Політономія

Сухомлин Катерина, для Політономії

Мондіалізм приніс драматичні зміни в темпах зростання економік, насамперед, бідних країн. Для самих багатих держав зниження темпів зростання були самими незначними.

Інакше кажучи, сповільнення економічного зростання США варто вважати досить помірним у порівнянні з більш бідними країнами. [1, с.83-84].

Гірше за все довелося бідним країнам, причому для самих бідних мондіалізм мав трагічні наслідки: замість невеликого зростання в 1,9% на рік, вони отримали падіння своїх економік в середньому на 0,5% на рік – можна уявити, що це значить для країн з рівнем ВВП на душу населення менше  1000 доларів. Ще більш похмура картина виникає, якщо розглянути окремі групи країн, котрі тією чи іншою мірою є показовими для оцінки процесу в цілому.

Перша з таких характерних груп держав – це так звана «чорна Африка», в котру включають країни південніше Сахари. Відомо, що це найбідніші країни світу, тому по них зазвичай виміряють наслідки тих чи інших глобальних подій для найбільш знедолених народів. Доля цих країн печальна: якщо в 1960 –1980 роках фізичний об’єм їх ВВП на душу населення виріс на 36%, то в 1980-1998 роках – упав на 15 %.

Друга характерна група – це країни Латинської Америки. По-перше тому, що в силу географічної близькості у них відносини «вільної торгівлі» з США встановилися більш виражено, ніж в інших країнах. А по-друге тому, що цим країнам США набагато охочіше приходили на допомогу у випадку тяжких криз – з причини їх значущості для Америки. Тут очевидна картина деградації: в 1960-1980 роках фізичний об’єм ВВП на душу населення в цій групі країн виріс в цілому на 75 %, а в 1980-1998- всього на 6%.

В той же час середній душовий дохід в Америці виріс з 1980 по 2000 р. на 39 % - в той час, як ВВП на душу населення виріс у півтора рази. Для 40 % найменш заможних сімей загальна надбавка в доходах складала менше 9 %, зате 10 самих багатих сімей збільшили свої доходи на 44 %, а 1 % надбагатих став іще багатшим приблизно на 150 %.

Підбиваючи підсумок аналізу наслідків глобалізації для країн, що розвиваються, можна з упевненістю сказати про великі втрати, котрі понесли і ще понесуть зазначені держави через те, що вони були шахрайським шляхом втягнуті в мондіалістські процеси. Через ці процеси такі країни тільки напряму втрачають щорічно 3-5% ВВП, не отримуючи нічого взамін.

С.А. Егишянц пише, що весь хор адептів мондіалізму, котрі намагаються переконати всіх, ніби він приніс усім народам радикальне покращення соціально-економічного положення, співає звичайну брехню. Ми бачимо, що в реальності діло йде зовсім навпаки: країни, що розвиваються, платять велику ціну за сумнівне задоволення «долучитися до цивілізації», але навіть багатим країнам це допомагає лише показати досить скромне економічне зростання. [1, с.103].

Багато хто часто замислюється – гарно було б взяти і створити країну, засновану виключно на ваших власних політичних та економічним уявленнях. Уявіть собі: ніякої опозиції, ніяких політичних супротивників, ніяких моральних компромісів. Один лише «великодушний диктатор», котрий будує суспільство відповідно до ваших ідеалів.

Чиказька економічна школа отримала такий шанс в Чилі, майже в лабораторних умовах, котрі тривали 16 років. За час з 1973 по 1989 рік команда урядових економістів, вивчених в Чиказькому університеті, демонтувала і децентралізувала чилійську державу до межі людських можливостей. План включав в себе приватизацію благодійних та соціальних програм, дерегуляцію ринку, згортання профспілок та повне переписування законів та конституції. Все це за відсутності самого ненависного для правих суспільного інституту: демократії.

Результати співпали з тим, що передбачали ліві. Економіка Чилі перетворилась в саму нестабільну в Латинській Америці і по черзі мала глибокі падіння та злети. Однак якщо взяти середнє по цьому хаотичному розвитку, то темпи зростання чилійської економіки за 16-річний період виявляться серед самих повільних в Латинській Америці.

Що гірше, виникла велика нерівність доходів. Більша частина працюючих, після поправки на інфляцію, реально отримала в 1989 році менше, ніж в 1973-му, в той час як доходи багатих злетіли вище небес. Крім того, через відсутність контролю над ринком, Чилі перетворилась в одну із самих забруднених латиноамериканських країн. При цьому усунути демократію вдалося тільки за рахунок повного придушення політичної опозиції та профспілок і установлення режиму терору з широкомасштабними порушеннями громадянських прав.[1, с.105].

В березні 1975 року чиказькі хлопчики провели економічний семінар, котрий широко висвітлювався всіма загальнонаціональними ЗМІ. Для вирішення економічних проблем Чилі була запропонована програма економії, названа «шоковою терапією».

На конференцію були запрошені декілька провідних світових економістів, зокрема, чиказьких професорів Мілтона Фрідмана та Арнольда Харбергера. Недивно, що запропонована програма отримала найвищу оцінку. План включав у себе різке скорочення грошової маси та урядових витрат, масивну дерегуляцію ринку та лібералізацію зовнішньої торгівлі.

Цей план не належав тільки чиказьким хлопчикам – його також підтримали Світовий Банк та Міжнародний Валютний Фонд. План був об’явлений необхідною умовою надання Чилі будь-яких позик. Схожі умови МВФ та Світовий Банк ставили країнам, що розвиваються, по всьому світу, - але ніхто не втілив у життя їхніх вимог так повно та послідовно, як чилійці.

