Націонал-анархізм для "чайників"

Д. Зелений

Вступ ? це завжди важко. Скільки ми знаємо себе, скільки з подивом відмічаємо ? починати важче. Потім, із перемінним успіхом, затіяне нами триває і, у підсумку, відбувається чи ні.

Писати про щось, що є навіть для його творців ?ноу-хау? є справою досить невдячною. Невдячною тому, що, по-перше ? обмаль потрібної для повноцінної аналізи інформації; по-друге ? методольогічно ідеольогема знаходиться на зародковій стадії свого розвитку; по-третє ? будь-яка синтезована система соціяльних уявлень складніша за відповідні її складники.

Думається, на самому початку нашого навчального курсу слід уточнити деякі поняття, а саме ? що таке синтезована (варіянт ? ?синкретична?) ідеольогічна система і чим вона відріжняється від клясичної.

Синтезованою ідеольогічною системою ми будемо називати такий різновид систематизованих поглядів на соціюм, котрий при детальній аналізі розпадається на дві, зауважте, ПАРИТЕТНІ складові. Одна із них, і не має значення черговість використання терміну, описує соціяльний аспект життя суспільства, инша ? національний.

Соціяльний і національний аспекти суспільного проживання одночасно виступають як причини і наслідки одне одного, у складному світі колективних людських стосунків. Вони є двома сторонами однієї ?медалі?. Проте, незалежно від того, випав ?орел? чи ?решка?, монета, як така, не втрачає своєї вартости. Остання закладена у монеті апріорі, ще до здійснюваних нами маніпуляцій. Щось подібне відбувається у суспільстві: соціяльні і національні гасла висуваються по черзі, залежно від стану речей у конкретному суспільстві і характеру його поточної ?хвороби?.

Часто, власне кажучи, практично завжди, гасла соціяльної справедливости і її національного брата-близнюка висуваються одночасно, в одному флаконі. У Радянському Союзі як і у марксистській соціольогії загалом, подібний симбіоз переважно замовчувався. Ми не проводимо жадних остаточних анальогій між східних марксизмом радянського чи китайського зразків і його західноєвропейськими еволюційними формами. Проте на практиці виявилося, що, незважаючи на досить подібні теоретичні рішення, практичне їх утілення докорінно ріжнилося. Але про це дещо згодом..

Синтезовані ідеольогеми здебільшого не визнаються спорідненими, принаймні з точки зору носіїв так званої ?чистої? ідеольогії. Погляд критикуючих зупиняється на тому, що відріжняє, а не зближує. Наведемо кілька прикладів того, що ми називаємо ?синтезованою? чи ?синкретичною? ідеольогічною системою. З нашої точки зору існують наступні, найбільш розповсюджені її версії:

націонал ? лібералізм

націонал ? демократизм

націонал ? соціялізм

націонал ? комунізм (як варіянт: націонал ? більшовизм).

і нарешті, ? націонал ? анархізм.

Иншими, менш розповсюдженими дефініціями можуть слугувати такі як, на приклад, національний синдикалізм. Хоча, з певними обмеженнями, його можна помістити між національним (народним) соціялізмом і національним комунізмом (але не більшовизмом).

Коротко розглянемо природу і гісторичний шлях кожної з цих державних (я підкреслюю!) систем 20-го століття.

Так, особливий інтерес даний список викликає у першу чергу тим, що кожна із зазначених систем мала своє реальне втілення. Кожна із зазначених систем існувала певний гісторичний проміжок часу. Кожна із них має свої плюси і свої мінуси. Кількість теперішніх послідовників, тобто тих, хто слідує розробленим у минулому приписам гуртового співжиття є важливим показником життєздатности тієї чи иншої системи.

Як ви вже встигли помітити, головною відмінністю від клясичної ідеольогеми лівого зразка є наявність доповнення ?націонал?. Його відсутність полегшила би розуміння пропонованої точки зору, адже у протилежному разі ми розглядали би лише економічний (стратегічний) чи революційний (тактичний) розрізи лібералізму, демократії, соціялізму, комунізму, анархізму і синдикалізму. Звичайно, жаден із тих, чиї погляди відповідають одній із зазначених систем не погоджується із додаванням частки ?націонал?. Принаймні, це стосується респектабельних буржуазних чи пролетарських марксистських, загалом лівих настанов.

Натомість, будь-яка клясична права, наполягаюча на основоположній функції національного ідеольогема не погоджується із привнесенням елементів соціяльного. Иншими словами, все що стосується клясової диференціяції суспільства визнається або мітичним, або другорядним, або навіть корисним (сучасна новоправа опінія визнає будь-які відмінности конструктивними). Таким чином, консерватизм, у кожних своїх проявах, республіканському чи монархічному і далі, відмовляється від адекватного усвідомлення матеріялізму, а з ним і економічних передумов суспільного функціонування.

Синтез, по можливости рівноправний, полягає насамперед у приорітетности вирішення проблем: соціяльних чи національних. Разом з тим представники ?Третього Шляху?, ?Третьої Позиції? (а саме такими узагальнюючими словосполученнями іменують прихильників різноманітних синтезованих ідеольогій) наполягають на тому, що вирішивши засадові економічні питання суспільства, ми ОДНОЧАСНО з ними вирішуємо і національні, і навпаки.

