком історичних причин постали з різних революцій­них груп, об'єднання їх на основі принципів програми УКП. Джерело: Документи українського комунізму, Нью-Йорк, 1962, С. 45-66. http://livasprava.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=621&Itemid=1