Невдовзі після конференції 1975 року чилійський уряд прийняв Програму Економічного Відродження (ПЕВ). Першою фазою шокової терапії стало скорочення грошової маси та урядових витрат, що успішно знизило інфляцію до прийнятної величини. Однак ці заходи викликали зростання безробіття з 9,1 до 18,7 відсотка за період з 1974 по 1975 рік – цифра порівнювана з Великою Депресією в США. Виробництво упало на 12, 9 відсотка. Це була сама сильна депресія в Чилі з 30-х років.[1, с.109].

В числі перших суть того, що відбувається, ясно висловив президент одного з корпоративних транснаціональних монстрів, об’єднання Ей-Бі-Бі (АВВ) Персі Барневік: він заявив, що глобалізація – «це свобода кожного компаньйона, котрий входить в моє об’єднання, інвестувати там і тоді, де і коли він того забажає, купувати та продавати те, що він забажає, несучи при цьому мінімум можливих втрат, які витікають із соціального законодавства.(Жерар Гринфилд (Gerard Greenfield). Лучшая защита — нападение. // International Viewpoint, № 326, Афины, 12/2000).Формально ця ідея була викладена в так званому «Вашингтонському консенсусі». Це «комплекс джентльменських угод, вироблених спільно світовими фінансовими організаціями та ФРС США з тією метою, щоб поступово відмінити заходи, вжиті державами по регулюванню діяльності фінансових ринків, і з часом добитися повної лібералізації дій цих ринків». «Вашингтонським консенсусом» ці угоди назвав один з авторів, американський економіст Джон Вільямсон.

Суть «Вашингтонського консенсусу» полягає в шести принципах, котрим повинні слідувати держави, котрі бажають реформувати свої економіки. Принципи наступні:

• податкова дисципліна;
• «конкурентоспроможний» валютний курс;
• лібералізація комерції;
• приватизація;
• дерегламентація.

Коли ми говоримо про МВФ чи СБ, то маємо на увазі ФРС,- вважає С.А. Егишянц. Ці ідеї були покладені в основу умов надання кредитів міжнародними фінансовими організаціями, трансформувавшись в наступні положення, без виконання яких МВФ відмовлявся давати кредит:

• залучення інвесторів будь-якою ціною, навіть якщо це завдає шкоди соціальним правам та навколишньому середовищу;
• скорочення до крайнього мінімуму послуг та програм соціального розвитку, перетворення систем охорони здоров’я та освіти в набір послуг, котрі надаються на платній основі, відміна дотацій на продукти харчування та інші товари першої необхідності – приватизація соціального сектору;
• підтримання стабільності національної грошової одиниці будь-якою ціною, прийняття жорстких бюджетних скорочень;
• обмежувальна грошова політика (високі відсоткові ставки);
• всесвітнє нарощування валютних резервів, навіть ціною заморожування споживання;
• надання повної свободи пересування капіталів, в тому числі їх безперешкодний ввіз та вивіз через кордон;
• приватизація в галузях, що не підпадають конкуренції, тобто в так званих «природних монополіях»;
• податкові реформи, спрямовані на «розширення баз, що оподатковується» (тобто відміна всіх податкових пільг) і «приведення податкового законодавства у відповідність до норм цивілізованих країн».

Саме за цими принципами, зазначає С.А.Егишянц, проводились економічні реформи в Росії починаючи з кінця 1991 року. І саме ці принципи були нав’язані більшості країн протягом 1990-х років, причому не лише державам з економікою, що розвивається – значна частина зазначених положень ввійшла, наприклад, в основні принципи Маастрихтського договору 1992 року про створення Європейського Союзу. Далі він наводить цитату одного з учасників «Вашингтонського консенсусу», відомого економіста Джона Кенета Гелбрейта: «Доктрина, відома під назвою «Вашингтонський консенсус», була за своїм характером деяким символом віри в глобалізацію. В ній відобразилася впевненість в тому, що ринки діють ефективно, що відсутня потреба в їх управлінні з боку держави, що між бідними та багатими не існує конфліктних інтересів, що справи йдуть найкращим чином, якщо в них не втручатися… Прагнення до конкуренції, дерегулювання, приватизації та відкритих ринків капіталу в дійсності підірвало економічні перспективи багатьох мільйонів найбідніших людей у світі. Так що така політика – просто наївна та неправомірна кампанія. Вона по-справжньому загрожує безпеці та стабільності в світі, оскільки підриває основи забезпечення самих себе хлібом насущним…Коротше кажучи, очевидною є криза «Вашингтонського консенсусу».[1, с.173]

Н. Хомський підкреслює, що конкуренція зустрічається на ринках доволі рідко. Більша частина економіки контролюється величезними корпораціями, котрі панують на своїх ринках і тому досить рідко стикаються з конкуренцією на зразок тієї, що описується в підручниках з економіки і про яку розмірковують політики у своїх промовах. Більш того, самі корпорації являються тоталітарними організаціями і діють зовсім не за демократичними правилами. Те, що економіка багатьох країн спирається на подібні інститути, підриває їхню здатність мати демократичне суспільство.[2, с. 43]

Рішення тих, хто нав’язує «консенсус», справляють значний вплив на світовий порядок. Міжнародна ділова преса назвала зазначені інститути (тобто уряд США, МВФ, ВТО) «фактичним урядом нової імперської ери»[2, c.12]

Н.Хомський пише, що «головними архітекторами» неоліберального «Вашингтонського консенсусу» являються господарі приватної економіки, переважно гігантські корпорації, які контролюють значну частину міжнародного господарства і котрі мають засоби, які дозволяють їм як визначати політику, так і формувати думки людей. В цій системі США грають особливу роль. За словами історика дипломатії Дж. Хейнса, який крім того є ще й старшим істориком ЦРУ, «після Другої світової війни США заради власної вигоди взяли на себе відповідальність за благополуччя світової капіталістичної системи». Дж. Хейнс має на увазі те, що він називає «американізацією Бразилії»[2, c.17]

Економіка США стала ведучою в світі задовго до Другої світової війни, а в роки війни вона процвітала, тоді як її суперники виявились різко ослабленими. Скоординована державою економіка військового часу в кінцевому результаті проявила здатність подолати Велику Депресію.  До кінця війни США мали половину світових багатств і положення держави, котра не мала історичних прецедентів. Звісно, «головні архітектори» цієї політики мали намір скористатися цією могутністю, щоб створити глобальну систему заради власних інтересів.