Розглянемо головні характеристики і гісторичний шлях вказаних нами у якости третьоальтернативних ідеольогем. Зауважимо, що першопочатково прийняті нами як альтернативні національні лібералізм і демократія насправді такими не є. Причин для цього кілька, головною серед них є та, що саме дві названі ідеольогеми не є суть ?третьою альтернативою?, але просто підвидами класичного лібералізму і представницької демократії, як ідеяльних мисленних конструктів. І та і инша, поруч з їх лівоцентристською версією ? соціял-демократичною системою є найбільш розповсюдженими у сучасному західному суспільстві.

Иншою, не менш важливою ознакою цих ідеольогем є практично повна відсутність у кожній із них будь-якої, чи то соціяльної, чи то національної революційної складової. Боротьба за права і державні перевороти демократичного характеру не рахуються, оскільки не містять есхатольогічного мотиваційного чинника, тобто не зорієнтовані на кінець.

Відкинувши перші два, ми залишаємося наодинці з наступними:

Націонал ? соціялізм

Говорячи про це чи найграндіозніше явище 20 століття слід зауважити наступне ? термін існування цього соціяльного явища і Третього Райху не співпадають. Точніше ? націонал-соціялізм помер тоді, коли легітимузувався Райх. Як це не парадоксально, проте більшість сучасних дослідників сходяться на тому, що Гітлер і нацизм (скорочена версія національного соціялізму) не просто не взаємозамінні і тотожні поняття ? вони навіть не співпадають, і більше того ? є взаємовиключними. Суспільні стереотипи і пропаганда це одне, а справжня суть явища ? зовсім инше. Реакційний буржуазний фашизм ? гітлерівська система була чим завгодно, але не національним соціялізмом, оскільки одна із двох складових випадала, а саме ? соціялізм.

Гітлер ніколи не відріжнявся жадною сумою соціялістичних переконань, не робив він цього до 1933 (умовно, як рік приходу до влади), не робив і після 1933, після того як відкрито зрадив пропагованим до того ідеялам робочої кляси, замінивши їх невмотивованою, але такою потрібною ксенофобією і, що найголовніше ? співпрацею (і на користь) з крупнобуржуазними фінансовими колами Руркського району. Власне кажучи, після цього націонал-соціялісти перестають бути такими і стають просто нацистами. Принаймні, додаток ?робітнича?, партія використовує лише номінально. Не номінальною вона залишається для окремих груп так званих ?лівих? націонал-соціялістів (типу ?Чорний Фронт?), географічною дислокацією котрих залишаються північні землі, а ідейними поводирями ? брати Штрассери. Висунуте ними засадниче тріо ?дух народу? ? ?християнство? ? ?соціялізм? є тим, справжнім національним соціялізмом догітлерівського, а по тому і антигітлерівського зразка. Частково до них примикають теоретики так званої ?Консервативної? революції (ван дер Брук, Юнгер) і національно орієнтованого крила німецьких комуністів, передусім Ернест Нікіш. У даному випадку дієслово ?примикають? використовується дещо натягнуто, адже тодіші контакти всіх вищезазначених напрямків революційної німецької опінії носили або спорадичний, заснований на незадоволенні Гітлером, або чисто теоретичний характер. Єдиним цілим вони стають лише зараз, коли усвідомлюючи всю нерентабельність реакційних, і у першу чергу ? гітлеровських настанов, праворадикальна думка сучасности шукає нових героїв, нові точки доторку до реальности.

На відміну від апольогета робочої кляси у його дещо збоченій, денаціоналізованій формі, товариша Маркса, Юнгер, у своїй канонічній праці ?Трудівник?, розглядає людину найманої праці як таку, котра окрім зрозумілих соціяльних характеристик має і нормальні людські, тобто національні. Кожен працівник має своє національне походження. Це походження, ці етнічні корені не є чимось надуманим, не є вони і другорядними. Вони така сама його частина як і фаховий рід занять, на приклад. Останній пункт, до речі, пізніше використовувався у розробці теорії і практики національного синдикалізму, успішно втіленого в Гішпанії і країнах Латинської Америки. Таким чином, коротко підсумовуючи наший побіжний опис такого легендарного і такого нереалізованого національного соціялізму, додамо, що незважаючи на проваджену пропаганду ситуація залишається незмінною ? рядові члени ультраправих, переважно молодіжних угроповувань, по всьому світові (ті самі скіни) ідеялом боротьби і перемоги до цих пір вважають Адольфа Гітлера, їхні керівники ? вже ні, проте хто сказав, що не у примітивізмі сила? Принаймні, зайвою рефлексивністю послідовники ?Великого Вождя? не відзначалися ніколи. У протилежному разі Освенцім був би словом иншомовного походження. Але тут не про антифа.

Національний комунізм

Говорячи про таке непересічне явище слід, вочевидь, скористатися досвідом вітчизняних теренів. Українські реалії початку 20-го століття, думається, класично прикладові.

