Політономія

Микола Скрипник Товариші, обговорення національного питання у нас у значній мірі звелося до обговорення розбіжностей серед грузинської частини нашої партії. Дозвольте мені про це не говорити. Питання ширше, ніж суперечки в одній частині нашої партії, хоча, між іншим, суперечки ці можуть добре виявити існуючі розбіжності по національному питанню. Я не думаю говорити й про державні взаємовідносини, що визначають національне питання. Про це скажуть товариші по делегації. Я б хотів тут сказати відносно практичного переведення нашої лінії по національному питанню в одній галузі, а саме культурній і партійній роботі, беручи галузь цього питання, -- про роботу серед української частини людности. Українці в Радянськім Союзі посідають не лише територію У.С.Р.Р., але розміщені й по території інших республік, досягаючи в Р.С.Ф.Р.Р. числа понад 7 мільйонів чоловіка. Я хотів би говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні. Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою. А тепер погляньмо, як обслуговуються національні меншості по партійній лінії. У мене є відомості, що лише в самій Саратовській губернії у губкомі є єдина в Росії українська секція. В деяких губерніях в окремих наросвітах є робітники, що спеціяльно ведуть роботу серед тамтешнього українського населення близькою для населення мовою, але то все робітники безпартійні. Як-не-як, а в Сибіру ми маємо 1.200.000 українців, на Кубанщині — 2.273.000 й т. д., але партійної роботи серед них ми зовсім не провадимо. Коли Агітпроп ЦК РКП запитав губкоми, то лише Саратовський та Самарський губкоми визнали за потрібне провадити таку роботу українською мовою. А що відповіли всі інші? Воронізький заявляє, що організація української секції недоцільна: Царицинський — «непотрібна й недоцільна»; Курський — «цілком зайва», а Кубанський не надіслав навіть ніякої відповіді. Треба зауважити, що такі відповіді про те, що не треба вести роботи українською мовою, подавало багато парткомів і в самій Україні. Кажуть, що роботу можна вести й російською мовою. Але число 7.000.000 українських селян на території Р.С.Ф.Р.Р. говорить про те, що нам треба в оцій царині вжити заходів для того, щоб можна було провадити роботу мовою місцевого населення. Отже, виникає питання, як же ми в своїй практиці провадимо цю роботу. Чи допомагаємо ми селянам близькою для них мовою піднестися з некультурного стану? (Візьму один приклад. Ми провадимо мобілізації; остання мобілізація взяла до армії 60.000 українських селян, що пішли в Росію. Якою ж мовою вони дістають освіту?) Чи провадиться ж серед них культурно-освітня робота українською мовою? Ні, не провадиться. Армія й досі лишається знаряддям русифікації українського населення й усього «інороднього» населення. Правда, ПУР останніми часами почав передплачувати газети на національних мовах, але вся ця робота ще в майбутньому, і нам треба в цій справі вжити заходів, щоб наша армія не була знаряддям русифікації. Я не кажу про мову командування, але необхідно, щоб культурно-освітня робота в Червоній армії серед «інородців» провадилась їхньою рідною мовою. Ми звикли йти віковічними стежками й не розуміємо, що наші ухвали в національній справі нас до чогось зобов'язують. Що ж це таке? Відкіля постає це протиріччя між теорією й практикою? Не тільки на наших з'їздах, але й на другому конґресі Комінтерну ми ухвалили резолюцію в національній справі, і саме російська делеґація внесла цю резолюцію. В ній говорилося, щоб пролетаріят в галузі національного питання був готовий до найбільшої саможертви для того, щоб утворити спілку з колоніяльними народами і з селянами колишніх пригноблених народів. Ось питання, що його треба перед нами поставити. А чи виявили ми цей намір до саможертви? Ні, не виявили. Маємо лише теоретичні визнання від більшости, але коли доходить до діла, то тоді в нас немає ні сили, ні волі. Великодержавні забобони, що зайшли в кров з молоком матері, стали інстинктом у багатьох і багатьох товаришів. Пригадайте, як багато товаришів збентежилися, коли наш Союз Республік дістав назву не Р.С.Ф.Р.Р., а С.Р.С.