Документи, складені у вищих ешелонах американської адміністрації, в якості першої загрози цим інтересам розглядають, зокрема в Латинській Америці, «радикальні» та «націоналістичні режими», які нібито несуть відповідальність за нав’язування народові політики, спрямованої на «підвищення життєвого рівня мас» і на схвалення економічного розвитку, спрямованого на задоволення внутрішніх потреб країни. Ці тенденції, як зазначає Н.Хомський, вступають в конфлікт із потребою «політичного та економічного клімату, котрий сприятиме приватним інвестиціям», і гарантуватиме вивіз прибутків. З цих причин розробник планів Джордж Кенан порадив припинити розмови про нереальні цілі на зразок прав людини, підвищення життєвого рівня та демократизації та «діяти  за допомогою безпосередніх силових концепцій, не притісняючи себе ідеалістичними гаслами про «альтруїзм»[2, c.21].

Словом, перший великий експеримент виявився «поганою ідеєю» для тих, на кому він ставився, однак не для його планувальників і місцевих еліт, які з ними співробітничали. Ця модель, зазначає Н.Хомський, продовжує діяти і по сьогодні, коли дохід ставлять вище людей. В історії американізації Бразилії, котра отримала високу оцінку, Дж. Хейнс пише, що починаючи з 1945 року, США використовували Бразилію в якості експериментального майданчика для сучасних наукових методів індустріального розвитку, заснованих на капіталізмі. Експеримент був проведений з найкращими намірами. Вигоду отримали іноземні інвестори, і розробники плану вважали, що народ Бразилії теж отримає вигоду, однак фактично у двох третіх населення, за повідомленнями Всесвітнього Банку, не вистачало харчування для нормальної фізичної діяльності.

В 1989 році Дж.Хейнс описує американську політику в Бразилії як надзвичайно успішну, як справжню американську щасливу історію. 1989 рік був «золотим роком», на думку бізнесу, з потрійними прибутками у порівнянні з 1988 роком, тоді як заробітна платня у промисловості й без того найнижча у світі, упала ще на 20%. В результаті «Звіти ООН з розвитку людства» поставили Бразилію вслід за Албанією. Коли ж біда почала зачіпати багатих, «сучасні наукові методи розвитку, засновані на капіталізмі» раптово перетворились у докази поганої сутності етатизму та соціалізму.

Ще один приклад являє Мексика, яку розхвалювали як відмінницю, котра добре вивчила правила Вашингтонського консенсусу, і пропонували в якості прикладу для наслідування, тоді як зарплати в цій країні стрімко понижувались і бідність зростала так само швидко, як зростала кількість міліардерів та інвестувалися потоки іноземного капіталу (більшою мірою спекулятивного). Крах наступив в 1994 році, після чого половина населення Мексики не може задовольнити мінімальної потреби в їжі, а от бізнесмен, що контролює ринок кукурудзи, залишається у списку мексиканських міліардерів [2, c.62].

Зміни в світовому порядку також зробили можливим застосування варіанту Вашингтонського консенсусу на його батьківщині, пише Н.Хомський. Для більшості населення США доходи знаходились в стані застою або знижались протягом п’ятнадцяти років, те ж саме відбувалося з умовами праці і з технікою безпеки і продовжувалось в період економічного підйому. Нерівність досягла рівня, небаченого за сімдесят років, і стала набагато більшою ніж в інших індустріальних країнах. Між тим ділова преса висвітлює це явище як шалений економічний успіх.

Далі Н.Хомський намагається виявити причини розвиненості одних країн, та відставання інших. Він ставить питання, які саме країни розвивалися, а які - ні, і якими були діючі фактори цього розвитку. І знаходить відповідь на поставлені запитання. Так, він пише, що за межами Західної Європи розвивалися США та Японія, тобто два регіони, які уникли європейської колонізації. Однак розвиток, на думку Н.Хомського, залежав від того, на скільки країни були вільними від експериментів, заснованих на «поганих ідеях». І на питання, яким чином вдалося досягти успіху у розвитку  Європі та тим країнам, котрі уникнули її контролю, Н.Хомський сам дає відповідь: порушуючи доктрину вільного ринку. Цей висновок підтверджується від Англії до східно-азійської території, а також США- лідера у протекціонізмі. Стандартна економічна історія визнає, що втручання держави завжди грало вирішальну роль в економічному розвитку. [2, c.73].

Н.Хомський посилається на дослідження групи японських економістів, які оприлюднили результати свого дослідження з японських програм економічного розвитку. В ньому вказується, що Японія відхилила неоліберальні доктрини своїх американських радників, обравши замість цього форму індустріальної політики, котра відводила першочергову роль державі. Ринкові механізми вводилися державною бюрократією та промислово-фінансовими конгломератами поступово, по мірі росту комерційного успіху. Згадані економісти роблять висновок, що однією з умов для «японського дива» стала відмова від ортодоксальних економічних настанов. Не володіючи ресурсами, до 90-х років 20ст. Японія розвинула найбільшу в світі економіку і стала найбільшим у світі джерелом зарубіжних інвестицій, також записавши на свій рахунок половину чистих запасів всього світу і фінансуючи дефіцити США.

