Політономія

Арнольд Тойнбі Німецький єврей Карл Маркс (1818 – 1883 рр.) намалював у барвах, які запозичив з апокаліптичних видінь відкинутої ним традиційної реліґії, страхітливу картину відокремлення пролетаріату й класової війни, яку він розв'яже. Величезне враження, яке справив цей марксистський матеріалістичний апокаліпсис на стільки мільйонів умів, почасти пояснюється політичною войовничістю Марксової схеми; бо хоч вона й становить ядро загальної філософії історії, вона також являє собою революційний заклик до збройної боротьби. Чи винахід цієї, досить модної в наші часи, марксистської формули класової війни слід вважати сиґналом того, що наше західне суспільство уже звернуло на стежку розпаду, ми спробуємо проаналізувати пізніше, коли детально розглянемо перспективи нашої західної цивілізації. Тут ми процитували Маркса з інших причин: по-перше, тому, що він є представником класичного вчення про класову війну в нашому світі й у наші часи; і, по-друге, тому, що його формула відповідає традиційним зороастрійській, єврейській та християнській моделям, зображуючи щасливий фінал, який настане після ґрандіозної катастрофи. Згідно з проповіддю комуністичного пророка, що посилається на нібито наукові закони так званого історичного матеріалізму чи історичного детермінізму, класова війна неминуче завершиться переможною пролетарською революцією; але ця кривава кульмінація боротьби також стане її кінцем; бо перемога пролетаріату буде вирішальною й остаточною, і «диктатура пролетаріату», через яку в післяреволюційний період мають пожинатися плоди перемоги, не триватиме вічно. Настане час, коли нове суспільство, від самого свого початку безкласове, стане достатньо зрілим і сильним, щоб позбутися диктаторства. Більше того, на вершині свого процвітання Нове Суспільство Марксистського Тисячолітнього Царства зможе відмовитися не тільки від диктатури пролетаріату, а й від будь-якої інституційної структури, зокрема й від самої держави. Інтерес, який становить марксистська есхатолоґія для нашого дослідження, лежить у тому дивовижному факті, що ця примарна політична тінь давно мертвого реліґійного вірування точно накреслює схему, за якою має точитися класова війна і відбуватися горизонтальне розшарування надломленого суспільства, тобто подає ці події у вигляді реальних історичних фактів. Адже явище розпаду цивілізацій відбиває типовий для людської історії рух через війну до миру; через Ян до Інь; через, на перший погляд, безглузду й дику руйнацію коштовних речей до нових творчих досягнень, що, як здається, завдячують свою надзвичайно високу якість пекельному жару, в якому їх було загартовано. * * * Після того як османи не зуміли взяти Відень під час другої облоги, єдиним достатньо ефективним зовнішнім викликом нашому суспільству можна вважати виклик більшовизму, якому західний світ мусив давати раду, відколи Ленін та його спільники захопили владу в Російській імперії в 1917 році. Одначе більшовизм ще не загрожував владі нашої західної цивілізації далеко від кордонів СРСР; і навіть якби одного дня надії російських комуністів справдились і вони змогли підкорити всю планету, то всесвітній тріумф комунізму над капіталізмом не означав би тріумфу чужої культури, оскільки комунізм, на відміну від ісламу, утворився на західному ґрунті, будучи реакцією, спрямованою проти вад західного капіталізму, і здійснюючи критику його засад. Запозичення цієї екзо¬тичної західної доктрини і перетворення її на революційне кредо в Росії двадцятого сторіччя аж ніяк не свідчить про те, що західна культура опинилася в небезпеці, – навпаки, підтверджує могутність п впливу. Існує глибока двозначність у природі більшовизму, яка яскраво відбивається в політичній кар'єрі Леніна. Яку мету він ставив перед собою: продовжити роботу Петра Великого чи знищити її наслідки? Перенісши столицю Росії з ексцентричної фортеці Петра в центр країни, Ленін начебто оголосив себе послідовником протопопа Авакума та старовірів і слов'янофілів. У цій ролі він виступає як один з пророків «Святої Русі», втілюючи в собі протест російської душі проти західної цивілізації. А проте теоретичну основу свого віровчення Ленін знаходить не в себе на батьківщині, а запозичує її у вестернізованого німецького єврея Карла Маркса. Хоча правда й те, що доктрини, ближчої до цілковитого заперечення всього західного суспільного устрою, ніж марксистське вчення, цей російський пророк двадцятого сторіччя на Заході не знайшов би. Саме неґативні, а не позитивні елементи марксистської ідеолоґії зробили її конґеніальною російському революційному духові; і це пояснює, чому в 1917 році ще екзотичний на той час російський капіталізм західного зразка був зметений не менш екзотичною західною антикапіталістичною доктриною. Таке пояснення підтверджується і метаморфозою, яку пережила ця марксистська філософія в російській атмосфері, де, як то неважко переконатися, марксизм перетворено на емоційну і інтелектуальну заміну православного християнства, де Маркс виступає в ролі Мойсея, а Ленін – як Месія, а зібрання їхніх творів визнано за Святе Письмо цієї нової атеїстичної церкви – церкви аґресивної і войовничої. Але події