Про арійську культуру наших пращурів та стародавніх греків

Ігор Карівець, МЛ "Бриколаж", м. Львів

Аrya з санскриту перекладається як без зла, благородний, шляхетний. Aristos з старогрецької перекладається як найкращий. Від прислівників arya, aristos, походить слово аристократія. Аристократія ? це цвіт народу, кращі з кращих душею. Аріями називалися ті, хто не вживав м?яса, не курив тютюну, любив мудрість Вед та Упанішад, не обманював, не давав брехливих обіцянок, одним словом, ті, хто жили за принципами високої моралі і були вимогливим до себе і до інших. В суспільстві повинні бути арії (орії), тобто еліта (від французського elu ? вибраний), яка підтримує духовний зв?язок між усіма прошарками даного суспільства, творячи єдність, узгодженість між ними.

Українська культура в своїй давній традиції арійська. Залізняк Л. зазначає, що арійці поклонялися коню та корові. Харчувалися арії переважно молоком та ячмінною кашею. М?ясо їли рідко. [1, С.113]. Корова була священною; її розглядали як годувальницю сім?ї. Переважно вживали молочні, кисломолочні та злачні продукти, тобто натуральні, що давало нашим пращурам дивовижне здоров?я.

Арійці ? це не расова приналежність. Арійність ? це стан душі, тобто стан, в якому душа не відає, що таке зло. Ще Платон зазначив в своєму діалозі Горгій, що краще не зустрічатися із злом, ніж звільнятися від нього. В такому стані душа керується божественною мудрістю у всьому. Упанішади та Веди є джерелами святості, безгрішності. Для аріїв всі ті, хто не дотримувався мудрості Упанішад та Вед у щоденному житті, були варварами і рабами своїх пристрастей, які робили їх ненадійними, брехливими, підступними. З такими арії не хотіли мати справи. Арії вміли захищали себе у випадку нападів зі сторони чужеземців. Були витривалими та мужніми воїнами. Арійці прийшли в Індію та Іран з євразійських степів між Дніпром і Алтаєм. Основою їх суспільства була патріархальна сім?я на чолі з старшим чоловіком. Кілька споріднених сімей утворювали граму, що з санскриту перекладається як селище. Саме від цього кореня походить українське слово громада [1, С.112].

А звідки походять самі арії? На основі якої культури вони сформувалися? Євген Паламарчук та Іван Андрієвський повідомляють, що на Міжнародному Симпозіумі з етнічних проблем давньої історії народів Центральної Азії, що відбувся у жовтні 1977 року, прозвучали наступні висновки: межиріччя Дніпра, Південного Бугу та Дністра визначено як прабатьківщину індоєвропейців. П?ять тисячоліть тому вони, залишивши батьківщину розбрелися по всій Європі. Частина повернула до Ірану. Тут було створено Авесту. До Індії вони потрапили лише у ІІ тис. до н. е., стали називати себе аріями (благородними), створили Веди та Упанішади. Нащадки аріїв, які ніколи не покидали батьківшину, і досі пам?ятають і співають ті самі священні гімни, що є у Ведах та Авесті, і звуться вони колядками, щедрівками, веснянками, купальськими піснями. Саме Україна була тим місцем, де складалося ядро індоєвропейської спільноти, саме трипільці-арії дали початок усім індоєвропейським народам [2, С.124].

В сучасному ліберально-демократичному суспільстві, в суспільстві, вільному від глибинної духовної традиції пращурів, не говорять про Мудрість (Софію). Християнство акцентує увагу на вірі, надії та любові, котрі нічого не варті, якщо в їхній основі не лежить мудрість. Без мудрості віра перетворюється у легковір?я, надія у бездіяльність та пасивне очікування «щасливого» майбутнього, а любов підмінюється різноманітними видами прив?язаностей, статевим потягом тощо. Без мудрості віра, надія і любов втрачають свій духовний, трансцендентний, вимір; вони втрачають свій духовний сенс, адже вірити, надіятися і любити стає легко. Без мудрості віра, надія і любов стають легко доступними кожному. Ця вдавана легкодоступності віри, надії і любові веде до виродження духовності у празники або «свята», у чисто зовнішню обрядовість, у механічну звичку відвідування храмів.