Що стосується колишніх японських колоній, то наукове дослідження Місії американської допомоги на Тайвані виявило, що американські радники та китайські планувальники знехтували принципами «англо-американської економіки» і розробили державно-орієнтовану стратегію, спираючись на активну участь уряду в економічній діяльності на острові шляхом обдуманих планів та урядового контролю за їх виконанням. Тим часом американська преса рекламувала Тайвань як історію успіху приватного підприємництва[2, c.73].

У випуску «Research Observer» Міжнародного Банку (серпень, 1996р.) голова Ради економічних радників при Б.Клінтоні Дж. Стіґліц виводить уроки із «східно-азійського чуда», серед яких він особливо відмічає те, що в східно-азійських країнах, котрі мали успіх в економічному розвитку, уряд взяв на себе основну відповідальність за здійснення економічного росту, відкинувши «релігію», яка вважає, що ринки знають все краще за всіх, і вдавшись до втручання заради покращення передачі технологій, відносної рівності, освіти та охорони здоров’я, поряд з промисловим плануванням та координацією. 

Доктрина вільного ринку існує в двох різновидах. Перший - це офіційна доктрина, яка нав’язується беззахисним. Другий-це те, що можна назвати реально існуючою доктриною вільного ринку: ринкові порядки хороші для інших, але не для тих, хто їх пропагує. Саме реально існуюча доктрина панувала, починаючи з 17 ст., коли Британія стала найбільш розвинутою державою в Європі, з високим рівнем оподаткування та ефективним керівництвом, котре організувало фіскальну та військову діяльність держави, яка стала найбільшим та єдиним гравцем в економіці і її глобальній експансії, як висловився британський історик Джон Бруер[2, c.79].

За піввіковий період протекціонізму США перетворились у найбагатшу та наймогутнішу країну світу, так само як і Британія. Однак як і Англія, США застосовували силу для придушення самостійного розвитку інших країн. В Латинській Америці, Египті, Південній Азії розвиток повинен був стати «навздоганяючим», а не конкурентним. Відбувалося також широкомасштабне втручання в торгівлю. Наприклад, допомога за планом Маршала була пов’язана з купівлею американських сільськогосподарських продуктів, що послугувало однією з причин того, що доля США в світовій торгівлі зерновими збільшилася з менш ніж 10 % до війни до більш ніж 50 % до 1950 року, тоді як експорт зерна з Аргентини скоротився на дві третіх. [1, с.170]

Починаючи з 1995 року, в обстановці суворої секретності між представниками урядів та великого бізнесу, велися переговори стосовно нової глобальної угоди. Консультації проводились в рамках ще однієї мондіалістської установи – «Організації з економічного співробітництва та розвитку» (ОЕСР, Organization for Economic Cooperation and Development — OECD). Зрештою до 1998 року з’явився готовий текст «Багатосторонньої угоди про інвестиції», скорочено АМІ – через що тепер цю угоду по всьому світу називають «ДРУГ» (французьке слово ami означає «друг»).[1, с.174]

Шокуючі подробиці в ньому починаються зразу – тобто з умов вступу та виходу з договору. Цими умовами забороняється виходити з «Угоди» протягом 20 років.

Ключова глава договору має заголовок «Права інвесторів». Тут фігурує абсолютне право інвестувати, тобто скуповувати землі, природні багатства та ресурси, телекомунікаційні та інші послуги, валюти в передбачених угодою умовах дерегламентації, тобто без будь-яких обмежень. Уряди беруть на себе обов’язок гарантувати цим інвестиціям право «повного користування». Численними положеннями передбачається виплата інвесторам та корпораціям сум компенсації у випадку урядового втручання, котре потенційно може обмежити їх можливості по отриманню прибутків з їх інвестицій.[1, с.175]

Ще одне положення, яке надає інвесторам право на відшкодування втрат, відноситься до «захисту від безпорядків». Уряди несуть відповідальність перед інвесторами за «суспільні безпорядки»… що, в свою чергу, заохочує уряди обмежувати під прикриттям ДРУГа соціальні свободи…

І, нарешті, ДРУГ змінить характер здійснення владних повноважень всюди у світі, підкоривши директивам транснаціональних корпорацій велику кількість функцій, виконуваних на даний час державами, в тому числі по застосуванню міжнародних договорів.

Дійсно, «Багатосторонньою угодою про інвестиції» приватним корпораціям та інвесторам будуть надані такі самі права та статус, якими володіють уряди країн в сфері застосування його положень.[1, с.176]

Можна собі уявити, що би почалося по всьому світу, якби «Угоду» вдалося потихеньку підписати – вище згадані деталі проекту зводили роль національних держав до типових функцій колоніальних властей: підтримувати порядок серед аборигенів та охороняти власність метрополій (тобто ТНК). Але тут сказали своє слово антиглобалісти. Французька громадська організація АТТАК зуміла роздобути текст документа та опублікувати його в Інтернеті, після чого здійнявся галас і французький уряд вийшов з переговорного режиму – таким чином на деякий час небезпека була відсторонена.[1, с.176]

Отже, на даний момент, зазначає С.А.Егишянц, сформувався своєрідний фінансовий Інтернаціонал. У нього є своє «політбюро, колегіальні керівні органи та свої органи пропаганди. Мова йде про сузір’я, котре складається з МВФ, СБ, ОЕСР та СОТ. СОТ перетворилася з 1995 р. в інститут влади, наділений наднаціональними повноваженнями і виведений за межі будь-якого парламентського контролю. У випадку звернення до СОТ, остання може оголосити національне законодавство тієї чи іншої держави в сфері, скажімо, трудового права, захисту навколишнього середовища або ж громадської охорони здоров’я таким, що суперечить свободі торгівлі та вимагати його відміни. І ось тепер усюди в світі на наших очах іде неконтрольоване дроблення, зменшення державного суверенітету. Керівництво відносинами в області комерції перейшло під контроль СОТ; рівень бюджетного дефіциту держав залежить віднині від МВФ».[1, с.178]

