Герої минулих поколінь заслужили на світлу пам'ять сучасників. Ставши на шлях Національної революції, вони зробили свій вибір по той бік безпечного життя. Ідеалістичний чин штовхав їх на подвиги. Безкомпромісна боротьба з ворогом за свободу свого народу набувала конкретних форм, де вже не було місця слову без Чину і навпаки. Кожен волів спричинитися до перемоги, бо був утіленням сплаву долі Нації та індивідуальної жертовності. Вони раділи бути у строю своєї армії, однак не боялися бути і "одним у полі воїном".
Організатори та ідеологи нашого українського національного революційного руху – визначні постаті, на справи та ідеї яких ми спираємося. Їхні звершення мотивують нас долати власні недоліки, здобувати нові перемоги.
19 січня 2012 року виповнюється сто років з Дня народження Провідника Організації Українських Націоналістів Ярослава Стецька. Юнаком він став членом підпільної організації. Вже у 20 років його призначають членом виконавчого органу ОУН – Крайової Екзекутиви та ідеологічним референтом. У 22 отримує вирок окупаційного суду – 5 років. У 1940 р. він був співтворцем Революційного Проводу ОУН, пізніше обраний заступником Степана Бандери. 30 червня 1941 р. проголошує Акт відновлення Української Держави, його обирають прем'єром Українського державного правління. 1946 р. створює та очолює Антибільшовицький блок народів. У 1968-1986 рр. – Голова Проводу ОУН (революційної).
Всеукраїнське об'єднання "Свобода" вважає Ярослава Стецька натхненником своєї ідеологічної ідентичності – соціального націоналізму, а його працю "Дві революції" – програмовою. Саме в цій праці він вказав на ті чинники, які зроблять українську революцію переможною: "Наша революція – всенародна, йдемо з народом, який тісно поєднує справу соціяльного визволення із національною незалежністю".
У творах Ярослава Стецька ми знаходимо націоналістичні відповіді на актуальні питання. Провідна дійсність нашого політично-економічного життя – внутрішня окупація України класом олігархічного капіталу – отримує влучну ґрунтовну критику та альтернативу Ярослава Стецька. Адже він прекрасно розумів, що після перемоги над головним ворогом українців, білорусів, народів Кавказу, Балтії та Центральної Азії – совєцькою Росією – український націоналізм зіштовхнеться із проблемою гегемонії ліберально-капіталістичного Заходу.
У своїх міркуваннях він виходив з Ідеї Нації. Найвища форма кровно-духовної спільноти, в якій втілена свобода та справедливість щодо її членів, – таке поняття нації стало одним із внесків Стецька у теоретичну спадщину українського націоналізму. Внаслідок окреслення ставлення націоналізму до фашизму, комунізму та лібералізму він збагатив поняття нації ідеями соціальної справедливості, свободи членів нації та етосу праці. Він відкидав расизм фашизму, атеїзм та тоталітаризм комунізму, індивідуалізм та паразитарні верстви лібералізму. Стецько вважав, що природним для українців є розуміння людини як органічної частини великої сім'ї: "Нація, родина, одиниця – така ієрархія суспільних явищ". Особа – втілення біологічного, індивідуального, суспільного та духовного. Тому ідеям творчої свободи людини, добра нації і соціальної справедливості він надав ваги "абсолютних цінностей на землі". Він постійно наголошував на неможливості розриву нашого світогляду із вірою у Бога та духовною традицією українців: "Над нацією і людиною є абсолютна вартість Всесвіту – його Творець-Бог".
Таким чином розкрита ідея нації була для Ярослава Стецька найвищою цінністю, за яку варто безкомпромісно боротися та жертовно працювати кожному українцеві.