Якщо розмістити мудрість, віру, надію та любов за сторонам чотирикутника, то мудрість буде лежати в його основі, віра і надія будуть його сторонами, а любов буде його вершиною.

Греки відкрили любов до мудрості, тобто філософію. В них не було чогось подібного на кшталт Вед чи Упанішад. Народна мудрість у вигляді мітів відживала своє, втрачаючи авторитет. Коли традиція втрачає авторитет, настає час хаосу, демократичних та ліберальних заворушень, адже пристрасті, більше не стримувані традицією, виходять на поверхню, втрачається почуття їєрархії. Ниці люди прагнуть захопити владу, скинути благородних, аби задовільняти свої низькі пристрасті та керувати іншими, щоб не працювати; інші повинні працювати на них. Це було повстання, заколот, неблагородних душ. Греки відчули, що вони слабкі і їх можна легко завоювати, адже в середовищі самих греків панувала міжпартійна боротьба, в середовищі самих греків не було злагоди. Це був добрий ґрунт для зрад і підступних заколотів. Традиційна релігія більше не могла забезпечити єдності грекам. Необхідна була альтернатива традиційній релігії. Нею стала філософія, любов до мудрості, любов до вічного, до того, що не проминає, а завжди перебуває у своїй власній формі. Забуття вічного, того, що не проминає, а завжди перебуває у своїй власній формі, веде до розпаду спільного життя, до занепаду духовності.

Арії шанували свої традиції, свою мудрість, яка містилася у Ведах та Упанішадах. Греки також зробили спробу згадати вічне, незмінне буття, яке завжди перебуває у своїй власній формі і лежить в основі всього минаючого, яке повторюється. Минаюче, яке повторюється, це лише подоба вічності і незмінності. Греки відкрили повторення (циклічність) процесу природи та життя, записаного у вислові Геракліта «Все тече, все минає. Двічі не можна увійти в ту ж саму воду». Проте, Парменід відстоював незмінність буття, попри те, що наші відчуття фіксують певні зміни (повторення) в природі та житті. Арійська мудрість говорила про незмінний Абсолют і про відносність світу, який ми сприймаємо відчуттями. Реальність цього світу ? відносність, тому не можна на нього покладатися, адже цей світ ненадійний, підступний, небезпечний, якщо жити в ньому без мудрості (сакрального знання), тобто без світла, яке висвітлюватиме перешкоди, які стоять на шляху до праведного (правильного) життя. Без мудрості легко загубитися у цьому світі відносності, занапастивши душу. Августин та Ансельм, котрі не були відірваними від античної мудрості, вірили, щоб розуміти, а розуміли для того, щоб вірити. Про таку раціональну (мудру) віру пише і Е. Фромм у своїй праці «Мистецтво любити» [3, 72-76 с., С. 80]. Карл Ясперс пише про «філософську віру», яка є основою нашого мислення. Віра без мудрості розвіюється як дим. Справжня віра не є психологічним переживанням, яке минає. Віра ? це усвідомлення незмінності Буття (Бога), який є творцем всього сущого, за допомогою історії та мислення. Філософська віра це усвідомлює, тому вона постійно звертається до витоків думки; вона ніколи не заспокоюється, перебуває постійно у стані відкритості. Філософська віра ? це віра людини у свої можливості, в ній знаходиться її свобода [4, С. 424, С.455, С. 527].