Нарешті, самі власті повільно здають позицію за позицією – причому не дуже опираючись. Вони прийняли правила гри, запропоновані міжнародною олігархією, а після цього повна поразка стає лише питанням часу. Ця невідворотність витікає з того факту, що «в очах нових господарів світу політична влада являється лише третьою по рахунку. Є, перш за все, влада економічна, потім іде влада засобів масової інформації. І якщо ви володієте першими двома, як це продемонстрував Сільвіо Берлусконі в Італії, оволодіння політичною владою стає чистою формальністю. Але цього мало: отримуючи повсюди реальну владу та необмежені можливості для експлуатації будь-яких ресурсів, ТНК не хочуть ділитися взагалі нічим – для цього у них є так звані «служби податкового планування».[1, с.180]

З. Бауман зазначає, що за даних умов має місце всезагальна дерегуляція, безвідмовна перевага ірраціональності та моральної сліпоти ринкової конкуренції; надання безмежної свободи капіталу та грошам, дарованій їм за рахунок інших свобод; розривання підтримуваних суспільством мереж безпеки та нехтування всіма міркуваннями, за винятком економічних, що дає новий імпульс нескінченному процесу поляризації, який протікає як в середині окремих суспільств, так і між ними. Нерівність – міжконтинентальна, між країнами та внутрішньосоціальна – знову досягає того масштабу, котрий вчорашній світ, впевнений в своїй здатності до саморегулювання та самокорекції, здавалось, раз і назавжди залишив в далекому минулому. Згідно з підрахунками, серед громадян багатої Європи нараховується близько 3-х мільйонів бездомних, 20 мільйонів відлучених від ринку праці та 30 мільйонів тих, що живуть за межею бідності. Все більш явна відмова національних держав від своїх традиційних  обов’язків, їх переключення з ідеї національної спільноти – як гаранта всезагального права на достойне життя – на утвердження ринку як достатньої умови для отримання кожним шансів на самозбагачення, ще більше усугубляє страждання нових бідних, доповнюючи бідність приниженням та відмовляючи людям у свободі споживання, нині ототожнюваною з людяністю. Сучасний стан 358 найбільш багатих «глобальних мільярдерів» дорівнює загальному багатству 2,3 мільярда бідняків, які складають 45 відсотків населення планети. Глобальна фінансова система, торгівля та інформаційна індустрія залежать від своєї свободи, від її необмеженості у продовженні їхньої діяльності по політичній фрагментації світу.[3, с.136]

Метою нового типу «глобальної війни» виступають не територіальні здобутки, а відкриття дверей, які залишалися закритими для вільних перетоків глобального капіталу.[3, с.185]

При загальному зростанні швидкості руху –«стисненні» простору /часу як такого – вказує Девід Гарві – деякі об’єкти рухаються швидше за інші. «Економіка» - капітал, тобто гроші й інші ресурси, необхідні для завершення справи, щоб зробити ще більше грошей і речей – посувається швидко; досить швидко, щоб увесь час на крок випереджати кожне державне утворення, яке може спробувати перепинити йому дорогу або спрямувати в інший бік. У цьому разі скорочення часу переміщення до нуля породжує нову якість: повну ліквідацію просторових обмежень або, точніше, «повне подолання гравітації». Усе, що може переміщуватися зі швидкістю електронного сигналу, практично звільняється від обмежень, пов’язаних із територією, яка послужила відправною точкою, кінцевим пунктом або маршрутом руху.[4, с. 40]

Отже, мондіалізація невід’ємно пов’язана з діяльність МВФ, СОТ, СБ та політикою, котру вони проводили стосовно країн, що розвиваються, під назвою «Вашингтонський консенсус». Ця політика являє собою загарбання Америкою економічного та політичного простору бідних країн, нав’язування їм принципів «вільного ринку» та неоліберальної економіки і має своїм наслідком збідніння більшості населення країни, на якій проводився експеримент, та збагачення невеликого відсотка місцевих підприємців. Крім того, спостерігається розвиток політики «зачинених дверей», за якої найбагатші країни проводять таємні наради з підписання таємних угод, таких як «Багатостороння угода про інвестиції»(ДРУГ). Подібні угоди передбачають захист прав крупних капіталістів, компенсацію державами втрат, які капіталісти можуть понести, а також видозмінення національних законодавств на користь міжнародного бізнесу. Від цього страждає національний виробник, представлений середнім та малим бізнесом, а також, перш за все, громадяни країни, котрі змушені терпіти злидні, зниження заробітної плати, зростання цін на товари першої необхідності та безробіття.

2.2 Праця і капітал в умовах глобальної ринкової економіки

Функціонуюча в глобальних масштабах економіка підриває основи національної економії та національних держав. Тим самим відкривається шлях до субполітизації нового розмаху і з непередбачуваними наслідками. Мова йде про те, щоб в новому раунді боротьби відсунути старого супротивника на ім’я «праця» на запасний шлях історії; але також про те, щоб одночасно заявити про розторгнення договору з «ідеальним сукупним капіталізмом», як К.Маркс називав державу; тобто щоб позбавитися від тенет праці та держави, як вони склалися в ХІХ-ХХ століттях[5, с.10]

У. Бек пише, що саме тому, що зайнятість може і повинна скорочуватись в ім’я збільшення прибутку, нинішня політика перетворюється в свою протилежність. Хто сприяє економічному зростанню, той в кінцевому результаті плодить безробіття. Хто знижує податки, щоб підвищити шанси на отримання доходу, той, ймовірно, теж породжує безробіття.