Р. Пригадайте, як багато незрозумілих питань виникало серед товаришів з приводу зміни назви Російської Комуністичної Партії на Комуністичну Партію СРСР, як багато принципово не погоджувалося з цим, убачаючи в цьому якусь базу, відмову від традицій і т. ін., ніби ми вже одного разу не зреклися старої заслуженої назви і ніби в цьому обстоюванні назви партії, не по території, а саме за російською національністю, немає своєрідного великодержавства. Так, товариші, нам треба бути готовим до саможертви, нам доконче треба ще добре попрацювати над собою, щоб бути готовими до цієї саможертви. Я нагадую про роботу серед українців, що треба вести її спеціяльно українською мовою. Але нам бракує робітників, нам треба ще підготувати робітників, що змогли б провадити роботу українською мовою. Ось вам приклад: тут у нас на цьому з'їзді маємо лише 4,7% українців. З тих умов, що здавна склалися на Україні, нам бракує робітників, що володіють українською мовою, що могли б провадити серед селян роботу рідною для них мовою. Мануїльський (з місця). В цьому ми винні. Скрипник Так, винні. Я зараз це скажу. На Україні ми завоювали Українську Комуністичну Партію боротьбістів, що влилася до нас в складі понад 4 тисячі членів, і її треба було перетворити, зробити її членів нашими членами в повному розумінні цього слова. А чи зробили ми це? Ні. Скільки тепер у нас усього боротьбістів. Зараз на Україні маємо лише 118 боротьбістів, а решта? Якась частина переїхала до Росії, а решта — почасти самі вийшли, а більшу частину викинули з партії тоді, як чистили, з мотивів, що вони заховали націоналістичні забобони. Чи зуміли ми їх перетворити? Ні, не зуміли. Нам треба було до них підходити уважніше, не з карно-державним аршином, вишукуючи в них забобонів, щоб можна було їх за це викинути, а нам треба було їх поволі перевиховувати і по-товариському впливати на них, притягати їх до роботи, поволі підвищувати їх у роботі, щоб зробити з них провідників наших ідей. Цього немає. Товариші, в чому ж причина такого ставлення, в чому причина, що наша лінія, намічена вже давно, при переведенні в життя ламається? Чи, може, т. Сталін щось нового пропонує в своїх тезах? Нічого. Лінія давно намічена, ще в 1913—1914 роках; її намітив Ленін, і він провадив її в своїх статтях разом із своїм співробітником Сталіном у нашому журналі «Просвещение». Так чому ж ми практично в національному питанні топчемося на місці і після правильного принципового розв'язання його на ділі стоїмо на місці? Річ у тім, що ми ввесь час балансуємо в царині національного питання. Дехто повсякчас намагається знайти якусь середню лінію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм завжди вважають за потрібне компенсувати зауваження протилежним — на шовінізм народностей недержавних, отож завжди маємо подвійну бухгалтерію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм намагаються завжди дискваліфікувати. «Переборіть, сказати б, спочатку свій власний шовінізм». Такої як слід боротьби з великодержавним шовінізмом у нас не провадилося. Тут на цьому треба нам знайти кінець. Нам треба тут встановити якусь межу. Т. Сталін наводив причини, чому перед нами так гостро постає національне питання. Я не припускаю, щоб воно інакше стояло минулого року. Але чому ж, коли я минулого року на XI з'їзді виступав з положеннями, що фактично цілком наведені в тезах Сталіна на цьому з'їзді, мій виступ був тоді дискваліфікований і представником української делеґації т. Мануїльським, і референтом ЦК? Хіба тільки тому, що я вже тоді передбачив єдинонеділимівський зміно-віховський потяг наших радянських апаратів, що т. Сталін встановлює зараз. Нам треба в царині національного питання поставити «грань», повести гостру боротьбу і практичну роботу перевести нарешті згідно з тими тезами, що оце ми приймаємо. Звичайно, теоретично правильним є переведене в тезах тов. Сталіна зіставлення двох націоналізмів: націоналізму великодержавного, панівного, і націоналізму колишніх пригноблених національностей. (Я не говорю про великодержавні тенденції колишніх пригноблених народів). Але чи не занадто це випнуто у т. Сталіна? Чи не буде це протиставлення двох націоналізмів причиною тому, що багато й багато з товаришів на практиці свою бездіяльність у національній справі виправдуватимуть саме цим протиставленням? Я дуже й дуже боюся цього. В теорії ми розв'язали вже давно це питання: нам не треба творити нових теорій. Наша партія в особі т. Леніна і його співробітника т. Сталіна давно вже розв'язала це питання