Арійність та софійність знаходяться поруч. Стереотип про філософію: філософія ? це демагогія (нескінченні суперечки, які не ведуть до нічого). Сперечаються на рахунок думок, бо маси ототожнили філософію з вільнодумством. Вільна думка ? це думка, котра позбавлена основи (сутності). Любов до мудрості ? це сплав життя і мислення, котре здійснюється в сутності буття. Без такого сплаву життя стає нежиттю, тобто тим, що являє собою зіпсутість. Філософія стає вільнодумством тільки тому, що нежить починає домінувати в людях, з яких походять академічні викладачі філософії. Вільнодумство є ознакою блукання, котре включає в себе також несерйозність, свавілля у намірах і схильностях, розпущеність у вчинках і всепрощення. Загубитися у світі означає блукати світом (зазначимо, що мандрувати і блукати не одне і те ж). Блукати означає помилятися. Сковорода не блукав, а мандрував світом, не гублячись у ньому, бо відав власну долю, бо повернувся до Самого Себе. Мандри ? це метафора, яка натякає на подорож душі до Самої Себе і, яка не потрапила, під-час мандр, у жодну пастку спокус. Блукають безцільно, в той час як мандрують у напрямку до цілі, яка зцілює душу від блукання, від загубленості у світі. Отже, «загублена українська людина» (М. Шлемкевич) повинна повернутися до Самої Себе, віднайти свої корені через подолання стереотипів, умовностей, комплексів, які сформувалися під час колоніального правління росіян над українцями.

Що таке мислення? Відразу скажемо: мислення ? це осягнення сутності в її бутті. Сутність ? це не вигляд і не назва сущого. Арістотель називає сутність формою, а матерією те, що підлягає оформленню, тобто сутність надає вигляду сущому. Людина складається з душі і тіла. Душа ? це сутність тіла, тобто форма, а тіло ? це матерія, якій надає вигляду форма. Оскільки сутність в її бутті приховується за завісою думок і дум, пов?язаних з виглядом (видимістю), тобто тілом, то людині важко відрізнити думання від мислення. Крім цього, відбулася підміна понять, оскільки форму сьогодні вважають за вигляд, а не за сутність; замість сутності вживають слово зміст. Тому ре-форму тлумачать як зміну вигляду, видимості, хоча вона означає повернення до сутності (префікс -ре- означає повернення до чогось). Оскільки українська людина відійшли від сутності в її бутті у власному існуванні, то назріла потреба у поверненні до неї. Повернення означає прибуття до того, що є рідним і цілющим. Тільки прибуття до сутності зцілює і становить ціль. Повернення до сутності в її бутті здійснюється через проходження видимостей-виглядів сущого, які сьогодні називають «формою». Така підміна понять означає «кінець метафізики», «кінець філософії». Навіть Арістотель, котрий не розділяв погляду свого вчителя Платона про самостійне існування ідей, не рішився спотворити значення філософії (метафізики), бо називає філософію наукою про першопричини виникнення сущого.Отже, необхідно пройти щаблі саморозвитку від думання до мислення, тоді відкривається зору і слуху невидиме, тоді все стає на свої місця і приходить розуміння першопричин виникнення сущого. Ось для чого потрібна філософія ? для сходження до першопричин виникнення сущого.

Після того, як варвари знищили живу арійську культуру та її софійність, настає час демократично-ліберальних мас, настає час держави, як прояву волі до влади. Суспільство розділяється і руйнується. Більше немає спільного простору проживання; люди починають боятися одне одного, не довіряти одне одному. Саме це і потрібно тим, хто прагне влади, бо їхній головний принцип: розділяй і владарюй.

Арійське суспільство ? це спільний простір життя, який вибудовується на основі принципів особовості, солідарності та субсидіарності. В основі суспільства лежить дружелюбність (соціабельність), а не ворожнеча. Те, що неправильно називають «суспільством», являє собою множинність людських зграй. Зграями можна назвати партії, секти, конфесії, клани, синдикати, компанії, фірми тощо. Ті, хто не входить у зграї, належать до маси. Зграї ворогують між собою, щоб одноосібно керувати масою. Отож, як пише Бодріяр, настала епоха «кінця соціального». Цей «кінець» ще запримітив Канетті у своїй книзі «Маса і Влада».

Література

Залізняк Л. Нариси Стародавньої історії України. ? К.: Абрис, 1994

Паламарчук Є., Андрієвський І. Зорі Трипілля. ? Вінниця: Тезис, 2002

Фромм Э. Искусство любви. Исследование природы любви. ? Минск: ТПЦ «Полифакт», 1991

Ясперс К. Смысл и назначение истории. ? М.: Республика, 1994