Національний комунізм, власне кажучи, не є у першу чергу комунізмом, а потім національним. У випадкові із Винниченком ? так, по відношенню до всіх инших ? ні. Хто вони, ці даремно забуті ?Инші??

Український національний комунунізм, а по тому і більшовизм, цілком повноправно можуть використовувати подібні сполуки слів. Українські, як, вірогідно і в инших республіках, комуністи, були саме національними, а не проімперськи налаштованими, як у випадкові з їхніми російськими візаві. Не виступаючи під гаслом ?Україна для українців?, вітчизняні ліві демонстрували справжні зразки ідейного інтернаціоналізму і, водночас, українського національного комунізму. Їхнє плекання, як зауважив тов. Шахрай: ?Відродження української нації черех соціяльну революцію? в жадному випадкові не перешкоджали подібним тенденціям у представників инших етнічних груп. Росіян, поляків і гевреїв, першочергово.

При більш детальнішій аналізі виділяється кілька груп так званих ?українских національних комуністів і більшовиків?, це:

ліве крило УСРП (соціялісти-революціонери), так звані ?боротьбисти? (від газети ?Боротьба?). Зауважимо причетність до цієї, свого часу наймасовішої української лівої партії пізнішої ?Дніпровської дивізії? ;

Українська комуністична партія (група, що відкололося від УСДРП, тобто соціял-демократів);

більшовики-федералісти, на чолі з Юрієм Лапчинським (утворена після неофіційної Гомельської конференції (листопад 1919 року) фракція всередині КПБ (У);

КПБ (У) протягом квітня ? серпня 1919 року ? формально автономне від центрального московського проводу функціонування;

КПБ (У), за часів Мазлаха, Шахрая, Волобуєва, Хвильового, Скрипника і Шумського, період вже ?радянської? України, і, ?національного більшовизму?. Початком цього періоду можна вважати рішення ХІІ з?їзду РКП(Б), 17-25 квітня1923, головною постановою котрого було ?кадрове? рішення ? початок процесів ?коренізації?. Закінченням ? лист Сталіна до Кагановича у квітні 1926 рок,у з його критикою творчости Хвильового.

Остаточною крапкою у короткій, але такій показовій історії українського національного комунізму є самогубство Скрипника у 1933 році.

Радянська платформа ? ось що поєднувало соціяльний аспект і відріжняло всі п?ять напрямків від инших соціялістичних і, тим більше анархістських організацій. Звичайно, було би досить наївним вважати запропонований більшовиками варіянт ?комунізму робітничих Рад? близьким до його оригінальної, теоретичної версії. Адже недаремно більшість сучасних критиків ?зліва? рахує Леніна і компанію призвідцями саме буржуазних рішень, під час і після здійснення державного перевороту 1917 року. На жаль, це инше питання, хоча факт залишається фактом ? спільна ?радянська? платформа є Радянською лише умовно. Весь глибинний наробок тодішнього, як і сучасного рето-комунізму (?комунізму робітничих рад?) достатнє тому підтвердження.

Сучасний західний дискурс для позначення подібних явищ використовує термін ?Left nationalism?. Під його визначення потрапляють переважно сепаратистські, антиімперські угруповування з чітко вираженими лівими (не обов?язково марксистськими) настановами. Серед них такі відомі як ІРА, ЕТА, бретонські регіоналісти, частина шотландських сепаратистів, практично всі лівоспрямовані латиноамериканські гериль?ї (Марігелла і Че у минулому, Маркос і колумбійці ? сьогодні) тощо. Навіть славнозвісні маоїсти із ?Сендеро Луміносо? (?Осяйний шлях?), у додатку до повної назви організації вказують ? ?націонал-революційний рух?. У цьому, як і у инших випадках, національний є синонімом ?народний?, оскільки панівній компрадорській буржуазії у національних ознаках здебільшого відмовляють. До слова, слід зауважити, що якщо не враховувати ріжного роду ?народні? партії (Ле Пен, Хайдегер і инші), у західній частині європейського континенту і, представників агресивних молодіжних субкультур типу ?скінхедс?, апріорі переважна більшість національних чи регіональних рухів носить лівий характер.

Вони вірять у свою, вже частіше регіональну, а ніж легітимну державну ідентифікацію; у те, що антиколоніяльна боротьба понад усе і соціяльна справедливість є одночасною квінтесенцією справедливости національної. Виходячи із подібної суми поглядів пересічний прихильник ?Організації баскських націоналістів, приміром, щиро переконаний у тому, що, по-перше, він баск, а не гішпанець; по-друге ? він працює більше за гішпанця, котрого він годує на свої податки, замість відправити дітей в університет; по-третє ? вирішенням фінансових непорозумінь між центральним гішпанським і провінційним бюджетом, а отже і його власних фінансових проблем буде щонайшвидша сепарація від експлуататорів гішпанців-французів і створення незалежної Басконії.

?У своїй хаті, своя правда й сила? ? казав колись Шевчеко.