набирають зовсім іншого вигляду, коли ми перенесемо свою увагу з віри на діяльність і подивимося, що ж насправді дали російському народові Ленін та його наступники. Коли ми запитуємо себе, в чому суть сталінського п'ятирічного плану, ми можемо тільки сказати, що це була спроба механізувати сільське господарство, промисловість і транспорт, перетворити націю селян на націю механіків, а колишню Росію – на нову Америку. Одне слово, то була сьогоднішня спроба провести вестернізацію – спроба така амбіційна, радикальна і нещадна, що вона затьмарює всю діяльність Петра Великого, Нинішні правителі Росії з демонічною енерґією трудяться, щоб забезпечити в Росії тріумф тієї самої цивілізації, яку ганьблять у всіх інших частинах світу. Немає сумніву, що вони мріють про створення нового суспільства, яке буде американським матеріально і російським духовно, – хоча це дуже дивна мрія для державних діячів, яким матеріалістичне витлумачення історії уявляється єдино правильним і непогрішним, як Святе Письмо! Виходячи з марксистських засад, ми маємо сподіватися, що коли російського селянина навчать жити життям американського механіка, то він навчиться думати так само, як думає механік, почувати те саме, що почуває той, і бажати того самого, чого бажає той. У цьому перетягуванні каната між ідеалами Леніна і методами Форда, яке нині відбувається в Росії, парадоксальним чином підтверджується очевидна перевага західної цивілізації над цивілізацією російською. * * * Зазнавши поки що невдачі в наших пошуках нової реліґії, яка відбивала б досвід західного внутрішнього пролетаріату, ми можемо пригадати, що внутрішній пролетаріат давньокитайського суспіль¬ства знайшов свою реліґію в махаяні, в якій годі було впізнати видозміну попередньої буддійської філософії. Марксистський комунізм дає нам сумновідомий приклад сучасної західної філософії, яка за життя одного покоління змінилася до невпізнання, перетворившись на пролетарську реліґію, обравши шлях насильства і вирізьбивши свій Новий Єрусалим мечем на рівнинах Росії. Коли б якийсь вікторіанський мораліст зажадав від Карла Маркса, щоб той назвав духовні витоки свого вчення, той би назвався Геґелевим учнем, що застосував геґелівську діалектику до тогочасних економічних та політичних явищ. Але ті елементи, які перетворили комунізм на вибухову силу, походять не від Геґеля; вони несуть на собі відбиток свого походження від предківської реліґійної віри Заходу – від християнства, яке через триста років після виклику, кинутого йому Декартом, далі всмоктувалося з материнським молоком кожною західною дитиною і вдихалося кожним західним чоловіком і кожною західною жінкою разом з повітрям, яким вони дихали. А ті елементи, яких ми не знаходимо в християнстві, можна виявити в юдаїзмі, «реліктовому» родичі християнства, збереженому єврейською діаспорою, випари якого проникли в європейське суспільство крізь розколини в мурах ґетто і були рознесені західним єврейством після його емансипації за два покоління до народження Карла Маркса. Маркс поставив богиню «Історична Необхідність» на місце Єгови, а на місце євреїв, богообраного народу, – внутрішній пролетаріат західного світу. Його Мессіанське Царство – це Диктатура Пролетаріату; але ґрандіозна будівля Єврейського Апокаліпсису легко вгадується під цим благеньким укривалом. Одначе виглядає так, що реліґійна фаза в еволюції комунізму – явище тимчасове. Консервативний національний комунізм Сталіна, здається, завдав вирішальної поразки вселенському комунізмові Троцького на російському полі битви. Нині Радянський Союз – це вже не суспільство, яке стоїть поза всяким законом і не спілкується з рештою світу. Він повернувся до того стану, в якому перебувала Російська імперія за Петра або за Миколи; тепер це велика держава, яка обирає собі союзників чи ворогів, керуючись тільки національними інтересами і незалежно від ідеолоґічних міркувань. І якщо Росія зсунулася «вправо», то її сусіди зсунулися «вліво». Не тільки короткочасний успіх німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму, а й невідпорне вторгнення планових методів у колись цілком стихійну економіку демократичних країн свідчить за те, що соціальна структура всіх держав у недалекому майбутньому, мабуть, стане і національною, і соціалістичною. Виникає враження, що незабаром капіталістичний і комуністичний режими підуть далі пліч-о-пліч. І навіть більше: цілком можливо, що капіталізм і комунізм – як ото «інтервенція» й «неінтервенція» в сардонічному афоризмі Талейрана – стають лише різними найменнями для одного й того самого явища. Якщо це справді так, то ми приходимо до неминучого висновку, що комунізм утратив перспективу стати революційною реліґією пролетарів: адже, по-перше, він деґрадував, відмовившись від претензій бути революційною панацеєю для всього людства і перетворившись на звичайнісінький локальний різновид націоналізму, а по-друге, держава, яка взяла цей режим за основу й переробила його на свій взірець, тепер уподібнюється до інших держав сучасного світу, наближаючись до останнього стандартного типу. 1946 р. Наводиться за кн.: Арнольд Тойнбі. Дослідження історії. Том 1. – Київ, Основи, 1995.