З цих міркувань, зрозуміло, випливало, що найвищою формою прояву волі нації є національна держава. Ця ідея, схоплена Організацією Українських Націоналістів як Українська Самостійна Соборна Держава, стала метою в умовах національно-визвольної стратегії націоналізму у 20 столітті. Її необхідність була настільки яскравою, що формулювалася імперативом "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї". Нація, що виборює собі право на творення історії, сприймає державу як засіб забезпечення внутрішньої справедливості та зовнішньої свободи. Стецько розумів дійсні закони виживання: "Національно-політичне самовизначення відбувається плебісцитом крові у вогні повстань і революцій або визвольних воєн, а не виборчими листками чи виборчими урнами".
У власній державі національне визволення передбачає визволення соціальне та особисте. Ця думка Ярослава Стецька продовжує соціальне і громадянське мислення великого Миколи Міхновського, що відкидав космополітичні програми подолання економічного рабства верстви праці. "Український визвольний націоналізм творить новий, український, народоправний соціально-політичний лад праці", – цю тезу він ставить в основу критики чужих для українців ліберально-капіталістичних та комуністичних доктрин. Соціальний лад українців виводиться з притаманної їм культури праці. В її основі – творча людина праці, зв'язана з родиною, мірилом вартості якої завжди була і є суспільно-корисна індивідуальна праця. Вона також "бореться за національну спільноту без паразитарних верств". Український націоналіст, вважає Ярослав Стецько, виступає організатором для такої людини у боротьбі за суспільство, в якому "не буде паразитизму і будь-якого гноблення" та буде заперечення "будь-якої експлуатації людини державою або іншою людиною". Саме тому цей напрям мислення так оцінює ліберальний капіталізм: "Культ безвідповідальності й необмеженої вільної гри є історичним пережитком".
Практичним орієнтиром такому ладові є наділення верстви праці власністю на засоби виробництва, "усуспільнення приватної власності на основі власної праці". Стецько був прихильником одержавлення важливих царин економіки і виступав за: "Забезпечення за державою власності на необхідні засоби виробництва, чого вимагатиме загальнонаціональне добро і що диктуватиме раціональність самого життя". Він розвивав ідеї Степана Бандери та урядовців часів Української Народної Республіки про економічну співпрацю та плановість: "Розбудова кооперативних та інших добровільних спільних форм організації певного роду продукції та збуту; органічна плановість у межах поваги основних індивідуальних стимулів творчості та загальнонаціонального добра". Втілення цих ідей, вважає Стецько, унеможливить повернення хижацького капіталізму: "Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути водночас і соціальною революцією".
"У боротьбі за свободу опертя можливе лише на власні сили", – писав Стецько, оцінюючи політиканів, що шукали виходу для України у плазуванні перед закордонними центрами сили. Націоналісти не вчать слабодухих, вони повинні усувати їх від керівництва державою. З цих міркувань мислитель підтримував програмові гасла ОУН, яким надавав глобального та універсального значення: "Свобода народам! Свобода людині!". Перше гасло означає, що імперіалізм – ворог всіх націй і кожна з них може і повинна боротися за себе. Друге означає, що кожна людина у своїй національній державі має право мати всі важливі громадянські права і через них користуватися результатами своєї праці та благами всієї нації. Він вважав, що "Україна має стати в авангарді боротьби за свободу народів і людини".
Ярослав Стецько мислив себе як складову того руху, що бореться "за ствердження влади нації і свободу людини", джерелом якого є "світлі українські традиції і потреби українського народу". Таким чином український націоналізм для нього усвідомлювався як "сподвижник ідей свободи і справедливості для українського народу та української людини".
Дві революції Ярослава Стецька – соціальна і національна – це наші сучасні завдання. Подолання наслідків московської окупації, люстрація постсовєцької "еліти", встановлення повновладдя українців на своїй землі та побудова справедливого соціального ладу без олігархів та економічного визиску – стануть гідним ушануванням пам'яті борців за волю України.
Ярослав Стецько віддав все своє життя на те, щоби не осоромитися перед попередниками і нащадками за свою визвольну боротьбу. Сьогодні ми продовжуємо його Справу. Ми прагнемо завершити його боротьбу.
Боротьбу за незалежну соборну соціально і національно справедливу українську державу.