?Нікому ніяких імперій? ? так звучить його модернізований варіянт, з уст партизанів ІРА. Додайте до цього питання культурового відродження, гісторичну пам?ять, націотворчу діяльність інтелігенції і ви зрозумієте, що майбутня Європа, це не Європа Францій-Англій-Гішпаній-Германій, ні, це Європа басків-каталонців-бретонців-валійців-шотландців-ірландців-баварців і так далі і тому подібне. Під знаменем все тієї ж визвольної боротьби, соціяльної і такої національної, нашого національного комунізму чи, на їхній зразок, ?лівого націоналізму?. В кожному разі суть питання не змінюється. Наявні форми соціяльної експлуатації і національного гніту знаходяться у своїй завершальній стадії, вирішенням котрих може бути лише одночасне звільнення і від першої і від другої. Таким чином, з повною переконаністю можна говорити про експлуатацію народа народом, а не однієї кляси иншою. Саме цьому, без дрібних купюр і присвячена наступна антигльобалістська цунамі, теж, зауважте, анархо-екольогічного, переважно характеру.

Сучасний східноєвропейський дискурс вказує на появу практично єдиної, відповідної до зазначених критеріїв політичної сили (щоправда, зараз ще маргінальної) ? Націонал-більшовицької партії Росії.

Орієнтуючися на досвід і, передусім досягнення своїх попередників та гісторичний період, приміром з 1917 по 1953 (рік смерти Сталіна), сучасне націонал-більшовицьке community використовує практично всю, можливу і неможливу ідеольогічну складову, для поновної легітимізації своїх прагнень. Тут і фалангісти Франко і боровшіся з ними гішпанські анархісти, румунські гвардисти і розстріляне ними анархо-комуністичне підпілля, російські більшовики сталінської формації і їхня ліва опозиція періода боротьби за владу, одним словом, досить гнучкий в умовах рентабельности популізму конгльомерат.

Націонал-більшовизм, принаймні у його російському варіянті не прагне регіональної ідентичности, за прикладом алжирського марксиста Фанона, не потрібна йому і національна рівність та право на самовизначення (ранній Ленін), але так звана ?націонал-більшовицька імперія?. Поняття, чесно кажучи, досить надумане, ідеї євразійського конгльомерату, у його централізованій чи децентралізованій, але обов?язково антимондіялістській, антиамериканській формі висуваються досить давно. Практика, а радше теорія вже згадуваного Ернеста Нікіша і німецьких національних більшовиків періоду 20-х років і поступового занепаду Веймара, з їхньою безоглядною орієнтацією на Росію і, не остання нині на Заході, хоча і бувша Національна-Революційна фракція (Англія), тому прикладово. Постійне обігрування і естетизація радянського минулого роблять націонал-більшовице комюніті чи то в Росії, чи Україні, Англії, Гішпанії, Швеції, Штатах, Австралії і Венесуелі не більше як просто-напросто естетською тусою. Занадто різношерстна публіка, занадто невизначені ідеольогічні, але лише естетичні орієнтири, відсутнє програмове підгрунтя, його роль з успіхом відіграє перманентна нонконформна, псевдореволюційна позиція.

Європа, як і весь світ, втомилася від імперій, повторимося, але наступне століття, століття прогресуючого сепаратизму в усіх його регіональних проявах. Він зачепить всі, бувші імперські і просто полікультурні суспільства, його болісні спазми відбудуться і переродять сучасну політичну систему, в систему багатополюсну, конфедераційну і регіональну. Росія чи Штати, Китай чи Бразилія, ця участь не мине нікого, всьому свій час і свої умови.

Власне тому, говорячи про сучасний варіянт національного більшовизму в його співставленні із західноєвропейським, як зразковим. ?left nationalism? можна стверджувати практичну відсутність фірмової ознаки ? визвольної, антиімперської складової, а отже і того самого животворного лівого, революційнго начала. Виходячи із зазначеного, сучасний НБ в кожному разі виступає у якости псевдолівої і псевдореволюційної позиції (не ідеольогії), покликаній у иншій ніж сучасна російська ліберальна чи навпаки ? чорносотенна опінія, версії, поновно легітимізувати цивілізаційні інстикти росіян, як етнічної групи.

Властиво у цьому і полягає відмінність сучасних послідовників Дугіна і Лимонова від своїх ніби-то західних ?колег? по зброї, коли сила вибуху замінюється силою патосу, а прагнення звільнитися від імперськх пут, бажанням накинути їх.

Наступним пунктом, перед тим, як переходити до безпосередньої, завізованої у назві теми є національний синдикалізм.

Переважно гішпано- , частково франкомовне явище, свого практичного втілення набув у рухах так званих ?фалангістів?. Існувало, і існує дві напрямні теорії ?синдикалізму?, якщо відійти від деталей ? ліва, пов?язане перш за все з Жоржем Сорелем і анархо-синдикалізмом, і права ? обгрунтовуюча засади ?корпоративізму? ? Франко, Салазар, Перон, частково Муссоліні.