теоретично. Резолюції наших з'їздів теоретично розв'язують це питання. В національному питанні в нашій партії були різні погляди, погляди Рози Люксембург і погляди т. Леніна. Отже, товариші, ми маємо ще один погляд, і за ним стоїть найбільше прихильників — це погляд партійного болота, погляд людей, що бояться тут виступити з певною лінією. Чи є супротивники тез т. Сталіна, чи їх немає? Чи маємо в нашій партії товаришів, що є принципово великодержавники, русотяпи? Чому ж вони не виступають тут, а лише в практиці ламають партійну лінію? Важливим є не ухвалити резолюцію, а важливо її провести. Ми на Всеукраїнській партійній конференції одноголосно, -- всього утрималося чотири особи, --прийняли резолюцію по національному питанню, відповідно до тез т. Сталіна. Але мені переказували, що після ухвали цієї резолюції один з тих, хто голосував за неї, голова губвин-конкому, коли до його при виході з залі засідання заговорив один безпартійний кооператор українською мовою, відповів: «Говорите со мной на понятном язьіке». Він «проголосував» резолюцію в національному питанні, він з нею «вполне согласен». Це протиріччя між теорією й практикою, цю лінію «болота» треба вишмалити, треба випекти розжареним залізом, треба нашу теорію, нашу приниципову лінію в практиці справді перетворювати в життя. Звірення за текстами: "12 Съезд Российской Коммунистической Партии (большевиков)", стенографический отчёт, 17-25 апреля 1923 года. Издательство "Красная новь", Москва, 1923. "Документи українського комунізму". Видавництво "Пролог", Нью-Йорк, 1962. Микола Скрипник. Статті і промови. Том 2: Національне питання. Харків, 1929. Звірив і виклав О.Білодід. Січень 2007. М. Скрипник ПРОМОВА НА ЧЕРВНЕВОМУ ПЛЕНУМІ ЦК КП(б)У 1926 р. 2-6 червня 1926 р. Товариші, в свойому виступі тов. Шумський заявив, що доповідач тов. Затонський зробив свою доповідь не за тезами. Треба відрізняти самі тези і характер доведення цих тез. Зрозуміло, кожний доповідач може тим чи іншим робом доводити тези, наводити ті чи інші ілюстрації, більш чи менш дотримуватись пропорції чи диспропорції в своїй доповіді. Справа не в цьому, не в ілюстраціях, а в лінії, що проведена в доповіді, і в тезах, що їх захищають. І тому треба нам менше в нашому обговоренні питання, що стоїть на порядку денному, звертати уваги на побічні питання, як-от: літературну дискусію та окремі хиби того чи іншого письменника. Вони можуть бути скористовані для ілюстрації, вони мають значіння, але справа в головних питаннях, що стоять перед партією, що зазначені в наших тезах. Які вони? Я вважаю, перш за все, це є визначення найголовнішого питання — чи правильна була лінія і робота партії в справі українізації за минулий рік. Тези відповідають — правильна. Друге питання — чи нам треба зрікатися відповідного курсу українізації, що ми його визнали на минулому пленумі ЦК, і як нам переводити це друге основне питання. Тези говорять: ми не відрікаємось ні в якому разі від завдання, що ми його поставили на попередніх з'їздах та Пленумах ЦК. Але ж — і в цьому є нове дещо, що дають нам тези. Ми зараз проводимо диференційований курс, дифе­ренціюємо завдання щодо українізації. Це нове дають партії ці нові тези. Ми не можемо з однією тією ж міркою підходити до різних галузей суспільного життя, коли ми говоримо про українізацію і про темп її. Темп українізації ми повинні регулювати в залежності від того, де ми її проводимо: серед тієї частини робітничої кляси, що складається з пролетарів-росіян, чи серед тієї частини робітничої кляси, що говорять мішаною напівукраїнською мовою. Партія ставить собі питання про українізацію напіврусифікованих робітників, про поглиблення лінії українізації, про призвичаєння до української культури всіх українських кол робітників, що говорять ламаною, напів-українською мовою. Разом з тим ми повинні твердо сказати, що не буде провадитись ніякої примусової українізації щодо російської частини робітничої кляси і взагалі росіян-робітників і селян. Тут стоїть справа аґітації, справа переконання робітників, що їм конче потрібно завоювати знання української мови, справа показу неминучої необхідности українізації. Економіка диктує безумовну неминучість українізації. Економічний розвиток приводить до шерег пролетаріяту все нові маси пролетарізованого селянства. Міста, що були до