Педагогіка пригноблених (уривок)

Пауло Фрейре

...Ніколи в історії насильство не починалося пригнобленими. Як вони можуть бути тут ініціаторами, якщо самі є результатом насильства? Як вони можуть бути хрещеними батьками чогось, чия об?єктивна інавгурація призвела до їхнього існування як пригноблених? Не було б ніяких пригноблених, якби попередньо не було ситуації насильства, спрямованої на їх упокорення.

Насильство ініціюється тими, хто пригноблює, хто експлуатує, хто не може визнати інших особистостями, а не тими, кого пригноблюють, експлуатують та не визнають. Невдоволення породжують не ті, кого не люблять, а ті, хто не вміє любити, бо вони люблять лише самих себе. Терор ініціюють не безпорадні, тероризовані люди, а насильники, ті, хто за допомогою своєї влади створює конкретну ситуацію, яка породжує «заперечення життя». Деспотизм ініціюють не тиранізовані, а тирани. Ненависть породжують не зневажені, а зневажники. Людство заперечують не ті, у яких відібрали людяність, а ті, хто відібрав у них людяність (тим самим заперечуючи і свою власну). Силу застосовують не ті, хто став слабким під тиском сильних, а сильні, ті, хто виснажив їх.

Однак для гнобителів завжди саме пригноблені (яких вони, звісно, ніколи не називають «пригнобленими», а, у залежності від того, чи це місцеві селяни, чи ні, ? «тими людьми» чи «сліпою й заздрісною масою», чи «дикунами», чи «тубільцями», чи «підривним елементом») є «невдоволеними», «насильниками», «варварами», «грішниками» чи «лютими», коли вони реагують на насильство гнобителів.

І все ж, хоч би як парадоксально це не виглядало, саме в реакції пригноблених на насильство з боку їхніх гнобителів можна знайти ознаки любові. Свідомо чи несвідомо, але акт бунту пригноблених (акт, який завжди чи майже завжди так само насильницький, як і початкове насильство гнобителів) може ініціювати любов. Тоді як насильство гнобителів перешкоджає пригнобленим стати справжніми людьми, реакція останніх на це насильство ґрунтується на їхньому прагненні досягти права бути людьми. Коли гнобителі дегуманізують інших і порушують їхні права, вони й самі стають дегуманізованими. Коли пригноблені в боротьбі за право стати людьми відкидають владу гнобителів, спрямовану на домінування й придушення, вони відновлюють у гнобителях гуманність, яку ті втратили, здійснюючи гноблення.

Лише пригноблені, визволяючи самих себе, можуть визволити своїх гнобителів. Останні як пригноблюючий клас не можуть визволити ні інших, ні самих себе. Тому важливо, щоб пригноблені вели боротьбу за розв?язання суперечності, в якій вони опинились; і цю суперечність буде вирішено з появою нової людини: не пригнобленого чи гнобителя, а людини в процесі визволення. Якщо метою пригноблених є стати повноцінними людьми, то вони не досягнуть цієї мети, просто обертаючи по-іншому умови суперечності, просто змінюючи полюси.

Це може здатися спрощенням, але таким не є. Розв?язання суперечності гнобитель?пригноблений справді означає зникнення гнобителів як панівного класу. Проте обмеження, що їх пригноблені в минулому люди накладають на своїх гнобителів, щоб ті не могли відновити свого попереднього становища, не є пригнобленням. Дія є гнобительською лише тоді, коли вона не дає людям стати повноцінними людьми. Відповідно, ці необхідні обмеження не означають самі по собі, що вчорашні пригноблені стали сьогоднішніми гнобителями. Дії, що перешкоджають відновленню гнобительського режиму, не можуть порівнюватися з діями, що створюють і підтримують його, не можуть порівнюватися з діями, за допомогою яких декілька чоловіків і жінок заперечуватимуть право більшості стати справжніми людьми.

Однак, у той момент, коли новий режим зміцнюється в панівну «бюрократію», гуманістичний компонент боротьби втрачається, і тоді вже неможливо вести мову про визволення. Отже, ми підкреслюємо, що справжнє розв?язання суперечності гнобитель?пригноблений не полягає в простому оберненні становищ, у переході від одного полюса до іншого. Не полягає воно й у заміні колишніх гнобителів новими, які й далі упокорюватимуть пригноблених в ім?я їхнього визволення.