?Правий? синдикалізм є таким досить умовно. Свого часу гішпанська громадська думка охрестила його ?більшовизмом справа?, а, отже, напрошується висновок, деякі значні соціяльнонаправлені первні вона містила. А так, синдикалізм, як і будь-який, реакційний дрібнобуржуазний рух тих часів, втілюючись у фалагістському русі відзначався сильним традиціоналістичним підгрунтям (патріархат, церковні традиції); неприйняттям всього лівого і ?червоного? (у першу чергу ? анархістів); антисепаратними настановами (кампанії проти баскського руху); поміркованим авторитаризмом; посиленням ролі фахових чи професійних колективних утворень ? синдикатів ? на противагу і навзамін профспілкам; підкресленою католицькістю і вірністю Церкві тощо. Иншими, показовими у цьому відношені рухами тієї доби були ?Залізна Гвардія? (Румунія), ОУН-р (Україна), ?Усташі?(Хорватія), инші радикальні консервативні здвиги. Отже, можна зробити попередній висновок, спостережений у ті часи різкий зсув у бік консерватизму був притаманний як романському, так і східноєвпропейському соціумам. Ріжнилися лише назви і форми, цілі більшою мірою збігалися.

Сучасний націонал-синдикалізм, як і споріднені до нього ліві (соціялізм, комунізм і більшовизм) доктрини відтіснено на маргінес політичного життя. Він не відіграє і частково, належавших йому у минулому суспільних функцій. Значною мірою (принаймні, у декотрих випадках), змінилися ідеольогічні настанови, вони стали більш поміркованими і ліберальними, додалися деякі новомодні екольогічні віяння етк. Прикладом для наслідування виступають зовнішня атрибутика, апеляція до гісторичної традиції і незначна, хоча місцями все ще продуктивна, електоральна ніша.

Фаланги, ці монополісти націонал-синдикалістської ідеольогії, як і було указано вище, своїм ареялом, здебільшого, не виходять за межі Гішпанії і країн Латинської Америки (Чилі, Аргентина). Гішпанські фалангісти, приміром, є колективним членом найбільшої крайньо правого угруповування в Європі ? ?Євронату?, під керівництвом Жан-Марі Ле Пена. Плекаючи консервативні уподобання, церковний шал і антибаскську риторику, не забувають про згадані екольогічні проблеми сучасности, що, у свою чергу, автоматично вводить в обіг поняття ?екофашизм?.

Инші, неіспаномовні анальоги фалангістського руху існують в США ? їх аж три ? це: ?Націонал-синдикалістська фалангістська партія Америки?, ?Американська християнська фаланга? і так звана ?Південна фаланга?.

Перші дві, повертаються до класичного дорасового фашизму, тобто, до традиційного консервативного світогляду. Крім того, обидві в один голос запевняють у расовій терпимости і навіть більше ? закликають до неї, як до єдино можливого шляху в умовах багатонаціональних Штатів. Таким чином, сучасний північноамериканський фалангізм є досить оригінальним мультирасовим, християнським (часто ? антиісламським), антисоціялістичним і англомовним консервативним рухом, котрий немає нічого спільного і часто опонує місцевим ку-клукс-кланівським чи націонал-соціялістичним тенденціям, з їх расовою домінантою. Вітається специфічно штатівський ура-патріотизм.

Третя із вказаних, ?Південна фаланга?, складається враження, є такою лише за назвою і головною місією рахує процес порозуміння між англоскасонським, негритянським, гебрейським і гішпаномовним населенням. Проповідується ?південна? ідентичність і сепаративні настрої.

Крім них, досить відомою була ?Християнська фаланга? (Ліван), котра, виступаючи у якости озброєного крила місцевих християн пізніше була звинувачена в етнічних чистках серед арабського населення.

В Росії, а саме у Петербурзі, невелика група тамтешніх католиків утворює так звану ?Русскую фалангу?. Керує цією організацією публіцист Ігор Лавриненко, принципи вони сповідують монархічні (!), співпрацюють з ?націонал-революціонерами? (самовизначення) і чорносотенцями з ?Опричного братства? і иншими, спорідненими організаціями. Група носить яскраво виражений безперспективний і маргінальний характер. Офіційними представниками Римо-католицької церкви не зареєстрована і не визнається.

Таким робом ми досить коротко, але, сподіваємося, змістовно, розглянули панівні теорії ?Третього шляху?. На черзі остання, наймолодша, наймодерніша, найнерозробленіша і найполемічніша. Її назву вказано у першому рядку цього текста. Вона є четвертою, і, зараз останньою, синтезованою ідеольогічною системою. Її критикують більше ніж инші і не визнають сукупністю поглядів, але футуристичною тенденцією. Це ? націонал-анархізм, ідеольогія майбутнього.

Перш ніж спробувати викласти засновні принципи цього останнього націонал-революційного методу подолання суспільних протиріч, традиційно розглянемо умови, і передумови, в межах котрих виникла дана ініціятива.

Так, національний анархізм це не рух, не партія і навіть не community. Теперішній етап його розвитку дає можливість говорити лише про ініціятиву (в суб?єктивному відношенні) або про тенденцію, цілком імовірну в недалекому майбутньому.