У.Бек наводить такий приклад, цитуючи німецьке ділове видання «Шпігель»: «Доходи повзуть угору, робочі місця скорочуються, економічне чудо особливого роду відлякує націю. На підприємства проникло нове покоління керівників концернів – прихильників культу акції за американським зразком. Найфатальнішим є те, що біржа заохочує цих губителів робочих місць».

Підприємці відкрили новий філософський камінь багатства, - пише У.Бек. Нова магічна формула проголошує: капіталізм без праці плюс капіталізм без податків. Надходження від податків з корпорацій та податків з доходів підприємств впали з 1989 по 1993 рік на 18,6 %; їх доля в загальних податкових зборах держави зменшилась майже наполовину. У.Бек посилається на аргументацію Андре Горна :«Соціальна система потребує перебудови. Але в ході цієї перебудови – не демонтажу – слід було б запитати себе, чому створюється враження, що вона не фінансується. Країни Європейського Союзу за останні двадцять років стали багатшими на 50-70%. Зріст економіки значно перевищував ріст населення. І все ж ЄС нараховує сьогодні 20 мільйонів безробітних, п’ятдесят мільйонів бідних та п’ять мільйонів бездомних. Куди ж поділося додаткове багатство? Відомо, що в США зріст економіки збагатив лише десять відсотків населення. Ці десять відсотків отримали дев’яносто шість відсотків додаткових доходів [5, с.20].

В цей час політики, в обов’язки яких входить виправдання скандального зросту масового безробіття, наполягають на подальшому зниженні податкового тягаря в надії, що багатство багатіїв дасть хоча б трохи більше робочих місць.

Круговорот, котрий тягне донизу соціальну державу, проявляє себе не лише в зникаючих ресурсах при стрибкоподібно зростаючих витратах, але і у відсутності засобів для його умиротворення, в той час як прогалина між бідними та багатими стає все ширше.

Капіталізм не потребує праці та плодить безробіття. В результаті розпадається історичний союз між ринковою економікою, соціальною державою та демократією, який досі єднав та узаконював національно-державний проект Модерну. З цієї точки зору ліберали являються ліквідаторами західної цивілізації – навіть якщо вони видають себе за реформаторів. Їхня модернізація, на думку У. Бека, якщо мати на увазі соціальну державу, демократію та суспільство, веде до загибелі.

Європейські (континентальні) країни всезагального благоденства та країни з соціально орієнтованою економікою потрапляють в обернену спіраль: якщо економічні актори мислять та діють транснаціонально і, таким чином, уникають національно-державного контролю та політики, виникає необхідність ліквідовувати наслідки транснаціональної економіки –зростаюче безробіття та бідність.

По-друге, відбувається заміна праці знанням та капіталом. Щоб виявити нові галузі прибуткового виробництва, глобальний капіталізм обходиться все меншою кількістю робочої сили. В результаті робоча сила та організації, які її представляють – робочі партії та профспілки – всюди втрачають свою роль на переговорах та в очах громадськості. Одночасно зростає число тих, хто викинутий з ринку праці і позбавлений шансів на матеріальну та соціальну безпеку та інтеграцію, котрі там розподіляються і про які ведуться переговори. В результаті не тільки наростає нерівність, але і драматично змінюється якість соціальних нерівностей, оскільки все більші кола населення відбраковуються, як  «економічно неактивні».

По-третє, бідність має подвійну відносність. Бідність в цих процесах взаємовпливу включення та виключення якісно змінює своє обличчя: вона драматично зростає та багатократно фрагментується. Як стверджує З. Бауман, суспільні зв’язки комунікації між багатими, котрі глобалізуються, та бідними, котрі локалізуються, ось-ось розірвуться, оскільки між тими, хто виграє в результаті глобалізації на самому верхньому щаблі, і тими, хто програє в результаті глобалізації на самому нижньому щаблі, вже більше не існує ніяких авторитетних інстанцій, де можна було б добиватися компенсації та справедливості.

Відбраковані – на відміну від пролетаріату в ХІХ та початку ХХ століття – позбавились, крім того, всякого потенціалу, оскільки вони уже не потрібні. Щоб викликати скандал навколо свого положення, їм залишається тільки застосовувати голе насилля[5, с.170-171].

І. Валерстайн зазначає, що немає жодної юридичної системи, яка не носила б класового характеру, хоча після 1945 року в результаті політичної активності робочих протягом останніх двох століть відбулося деяке покращення ситуації. Саме проти цього покращення положення трудящих витупає неоконсервативна ідеологія, що повсюди у світі відроджується  починаючи з 70-х років[6, c.92].

Капітал ліквідував свою залежність від праці шляхом нової свободи пересування. Його відтворення на зростання стали незалежними від діяльності тієї чи іншої локалізованої угоди з працею.

Завдяки новим прийомам роз’єднання, заперечення обов’язків, ухилення від відповідальності, які з’явилися у розпорядженні еліт,  населення, обеззброєне та позбавлене сил для протистояння, можна утримувати у покірності всього лише в силу крайньої його вразливості та ненадійності положення; тепер для цього не потрібно навіть регулювати поведінку людей нормативним чином.[3, с.77-79]

Соціальні наслідки, викликані відмовою від політичного втручання, коли заради конкурентоспроможності на міжнародному рівні підтримують високий рівень безробіття і демонтують соціальну державу, вже стають помітними у країнах ОЕСР. Джерела суспільної солідарності висихають, відтак життєві умови країн «третього світу» поширюються і на центри «першого». Ці тенденції втілюються у феномені нового «нижчого класу». [7, с.178-179]

