Нові ліві на службі поліцейській державі

Тенденція до плазування перед ультраліберальним режимом Порошенка-Яценюка новолівих позірно радикальних активістів стала очевидною. Це відмічають і у їхньому середовищі. Ось що пише один з них, Андрій Мовчан 26 серпня 2015 р., 13-14: Чорно-коричневі мають лише конформістське бажання вислужитись і показати жест "хей, ми свої!" Це бажання вислужитись перед новою системою, перед державою, перед ліберальною інтелігенцією, перед реакційною більшістю - усім тим, що на словах "головний ворог".І що характерно, пред державою "низвергатели основ" плазувати готові. А в армію, сука, все одно не йдуть." Адже основна роль новолівих в капіталістичній системі - це знищити як ідентичність і публічний критерій народну культуру, християнство, відкрити кордони та заселити батьківщину корінних народів мігрантами з Азії та Африки. У.Д.
 
Ігор Загребельний, для Політономії
 
Чергове підтвердження тому, що сучасні ліваки — це лиш коліщатко в машині нинішнього лібералістичного тоталітаризму, я знайшов, відвідавши відомий рупор українських лівих сайт “Політична критика” і знайшовши кілька матеріалів, присвячених темі події під парламентом 31 серпня.
 
Спочатку я натрапив на матеріал Ігоря Бурдиги “Події під Верховною Радою та останні тенденції у суспільстві”, потім — на інтерв'ю з Антоном Шеховцовим “Митинг под парламентом и ультраправое насилие. Что дальше?”.
 
Ігор Бурдига (до речі, журналіст “Вестей”) відмітив дві тенденції, які можна спостерігати сьогодні у суспільстві. З одного боку Бурдига говорить про “радикалізацію протестних настроїв, у тому числі й серед військових, бійців-добровольців, які дедалі частіше, як то кажуть, «втрачають страх»”. Автор зауважує, що для представників цієї групи характерне протиставлення власної суб'єктності, спертої на етичні уявлення, речам конвенціонального характеру. “Власне, «загострене» почуття справедливості, — зазначає журналіст-антифашист, — в таких «патріотах» що далі, то більше пересилює почуття законності, а про повагу до правоохоронців у такому випадку взагалі не йдеться”.
 
З іншого боку, Бурдига говорить про групу населення, котра втомилася від потрясінь: “значна частина суспільства — передусім середній клас, інтелігенція, мешканці столиці — помітно втомилася від перманентних протестів і, тим більше, від протестів із кровопролиттям. Пересічні кияни все менше толерують вуличне насильство, і негативний фідбек на його прояви з боку ультраправих стає все гучнішим: від минулорічних жовтневих сутичок під парламентом, через напад на гей-прайд та події у Мукачевому — і до вчорашніх подій. Ультраправим ще готові пробачити «бєспрєдєл» на сході, виправданий боротьбою з сепаратизмом, але привозити війну з собою — це вже ні”. 
 
Як не важко здогадатися, Бурдизі ближчі настрої другої групи, і його непокоїть той факт, що “привезені зі східного фронту автомати вже стріляли по правоохоронцях у Закарпатті” (слід нагадати, що правоохоронці, по яких стріляли автомати фронтовиків, “за дивним збігом обставин” виявилися союзниками закарпатського криміналітету, одначе автор-антифашист про це не говорить).
 
Відомий своїм “науковим дослідженням ультраправих” Шеховцов озвучив подібну, але ще більш категоричну риторику: “Власти нужно сейчас очень жестко поступать; я к этому призывал еще после Мукачево. Нужно поставить очень четкую грань для всех этих организаций. Насилие принадлежит только государству. Это вообще не обсуждаемо. И любое покушение на этот принцип должно караться очень строго”.
 
Отож, що ми маємо? Ми маємо ідеологічно лівий ресурс, що публікує ідеологічно лівих авторів, які відчайдушно відстоюють монополію держави на насильство, стверджують непорушність юридичних норм, лякаються назрівання революційної ситуації. Причому мова йде не просто про ситуативне викривання ідеологічних противників — правих. Читаючи того ж таки Бурдигу, розумієш, що протистояння між лівими та правими — це протистояння не лише двох типів теоретичного світогляду, але й двох людських натур.
 
Звернімо увагу на пасаж Бурдиги про прошарок людей, які не хочуть, аби патріоти “привозити війну з собою”. Це ніщо інакше, як обивательська, глибоко буржуазна риторика. І така риторика характерна для цілого полчища осіб, для позначення яких найкраще підходить слово “гіпстер” — незалежно від того, як вони себе ідентифікують, як ліваків чи лібералів. Ці люди — ідеальний матеріал для побудови цілком контрольованого споживацького суспільства. Їм ненависна думка про порушення державної монополії на насильство. У них живе рабське бажання комфорту. Вони закономірним чином бояться пасіонаріїв правого спрямування. “Я бачу в них загрозу для себе. За час стояння на Майдані ці люди звикли до того, що насильство для них є дозволеним” — говорить Бурдига про націоналістів в одному з інтерв'ю.
 
З іншого боку ми бачимо людей, що тяжіють до правої пасіонарності. Це не пасіонарії-дегенерати крайньолівого штибу, які бунтують заради самої бунтівливості. Навпаки, це носії ідеї порядку. І якраз тому, що навколишня дійсність не має порядку, вони готові проти неї повставати (словами В. Райха, “поєднання реакційних ідей з революційними почуттями”). Це кшатрійський тип вільної людини, в якій природним чином інтегруються високі етичні вартощі (“загострене почуття справедливості”), схильність до використання сили, і розуміння сили як зворотнього боку політичної влади. Це тип, що тяжіє до середньовічного аристократа-лицаря, змушеного за нинішніх умов бути революціонером, який, нехай і несвідомо, хоче повернути собі законну спадщину.
 
Сьогодні, попри шалене намагання загнуздати хід історичних подій в демоліберальні рамки, шанси правих пасіонаріїв зростають. В той же час зброєю ліваків-гіпстерів є власна нікчемність: так вже влаштований цей світ, що за високі речі потрібно боротися, а гниття відбувається саме по собі.
 
Чорно-коричневі мають лише конформістське бажання вислужитись і показати жест "хей, ми свої!" Це бажання вислужитись перед новою системою, перед державою, перед ліберальною інтелігенцією, перед реакційною більшістю - усім тим, що на словах "головний ворог".