Схожі, хоча і настільки, аби вважати їх предтечами, реальні фізичні ініціятиви існували в Німеччині, передгітлерівських часів. Молодіжній анархо-консервативний рух, так звані ?перелітні птахи? закликав до природи, землі і, таким чином, своїх предковічних витоків і підсвідомих прагнень. Втеча від суспільства, у ліси, до гір і озер була одним із перших проявів анархічних комун. Традиційний характер створюваних общин, самозабезпечення по принципу ?знайшов (виростив) ? з?їв?, їх незалежність від офіційної політики і масовий характер говорять про, як мінімум, безпрецендентність подібного явища.

Правда сказати, на цьому все і скінчилося. Масовість масовістю, проте критичною вона не стала і ті (а їх була більшість), хто виріс на асфальті і не марив лісами, по тому згодилися до штурмових загонів. Отже, масового виходу і остаточної децентралізації розхитаної Веймарської республіки не відбулося. Відбулося все навпаки і залишки перших зафіксованих у гісторії, свідомих своєї ролі націонал-анархістів, закінчили життя у ?Гітлерюгенді?.

Пройшов час і світ заполонили натовпи патлатих, худих і уколотих молодих людей, гіпі і бітників. Вони, як і наступні покоління тих самих екольогів проповідували якісь повернення, чомусь і кудись, проте виявлені в їхній крові несанкціоновані дози заборонених препаратів не дозволяли серйозно їх сприймати. Рух захлинувся в наркотичному мареві і пішов на спад. Окремі групи і комуни жиють по джунглях до цих пір, але наскільки їхні настанови є традиційними і етнічно заангажованими, як того вимагає расово сегрегативна теорія національного анархізму (надалі ? N ? A) ? під питанням. Отже, за великим рахунком, на зміну так ніхто і не прийшов.

Наступають 70-і. Англія, Франція, Германія, крупні, але вже бувші метрополії стають навшпиньки, високі білі скроні все ще височіють над жовто-брунатними хвилями східних переселенців. Якщо бути максимально відвертим, можна сказати так: ?Що посіяли ? те і пожали? ? втеча від суворих реалій на Батьківщині і обіцяний чутками ?західний рай?, як той Моісей, ведуть хвилі переселенців до бувших метрополій.

Реакція не примушує себе довго чекати. Терпиме спочатку і все більше розлючене на прикінці (20 ст ? успіх націоналістів у Франції, Австрії, Німеччині, Данії, Швайцарії) місцеве, анальог ? біле населення, чітко і послідовно голосує за представників правих, переважно популістськи налаштованих політиків. Антифозні кампанії і демократичний супротив після виборів перекреслюють бодай теоретичну можливість обмежити еміграційні процеси. Європа, її фортпост, західна частина тоне у жовто-чорному морі нелегальних і легальних заробітчан, тішаться дешевою робочою силою працедавці, чистять німецькі чоботи скінхеди, вибухають начинені цвяхами пакунки в гіндійських кварталах. Війна триває. Кожен бореться за своє.

Емігранти ? за робоче місце ? потім за збільшення платні ? потім ще ? потім за таку саму, як і у білого місцевого сусіди, з вищою освітою ? потім замість нього. По ходу будуються мечеті, розширюється обіг арабської мови, вона стає модною у ?продвинутої? частини істеблішмету, піднімаються питання про статус державної арабської у Бельгії і державний іслам у Франції. Захисники захищають, але тепер вже більшість, чорна, жовта, брунатна, гіндуїстська і ісламська, місцями язичницька більшість крок за кроком, поправка за поправкою, мечеть за мечеттю, родич за родичем (на дні транспортного літака) уможливлює описану Гільйомом Фаєм (?Археофутуризм?) системну кризу, кризу, котра не знищить, але остаточно сегрегує теперішнє населення Західної Європи, у першу чергу ? за расовою та національною ознаками.

Збірна Франції, така сама Англії, вірогідно не стануть білішіми, але назву, думається змінять. Щось традиційніше, відповідніше ? ?Zulu Nation?, на приклад. Але це буде пізніще.

...Робітник, той самий, з сорбонською чи гарвардською освітою, усе життя був лояльним, майже аполітичним, ходив на футбол, голосував (як людина прогресивна) за лейбористів, вболівав на ?Манчестер? і пив пиво з таким самим фанатом ?МЮ?, чорношкірим переселенцем із Зімбабве.

Прийшов час, у сусіда підросли діти, роботи у кварталі ставало все менше.

Куди піти, куди пристроїти непутьового синка-наркоділера ? день і ніч думає чорношкірий сусіда ? кажуть Бенові скоро на пенсію, мо? на його місце? У нього стаж, у нього освіта, а у мого? Мій чорний! ? єврикою зривається, представник віками гнобленого африканського товариства народів. І діда його застрелив білий матрос, хай випадково, не має значення.

... Суд, короткі але промовисті звинувачення у найгіршому ? у ?расизмі?, вільне робоче місце, демократія торжествує.