І.Валерстайн прогнозує, що з боку Півночі невдовзі послідує гостра соціальна реакція – заклики до введення більш жорсткого законодавства, спрямованого на обмеження соціально-політичних прав тих, кому вдалося туди проникнути. В результаті de facto може бути досягнутий один з найгірших компромісів: нездатність ефективно запобігати в’їзду мігрантів в поєднанні зі здатністю забезпечувати їм політично неповноцінний статус. В результаті цього може так статися, що приблизно до 2025 р. в Північній Америці, ЄС та Японії чисельність населення, «людей з Півдня», буде складати від двадцяти до п’ятдесяти відсотків, а в деяких областях та крупних міських центрах вона може бути значно вищою. Але оскільки багато хто з цих людей буде позбавлений виборчого права, може статися ситуація, при якій ті, хто буде мати саму низькооплачувану роботу в містах, будуть позбавлені політичних та соціальних прав. Такого роду положення мало місце в Великій Британії та Франції в першій половині ХІХ століття, і воно призвело до побоювань, що так звані небезпечні класи не залишать каменя на камені від існуючого порядку. В той час для подолання цієї небезпеки в промислових країнах була винайдена ліберальна держава, котра гарантувала всезагальне виборче право та соціальні виплати для умиротворення нижчих прошарків населення. В 2030 р. Західна Європа, Північна Америка та Японія можуть виявитися в тому ж положенні, в якому опинилася Велика Британія та Франція в 1830 р. [8, с.38]

Підводячи підсумок, ми розуміємо, що процес глобалізації призводить до знецінення праці. По мірі того, як світовий капіталізм вдосконалює технології та нарощує прибутки, праця стає непотрібною. Він віднайшов нову магічну формулу «капіталізм без праці плюс капіталізм без податків». І справді, з кожним роком кількість робочих місць на крупних підприємствах дедалі зменшується, їх доходи збільшуються, а податків вони платять державі все менше і менше. І не існує жодних авторитетних інстанцій, які могли б приборкати свавілля великих корпорацій. Тож невдовзі слід очікувати гострої соціальної реакції з боку нижчих класів.

Український дослідник А.Гальчинський у своїй праці «Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи» наводить слова американського вченого М. Манна, які характеризують сьогоднішнє становище капіталу: «глобальний капіталізм став найбільш транснаціональним та глобальним, ніж коли-небудь».[9, с.243]

У. Бек ставить запитання: на чому базується нова влада та могутність транснаціональних підприємств? Із чого народжується, яким чином приростає їхній стратегічний потенціал?

Він відповідає, що він народжується із вторгнення в матеріальні життєві артерії сучасних національно-державних утворень, вторгнення, котре відбувається без революції, без зміни законодавчої бази і конституції, а лише в процесі нормального функціонування, так би мовити в business as usual, звичайної ділової активності. [5, с.12]

По-перше, підприємства можуть експортувати робочі місця туди, де витрати по найму робочої сили та податки є найнижчими.

По-друге, вони в змозі (на основі створення інформаційно-технічної близькості та сусідства в будь-якій точці планети) завдяки розподілу праці таким чином розосереджувати виробництво продуктів та надання послуг в різних місцях світу, що національна приналежність фірм здатна вводити лише в оману.

По-третє, вони здатні зіштовхувати один з одним національні держави і таким чином влаштовувати закулісні торги в пошуках місць із найнижчими податками та найсприятливішою інфраструктурою; вони можуть також «карати» національні держави, якщо вважатимуть їх занадто «дорогими» або такими, що «вороже ставляться до інвестицій».

По-четверте, вони можуть у вироблених та контрольованих ними хащах глобального виробництва самостійно визначати місце для інвестицій, для виробництва, для виплати податків та для проживання і протиставляти їх одне одному. В результаті капітани бізнесу можуть жити в найдорожчих містах, а податки платити там, де вони найнижчі.

І все, це, зазначає У. Бек, без звернення в парламент або консультації з ним, без рішення уряду, без зміни в законодавстві; для цього не потрібна навіть публічна дискусія. Це дає право ввести поняття «субполітика» - не як теоретичну можливість змови, а як додатковий шанс для діяльності та узурпації влади за рамками  політичної системи, шанс, який у все більшій мірі отримують підприємства, котрі діють на всьому просторі світового суспільства. Перехід до ще не виторгуваної, але, у будь-якому разі, до такої, що заново переписує правила гри в суспільстві політики глобалізації відбувся непомітно, в нормальному режимі, в ході модернізації, що розгорталася своїм ходом.

Гладіатори економічного зростання, пише У. Бек, яким політики прислуговують, підривають авторитет національної держави, коли виступають за збільшення виробництва і одночасно виводять податки з держави. Вони підривають (частіше за все) легальними, але нелегітимними способами добробут демократичного суспільства, можливостями якого вони користуються. [5, с.18]

В Німеччині доходи підприємств виросли з 1979 року на дев’яносто відсотків, зарплатня – на шість відсотків. Надходження з подохідного податку за останні десять років подвоїлись; податки з корпорацій зменшились наполовину і складають всього лише тринадцять відсотків загальних податкових зборів, тоді як 1980 році вони становили двадцять п’ять відсотків, в 1960-му – тридцять п’ять.

Подібний розвиток спостерігається і в інших державах. Більшість транснаціональних фірм, таких, як «Сіменс» або БМВ, більше не платять податків всередині країни… Якщо в цій сфері нічого не зміниться, то люди навряд чи стануть покірно споглядати, як скорочуються їхні пенсії, заробітна платня, послуги соціального характеру» [5, с.18]

Має місце накопичення конфліктів між віртуальними та реальними платниками податків. В той час як транснаціональні корпорації в змозі ухилитися від оподаткування в рамках національної держави, малим та середнім підприємствам, котрі створюють більшу частину робочих місць, доводиться страждати під пресом податкової бюрократії. Історія розпорядилась таким чином, що саме ті, хто виявляється в програші від глобалізації, в подальшому повинні будуть оплачувати все, соціальну державу та функціонуючу демократію, в той час як ті, хто виявляються у виграші, отримують казкові прибутки та ухиляються від відповідальності за прийдешню долю демократії. [5, с.20].

