Ігор Загребельний
В умовах тотального контролю масмедійного простору твори Мішеля Уельбека є справжнім ковтком чистого повітря. Особливо його останній роман — “Покора”.
Уельбек відомий викриттям вад сучасного західного суспільства: фемінізму, наслідків сексуальної революції, споживацтва. Його твори розвіюють більшість міражів пустелі, утвореної представниками покоління 1968 року. Роман “Покора” не лише розвіює міражі, але й указує на шлях знаходження оази. Можна довго дискутувати про те, що хотів сказати письменник у своєму останньому творі. Більш важливе те, що він сказав насправді. “Покора” — це передусім глибокий політичний аналіз ситуації, що склалася у Франції та Європі в цілому. А глибокий аналіз політики неможливий без апеляцій до ідеологічної і духовної проблематики.
Хтось може сказати, що “Покора” — це твір-засторога перед небезпекою тотальної ісламізації. Уельбек показує, як політичне засилля лівих врешті-решт переростає у встановлення у Франції (і, потенційно, в усій Європі) ісламського режиму. Спершу ліві відкривають перед мігрантами браму і впускають їх на європейські землі. Потім запроваджують промивку мізків, привчаючи корінних французів до “толерантності”. Потім ісламський вплив стає настільки сильним, що лідер мусульманської партії отримує шанс стати президентом. Єдиною, хто може йому завадити, виявляється кандидатка від “Національного фронту”. Дотримуючись традиційної для себе установки на боротьбу з власноруч вигаданим “фашизмом”, соціалісти підтримують кандидата-мусульманина, чим і забезпечують йому перемогу у другому турі.
Насправді “Покора” написана не так про ісламську небезпеку, як про безперспективність європейських лівих і “правих” зразка теперішнього “Національного фронту”. НФ зображений у романі дуже реалістично. Це аж ніяк не права партія в сенсі орієнтації на консервативні цінності. Навпаки, це політична сила, що чітко орієнтується на спадщину 1789 року і є принципово секуляристською. Грубо кажучи, різниця між НФ і соціалістами невелика. Максимум, на що спроможний НФ у разі перемоги Марін Ле Пен — це обмеження міграції і вихід Франції з ЄС. Зупинити депопуляцію корінного європейського населення він не в змозі. Так само, як і зробити щось із духовною пусткою, що панує у Європі (ця пустка добре помітна у способі життя і мислення головного героя).
З безперспективністю соціалістів та НФ різко контрастує образ Братства мусульман та його лідера Мохаммеда Бен Аббеса. Братство не виступає з якихось “антиєвропейських” позицій. Його провід просто переконаний у тому, що європейський проект себе вичерпав. Відтак іслам покликаний побудувати нову Європу.
Для Бен Аббеса взірцем є Римська імперія. Він прогне долучити до ЄС Туреччину і Магриб, аби таким чином відновити контури старовинної імперії. Щоби побудувати нову, мусульманську, Європу, Братству просто потрібно розчистити розвалини старої: секуляризм, кризу інституту сім'ї, загальну моральну кризу. Братство готове робити це дуже делікатно, розважливо чекаючи навернення в іслам корінних європейців. А спокуса навернення справді велика. Зображена у творі модель ісламського світогляду подібна до моделі традиційного християнства. Вона поєднує вищі релігійні смисли з апеляціями до природного порядку. На сторінках Уельбека можна знайти критику виродженого — сентиментального, гуманістичного — християнства. Але ісламська культура дуже нагадує традиційну християнську (за винятком принципово неприйнятних із християнської точки зору полігамних шлюбів). Все як у Томи Аквінського: благодать не скасовує природу людини, а довершує її.
Ставши президентом, Бен Аббес не обмежується задачами плавної ісламізації молоді через систему освіти та вступом до ЄС мусульманських країн. Він проводить реформи, які йдуть на користь більшості мешканців Франції. Одне з головних гасел цих реформ — “Повернути родині, головній ланці нашого суспільства, чільне місце і належну повагу”. Він навіть зарекомендовує себе прихильником дистрибутизму — економічної теорії, побудованої на засадах соціального вчення Католицької Церкви. Політика дистрибутизму, ставлячи собі за мету захист дрібних власників і максимальну економічну самодостатність кожної родини, сподобалася мешканцям Франції незалежно від конфесійної приналежності. “Основними заходами, до яких вдався новий уряд, були, з одного боку, повне скасування державних дотацій для великих промислових груп... а з другого — коригування податкової системи на користь ремісників та дрібних підприємців. Нововведення миттю набули шаленої популярності, адже впродовж кількох десятиліть молодь мріяла головним чином про те, як відкрити власну справу”.
Братство мусульман фактично відстоює консервативно-революційний проект. Уельбек наголошує, що в ціннісній площині Братство дуже близьке до європейського руху ідентитерів. Їх відрізняють лиш дві речі. По-перше, ідентитери ставляться вороже до ісламу як до чужої релігійної традиції (хоч, на відміну від лівих і лібералів, поділяють частину його цінностей). По-друге, для ідентитерів важливе відродження етнічної чистоти Європи. Дехто з правих врешті-решт переступає ці речі, бачачи в ісламі єдину можливість вивести Європу з духовної кризи. До таких належить і Робер Редіже, який навертає головного героя в іслам Промовисто, що написана в молодості дисертація Редіже присвячувалася двом дуже важливим в історії правої думки постатям — Рене Ґенону і Фрідріху Ніцше.
Книжка Уельбека не про небезпеку ісламізації. Вона швидше про те, як ісламізації уникнути. Аби протистояти експансії ісламу, європейці самі мають стати схожими на мусульман. Протиставляти ісламу “традиції світськості”, фемінізм і тому подібні речі означає поглиблювати кризу і прокладати шлях носіям ісламського проекту. Причому необов'язково такому лояльному до спадщини традиційної Європи як у Бен Аббеса. Патріотичної й антимігрантської риторики також недостатньо. “Самої вітчизни мало — її слід пов'язати з чимось могутнішим, із загадковою містикою” — говорить один із героїв роману.
Єдина конструктивна альтернатива покорі ісламу — це покора власній традиції і просто здоровому глузду. Звісно, бажаним є повноцінне релігійне відродження Європи. Та для початку необхідно повернутися принаймні до базових засад природного закону, відродити цінність сім'ї, відмовитися від ідолів рівності та ліберального індивідуалізму. У Дмитра Донцова є стаття під назвою “Своя традиція або — чужий кий”. Роман Уельбека якраз про це: про необхідність опори на власну традицію як єдину альтернативу ісламському кию.
За http://azov.press/ukr/pokora-zdorovomu-gluzdu