Бен, а що робити Бенові? Пенсію він заслужив, вік гарував на заводі, удосконалював, раціоналізував, вчив сусідових земляків, пив із ними пиво і вболівав на футболі. І раптом ? ?расист?? ? смішно. Аж до сліз. Проте суд був суворим, його перебіг швидким ? расова дискримінація, передпенсійний вік і столітні гноблення його предками сусідових роблять свою справу. Він на вулиці, сусідовий син ? на його місці. Сусідові соромно. Проте не так, як йому, соромно за те, що прожив, не за тих голосував, не з тим пив пиво і ходив на футбол...

...І дійсно ? вкотре питає себе Бен ? сусідів наркоділер тепер поважний представник робочої кляси, середній достаток, непогане авто, уїкенди з сім?єю і літо на Адріатиці. Мій бриє голову, носить високі армійські чоботи і свастику на плечі, весь час торочить щось про негрів і гіндусів. Каже, роботу забрали, а з нею і майбутнє. Наче і Англія, наче і чай англійський, і тости ті самі, а син правий. Можливо тому, що правий...

Приблизно такими були слова, думки і почування, їхній вектор і їхній біль відчули тисячі, можливо сотні тисяч нормальних здорових англійців, шотландців, валійців і ірландців. Потім з?являється ?Національний фронт?, а з ним і раціональний смисл у розбитому вікні, сп?яну і від безвиходу побитий сусіда, кельтські хрести на парканах і демонстрації на свята. Британія була для всіх, тепер вона буде ?для білих?. Бен записується до Фронту, з ним і його син. З огляду на попередні заслуги, той самий суддя карає умовно і не притягає до кримінальної відповідальности. Вулицею ширяться чутки ? ?бо там живуть фашисти, так фашисти, вся сім?я, уявляєш??. Так, тепер він расист. Його расизм соціяльний, він не кращий за сусіда, але і не гірший. Чому усе так? Вечорами, вперше за останні півсотні літ йому страшно вийти на вулицю, у повітрі реп і маріхуана, у метро графіті і кокаїн. Він вже зайвий. Треба переїзджати... КУДИ? ЧОМУ? Тут його пуп і хрести батьків...

?Національний фронт? Британії ? наймасовіша ультраправа організація середини 70-х. Перебуваючи у повному розквіті, вона мала шанси, але фінансові потуги і схожа з Тетчер виборча програма роблять своє ? вибори 1979 програються, рух іде на спад, міняється (місцями докорінно) загальна ідеольогічна лінія.

Ще десять років і все ? остаточний розкол. ?Міжнародна Третя Позиція? і ?Третій шлях? ? це вже не Фронт. Де демонстрації, стратегії опору, бажання боротися і очікування перемоги? Читають Каддафі, дружать з ?Нацією іслама? і сикхами, з?являється ?Націоналістичний рух Англії?, а після нього ? ?Національна Революційна фракція?. Боротьба триває, хоча, не всі розуміють, вже проти кого.

Колись чорний і зрозумілий, в тюрбані чи арабомовний, не такий як усі і просто не англієць. Зараз, кажуть, не він ? Капітал, американський світовий порядок і мондіалізм, виганяють нас із роботи і знижують пенсії, закривають приходи і відкривають мечеті, збільшують роль злочинности і заселяють робочі квартали дешевою азійською силою ? вже нічого не розуміє Бен.

Приблизно так подає хронольогію подій, що передували появі національного анархізму його творець, Трой Саузгейт. Свого часу, активний учасник останніх із названих у процесі еволюції ?Національного фронту? організацій, Трой як ніхто инший знайомий із внутрішніми розкладами у націоналістичному середовищі.

Читаючи його статті, у підсумку знаходиш дуже цікаві анальогії ? з французськими ?новими правими?, Аленом де Бенуа, зокрема. І справа навіть не у тому, що хтось у когось плагував, радше умови ідентичні.

Дійсно, актуальний опір вже не такий актуальний. Незважаючи на несмішність калямбура французські, і, хай буде, паралельно з ними, частина нонконформно налаштованих мислителів Британських островів (можливо німецькі) скандально покидають попередні, радикальні позиції.

Вже не расова нівеляція, не культурова стагнація Європи і остаточна втрата протягом століття тисячолітньої ідентичности проблематичні для них. Ні. США і світовий капітал, ?мондіалізм? і примарна євразійська геополітика, плюралізм і поступливість, угодовство і лояльність характеризують більшість сучасних дисиндентів ?справа?.

Поза сумнівом, не треба бути затятим марксистом, аби визначити економічне підгрунтя сучасної масової міграції і витікаючих із цього проблем.

Разом з тим, прогресивні свого часу ?нові? і їх теперішній анальог ? N-A, Трой Саузгейт і поступово наростаюча інтелектуальна реакція досить цікаво, не сказати би дивно, розглядають суть явища, з котрим треба спочатку боротися.

Плюралізм

Кожна етнічна група має право на вільну реалізацію свого потенціялу. Навіть якщо вона мешкає на чужій гісторичній території. Так сталося. Треба уживатися.