Буржуазія шляхом експлуатації всесвітнього ринку зробила виробництво та споживання всіх країн космополітичним. На велике обурення реакціонерів, вона вирвала з-під ніг промисловості національний ґрунт. Національні галузі промисловості знищені та продовжують знищуватись з кожним днем. Їх витісняють нові галузі промисловості, введення яких стає питанням життя для всіх цивілізованих націй, - галузі, які переробляють вже не місцеву сировину, а сировину, котра привозиться із найвіддаленіших областей земної кулі. [5, с.46]

Капітал вже став екстериторіальним, невагомим, компактним та не прикутим до конкретного місця, а досягнутий ним рівень просторової мобільності є достатнім для шантажування прив’язаних до певної місцевості політичних інститутів з метою змусити їх відмовитися від висунутих претензій. [3,с.61-68]

Ми живемо в світі, досить далекому від моделі вільної торгівлі, яку описував Давид Рікардо, зазначає У.Бек. Світова економіка, як її уявляє вчення про вільну торгівлю, без світової держави та повного вирівнювання культурного рівня людства являється утопією[5, с.204, 208]

Навіть світові війни є вигідними для капіталістів,- стверджує І.Валерстайн. Особливо вони вигідні є тим, хто служить переможцям і знаходиться далеко від передової, а якщо говорити про постачальників зброї,  то навіть незалежно від того, яку сторону вони підтримують. Однак, якби світ-система знаходилася постійно в стані світової війни, функціонування капіталізму навряд чи було б успішним. Держави покликані перешкоджати цьому. Можна навіть визнати корисною наявність домінуючої сили, здатної привнести в систему певну організованість, яка підвищувала б передбачуваність її функціонування і мінімізувала б випадкові втрати. Про це також писав З.Бжезінський у своїй книзі «Вибір: світове панування чи світове лідерство». Однак порядок, встановлюваний цією домінуючою силою, завжди буде передбачати наявність привілейованої групи капіталістів. Зрештою, можна підсумувати, що в певні періоди часу і для окремих капіталістів війна є вигідною [6, c.93].

Рушійні сили транснаціонального характеру здебільшого анонімні, тож ідентифікувати їх важко. Вони не формують єдину систему або порядок. Це агломерація систем, що ними маніпулюють здебільшого «невидимі» фігури…Між вищезгаданими силами не існує єдності або цілеспрямованої координації дій… «Ринок» - не так комерційна взаємодія конкуруючих сил, як штовханина маніпульованого попиту, штучно створених потреб і прагнень до швидкого збагачення. [26, р.49-52]

І. Валерстайн переконаний: те, що ми спостерігаємо сьогодні, являє собою не тріумф світового капіталізму, а його першу та єдину кризу[6, c.43].

Ю.Хабермас пише, що якщо до кінця підходить не лише національна держава, але разом із нею будь-яка форма політичного усуспільнення, то громадяни занурюються в анонімну мережу відносин, де їм доводиться, згідно з тими чи іншими преференціями, робити вибір між варіантами, витвореними системою. У цьому постполітичному світі моделлю поведінки є транснаціональне підприємство. Кінцевою точкою є цілковито децентроване світове співтовариство, яке розпадається на невпорядковану масу функціональних систем, що репродукуються та самокеруються. Подібно до Гоббсових людей у природному стані, ці системи утворюють одна для одної довкілля. Вони вже не розмовляють спільною мовою.

Не маючи інтерсуб’єктивно поділеного універсуму значень, вони протистоять одна одній на основі взаємного спостереження та ставляться одна до одної згідно з імперативом самозбереження. [7, с.182]

Отже, можемо зробити висновок, що сьогодні транснаціональні підприємства досягли найбільшої могутності за весь свій час існування. Вони можуть безперешкодно експортувати робочі місця туди, де витрати по найму робочої сили та податки є найнижчими; переносити в будь-який момент виробництво в ту країну, де менші податки, а робоча сила дешевша. Має місце виникнення «субполітики» як узурпації підприємствами влади за рамками політичної системи. При всьому цьому виграють лише крупні капіталісти, середні та дрібні змушені страждати від податкової бюрократії. Між тим, стосунки між самими крупними підприємствами нагадують Гоббсовий природний стан – боротьбу всіх проти всіх.

Список використаної літератури:

1. С.А. Егишянц. Тупики глобализации. Торжество прогресса или игры сатанистов? - М. «Вече» - 2004-448с.

2. Н. Хомський.  Прибыль на людях: Неолиберализм и мировой порядок / Пер. с англ. Б. М. Скуратова. — М.: Праксис, 2002. — 248 с.

З. Бауман.Индивидуализированное общество/Пер.с англ.. под. ред. В.Л.Иноземцева.-М.,Изд-во «Логос»,2002-390с.

4. Бауман, Зигмунт. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства/Пер. з англ. І. Андрущенка; за наук ред. М. Винницького.-К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008.-109 с.

5. У. Бек. Что такое глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию.- М.-1997.-278 с.

6.  Иммануэль Валлерстайн . Конец знакомого мира: Социология XX века/Пер. с англ. под ред. В.И. Иноземцева. - М.: Логос, 2004. - 368 с.

7.   Ю. Габермас. Залучення іншого: Студії з політичної теорії/Перекл. З нім. Андрій Дахній, наук. ред. Борис Поляруш. - Львів:Астролябія, 2006-416 с.

8.  Валлерстайн Иммануэль.После либерализма: Пер. с англ. / Под ред. Б. Ю. Кагарлицкого. М.: Едиториал УРСС, 2003. - 256 с.

9. Гальчинський Анатолій.Глобальні трансформації:концептуальні альтернативи. Методологічні аспекти:Наук. вид.-К.:Либідь, 2006.-312с.