цього часу російськими, об'єктивним процесом будуть приведені до того, що вони стануть українськими. Кляса робітнича тим і відрізняється від інших кол суспільства, що вона розуміє темп суспільного життя й ті причини, що ведуть до цього, і свідомо ставить своїм завданням керувати тим процесом. Робітнича кляса України, в тому числі і російська її частина, аби керувати цим економічним неминучим процесом, повинна зрозуміти свої історичні завдання і оволодіти українською мовою. Росіян-робітників ми можемо привести до заволодіння знанням української мови, до українізації, лише шляхом тої пропаґанди, бо адміністративними приказами, адміністративними наказами, примусовими заходами її провадити не можна. Треба обережно провадити лінію українізації серед робітничої кляси, російської її частини. Одночасно, ми в своїх тезах беремо курс на збільшення, прискорення переведення українізації. Це є головним питанням, що висувається цими тезами. Далі тези знов руба підтверджують ті завдання, що їх було поставлено попереднім, в минулому році, пленумом ЦК. Це було постановлено попереднім пленумом ЦК, і зараз наші тези дають поглиблену трактовку того, що ми розуміємо під українізацією. Партія не погодилась з тим розумінням українізації, що було в одній з статтів в «Комуністі» — «К вопросу об итогах украинизации», а саме: «для нашей партии украинизация советского аппарата никогда не была и не является самоцелью, а всего лишь средством теснейшей связи с украинскими массами и, в первую голову, с крестьянством». Це неправильно, українізація не лише «средство» зв'язку з масами, але також джерело соціялістичного будівництва. Не лише джерело і засіб для зв'язку, але заход для того, аби рушати з масами вперед і посувати їх по шляху соціялістичного будівництва. На одному з засідань Політбюра я визначав, що таке є українізація. «Українізація це є більш-менш діяльність партії та радянської влади, що нею керується, щоби до цього часу, до Жовтневої революції пригнічений і поневолений український народ, працюючі маси організувати в робітничо-селянську державність і цим самим виводити з минулого стану, із пригнічення, і розвивати культуру, підносити її і рухатися далі шляхом соціялістичного будівництва». Тези ПБ є дальшим кроком партії в поглибленні й поширенні розуміння української культури, а це стоїть як завдання перед партією. Ці тези говорять, що ми беремось на своїх раменах піднести дальший розвиток української культури — що це наше завдання, завдання партії і насамперед завдання робітничої кляси. Яким шляхом повинні ми розвивати цю українську культуру? На це тези відповідають чітко. Такі завдання, що стоять перед партією в справі піднесення української культури, такий шлях, що по ньому йде наша партія в своїй боротьбі за будування української культури. Тут товариш Корнюшин під час промови тов. Шумського крикнув з місця, що треба будувати українську культуру, «но только не самобытную». Це велика помилка. У нашого народу, у працюючих, є досить сил для того, щоб взяти цей процес в свої руки і керувати ним. Резолюція говорить: «партія стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчих сил української культури, за виявлення всіх творчих сил українського народу». Корнюшин: Я говорив про необмежену самобутність. Скрипник. Зараз т. Koрнюшин поправляє, що він сказав про «необмежену самобутність». *Це інша річ. Тези говорять: партія стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення усіх творчих сил України, але ми проти провінціяльної обмеженості. Це не є завдання тої чи іншої культурної школи. Це є завдання партії. Партія ж провадить це, але не шляхом боротьби, не шляхом протиставлення, не шляхом ненависті ; але шляхом спільної братерської праці, шляхом будівництва української національної культури як частини міжнародньої пролетарської культури. От які вказівки повинні ми дати нашим товаришам. Ось який шлях нашого культурного будівництва, і цим шляхом повинні йти і ви, т. Хвильовий, коли ви хочете йти разом з нами, коли ви хочете бути за нас. Цим шляхом ви повинні піти, а не шляхом протиставлення, не шляхом національного роз'єднання, національної боротьби. В тезах зазначено ще одне питання, що його поставлено перед нами. Це питання — про керівничі кадри партії, про їх українізацію. Треба твердо і рішуче заявити, що