Автономізм

Умовно вжита фраза. Загалом дуже нагадує підвид класичного анархістичного руху ? ?автономів?, з тією ріжницею, що диференціяція расова (національна). На одній території існують ріжнорідні расово чи національно громади (валійці, сикхи, араби тощо). Автономність полягає в сепарації один від одного.

Расова сегрегація

Льогічно витікає із попереднього пункту. Всі мають право на землю Франції (Англії і взагалі), проте бажано користуватися вказаним принципом (свого часу задіювався в американських школах. Дуже практичний у західних в?язницях), в основі котрого лежить розроблюваний зараз, зокрееа лівим крилом Ку-клукс-Клана, ?Національним альянсом? і иншими американськимим групами принцип расового сепаратизму.

Регіоналізм

Трохи не з тієї опери, проте по мірі укрупнення гомогенних автономних громад підійде. Майбутня Європа ? це не лише баски і каталонці, ірландці і валійці, бретонці і пруси, це і величезні чайна-тауни, турецькі мікро-міста, курдські, арабські, негритянські і инші квартали, з їх неймовірною репродуктивної здатністю і пропагованою ісламом популяційною політикою. З ними доведеться ділитися. Спочатку вулицею, як у випадкові з Беном, потім кварталом, потім східною частиною міста, потім... буде видно.

Приблизно такими є сповідувані Бенуа і Саузгейтом, частиною їхніх німецьких колєг, ?новітні праві? чи національно-анархічні погляди. У центрі їх розпач і безвихідь ? щось подібне відбувається по ту сторону океяну, у Штатах. Ніхто нікуди, і це факт, не поїде. Ні до Африки, ні до Азії. Добре і тут, в Європі обітованій. Що залишається нам (хоча поки що ? їм)? ? сепарувати. Сепарувати культурово, а по тому і організаційно, відділятися поступаючись землею предків, віками набутим суверенітетом, частиною прав і економічним добробутом, цивілізаційною парадигмою, насамкінець.

Вони витісняють нас. Це факт. Кажуть, у Празі (не так і далеко) центр ? арабський і китайський. Чехам він не треба.

На черзі Польща.

Потім ? ми.

Але це буде пізніше і у нас ще є час, принаймні, дати характеристик західним сусідам. Їхній опінії.

Як і будь-яке синтетичне, а національний анархізм є, як ми вже зазначали останньою, найбільш модерною, а радше ? постмодерною версією, і частково квінтесенцією попередніх (національних соціялізма, комунізма і соціялізма) третьоальтернативних течій, має у своєму активі ряд складових. Одні підтримують функціонування опінії ?зліва?, у той час як инші намагаються ? ?справа?.

Антидержавницький дискурс, власне кажучи, не є таким при ближчому розгляді. Бакунін і Прудон ? в останню чергу. Хакім Бей ? в першу. Пересувні автономні зони, не етнічні, принаймні не завше, суверенні утворення ? ось прототип суспільства майбутнього. Лише не пересувні і не багатоетнічні. А сталі і, це вже останній шанс на збереження європейської ідентичности ? моноетнічні. Таким є ?ліве? підгрунтя сучасного націонал-анархізму, у Англії і Штатах, Данії і Німеччині, Греції і Франції.

Національний анархізм у чомусь подібний до синдикалізму, проте якщо у Сореля структурна одиниця ? синдикат (профспілка), то у Саузгейта ? генетично споріднена громада. Взаємопідміняються ці поняття чи ні? ? однозначно ні. Чому? Тому що трудовий колектив не обов?язково расово, а тим більше етнічно однорідний. Етнічний анклав грунтується на культурових, а не виробничих цінностях.

Регіоналізм Бенуа і инших і, що головніше ? расовий сепаратизм ? ?правий?, національний аспект національного анархізму.

І, накінець, те що об?єднує спільним знаменником два, апріорі непоєднуваних начала ? класичний анархічний і сучасний ?новоправий? ? Гільйом Фай. Точніше сказати ? його ?Археофутуризм?. Це суспільство майбутнього, майбутнього Західної цивілізації після мастштабної системної кризи. Ті, хто переживе, у підсумку перебуватимуть у світі децентралізованих територій, компактних етно-релігійних груп і повного вибору ? що робити і куди піти. У цьому весь Бей, Бенуа і Фай. Такою буде Європа.

Виходячи з цього, національний анархізм ? це тенденція, футуристичний і досить правильний погляд в майбутнє. Зрештою, це найвірогідніше майбутнє. Свого роду ?золотий вік?, з його гієрархічно зорганізованими громадами, номадами, природничими релігіями і свободою, суцільним надлишком свободи.

N-A ? це нове середньовіччя, відродження архаїзму на прапорі і у душі, обряди ініціяції і арбалетна стріла у спині.

Європа втомилася опиратися. Що буде ? те і буде. Національний анархізм ? пострезистивна ?культура опору? чи ще один із напрямків ?Нью-Ейдж??

Ми думаємо, N-A ? рефлексія, остання із можливих наприкінці 20 початку 21 століття, ідеольогія кінця і водночас ? початку.

Не варто обманювати себе ілюзіями, хоча хто сказав, що гісторія має лінійний характер?