Але навіть коли ця суперечність по-справжньому розв?язується під час встановлення визволеними трудівниками нової ситуації, колишні гнобителі не відчувають себе визволеними. Навпаки, вони щиро вважають себе пригнобленими. Через великий досвід пригноблення інших вони вважають будь-яку ситуацію, відмінну від колишньої, пригнобленням. Раніше вони могли їсти, одягатися, взуватися, навчатися, подорожувати і слухати Бетховена; тимчасом мільйони не мали чого їсти, у що вдягтися і взутися, ніколи не вчилися й не подорожували, і майже ніхто з них не чув Бетховена. Будь-які обмеження їхнього способу життя в ім?я рівних прав спільноти видаються колишнім гнобителям величезним порушенням їхніх індивідуальних прав, хоча раніше вони зовсім не звертали уваги на мільйони тих, що страждали й помирали від голоду, хвороб, мук і відчаю. Для гнобителів поняття «людська істота» стосується лише їх самих, а інші люди ? просто «речі». Для гнобителів існує лише одне право: їхнє право жити в мирі, при цьому не завжди навіть визнаючи, а просто погоджуючись із правом пригноблених на виживання. І гнобителі йдуть на цю поступку лише тому, що існування пригноблених необхідне для їхнього власного існування.

Така поведінка, таке розуміння світу й людей (що неодмінно приводить гнобителів до опору встановленню нового ладу) пояснюється їхнім досвідом діяльності як панівного класу. Коли ситуація насильства і пригноблення встановлюється, вона породжує увесь спосіб життя й поведінки тих, хто опинився в цій ситуації, ? і гнобителів, і пригноблених. І ті, і ті занурені в цю ситуацію, і ті, і ті несуть на собі знак гноблення. Аналіз екзистенційних ситуацій гноблення показує, що їхній початок лежить у діях насильства, ініційованих тими, хто має владу. Насильство як процес переходить від одного покоління гнобителів до наступного, яке стає його спадкоємцем і формується в його кліматі. Цей клімат створює в гнобителях міцне почуття власності ? власності щодо світу й щодо чоловіків і жінок. У відриві від прямого, конкретного, матеріального володіння світом і людьми свідомість гнобителів не могла зрозуміти саму себе ? і не могла навіть існувати. Фромм говорив про цю свідомість, що без цього почуття власності «втратився б контакт зі світом». Свідомість гнобителя прагне перетворити все, що його оточує, на об?єкт його домінування. Земля, маєток, виробництво, людські творіння, самі люди, час ? усе зводиться до статусу об?єктів у його розпорядженні.

У своїй невгамовній жадобі володіння гнобителі приходять до переконання, що їм до снаги перетворити все, що завгодно, на об?єкти їхньої купівельної спроможності, звідси і їхня суто матеріалістична концепція існування. Гроші ? мірило всіх речей, а прибуток ? головна мета. Для гнобителів єдине, в ім?я чого варто існувати, ? це мати більше, дедалі більше, навіть за рахунок пригноблених, які матимуть менше чи не матимуть зовсім. Для гнобителів бути ? означає мати й належати до класу «імущих».

Користуючись перевагами ситуації гноблення, гнобителі не спроможні відчути, що якщо «мати» є умовою для «бути», то це необхідна умова для всіх жінок і чоловіків. Ось чому великодушність гнобителів фальшива. Людяність ? це «річ», і вони володіють нею на виняткових правах, як успадкованою власністю. З точки зору свідомості гнобителя гуманізація «інших» людей ? це не прагнення до повноцінної людяності, а підривна діяльність.

Гнобителі не сприймають свою монополію на володіння дедалі більшим як привілей, а це дегуманізує й інших, і їх самих. Вони як клас власників не спроможні збагнути, що в їхньому егоїстичному прагненні мати вони задихаються від свого набутку і більше не існують, а просто мають. Для них мати більше є невідчужуваним правом, правом, яке вони здобули завдяки їхнім власним «зусиллям», через «готовність ризикувати». Якщо інші не мають більше, то це тому, що вони некомпетентні та ледачі, а найгірше ? це їхня невиправна невдячність за «великодушні вчинки» з боку панівного класу. Саме тому, що вони «невдячні» та «вороже налаштовані», пригноблені сприймаються як потенційні вороги, за якими треба наглядати...