ніяким робом не можна провести завдання українізації без старих керуючих кадрів, більшовицьких кадрів нашої партії, лише разом з ними, їх силами може партія провести ті завдання, що стоять перед нами. Це завдання зараз поставило життя, і коли т. Гулий виступає раз у раз на кожному Пленумі, борючися проти партійної лінії... Гулий. А ви раз у раз виступаєте проти. Скрипник. Відносно вас я перший раз говорю, товаришу. Товариш Гулий, ви тепер заявили шо навіть дали Пленуму чесне слово, що ви вивчите українську мову, коли вам дадуть відпуск на 2 місяці спеціяльно для того. А хіба для партії в цілому є день відпуску для виконання українізації, хіба він давався. Гулий. Вам давали відпуск лікуватися й за кордоном. Скрипник. Тов Гулий, коли ви будете таким хворим, як був я, то й вам дадуть такий відпуск. Не бажаю вам цього, від душі не бажаю. Так я питаю, чи для партії життя дало відстрочку, коли поставило перед нею боротьбу за українську культуру для того, аби провести соціялістичне будівництво на Україні? Як же ж можна, товаришу, виходити тут, на пленумі, після резолюції XII з'їзду партії, після стількох з'їздів партії і стількох резолюцій про обов'язок всіх відповідальних товаришів вивчити українську мову, виступати тут і заявляти, що ви будете проводити українізацію, ви згоджуєтесь вивчить українську мову, але якщо тільки вам для цього буде дано спеціяльного відпуску. Життя ставить, товариші, перед нами питання у всякому разі, без ніяких застережень, і тому, коли ми знаємо, що українізації (цебто керування цілим життям України, українського народу для відбудови його культури), що соціялістичне будівництво не можна буде провести без участи всіх старих кадрів робітників, які тут є, то, значить, наше політичне життя покладає на нас цей обов'язок. Може, тому, що деякі т. т. зараз до того завдання ставилися недбало, це можна прямо сказати, у нас так справа і стоїть. Питання «хто українець?» — питання цілком зайве. Тут т. т. запитували — хто є українець? Відповідають різно, одну відповідь дав т. Тараненко. Він сказав: українець лише той, хто керує дійсним розвитком української культури. Голос з місця. Пролетарської культури. Скрипник. Відносно пролетарської він не сказав. А хіба, т. Тараненку, всі мільйони українців, що живуть зараз на Україні, всі десятки й сотні тисяч українських робітників, вони свідомо собі це завдання ставлять? Не змішуйте завдань партії з тим, чи той чи інший член партії належить до тої чи іншої національности. Другий товариш, що його піддержував, тов. Любченко, казав, що українець той, хто в межах партії виконує завдання партії. Це теж, товариші, неправильно. Партія об'єднує в своїх шерегах десятки тисяч свідомих пролетарів, в тому числі і українців. Справа українізації партії зовсім не полягає в тому, щоби всі члени партії відмовились від своєї національности заради української, справа зовсім не в тім — партія ставить і повинна ставити собі завдання — об'єднувати всіх свідомих пролетарів всіх національностей. Справа в тому, щоби забезпечити, щоб всі керівники партії оволоділи українською мовою, як засобом для зв'язку з масами, для переведення соціялістичного будівництва і могла брати участь в цій роботі цілої партії. Ця робота по переведенню українізації, це лише одна невеличка галузь цілої праці партії. Національність не можна визначати ні належністю до партії, ні до лінії партії. Тому мені здається, що це питання про те, хто українець, а хто ні — є цілком зайве. Питання треба поставити так: яку лінію партія повинна провадити в цьому; я гадаю, що нам треба тут цілковито відмежуватися від тих ухилів, що виявляються серед наших українських письменників і серед нашої партії, коли вони питання розвитку української культури ставлять в протиріччя з питанням розвитку пролетарської культури інших радянських республік, в тому числі і Росії. А по-друге: треба прийняти тези і відкинути справу про постанову — відстрочку переведення українізації на будь-який термін. В першу чергу треба поставити це завдання перед нашими старими партійцями, старим більшовицьким кадром. Звірено за текстами: Будівництво Радянської України. Збірник. Випуск І: «За ленінську національну політику». Харків, без дати. - С. 31-34. Тисяча років суспільно-політичної думки. Т. VII (20-ті- 40-ві роки ХХ ст.). - Київ, 2001.