Політономія

Алекс Куртаджич

Переклад: Олександр Юрченко, Київська політична освіта, для ГПД "Політономія"

Ні для кого не секрет, що політичні партії «білої ідентичності» мали труднощі у період «рівності». Якщо політика – це мистецтво можливостей, культура, де білошкірість є анафемою, робить політику «білих» неможливою. Таким чином, закликаємо розуміти боротьбу за захід як культурну війну, а не як політичне змагання: щоб виграти вибори, треба спочатку завоювати культуру. Але чи означає це, що в культурній війні немає місця для партійної політики? Чи безглуздо організовувати політично? Чи повинні ми забути про виборчі перегони? Авжеж, ні. Навпаки, партійна політика є ключовим елементом в культурній війні, а контр-культурні політичні партії расової ідентичності відіграють важливу роль, хоч зараз їх електоральні перспективи і здаються далекими.

Установчі партії  проти контр-культурних партій

Щоб краще зрозуміти цю роль, спочатку ми повинні усвідомити суттєві відмінності між установчими партіями та контр-культурними партіями, що перераховані нижче:

Установчі партії мають негайні перспективи реальної влади,тому вони сфокусовані на наступних виборах, що встановлює для них короткочасові горизонти. Кампанія включає фокусування на тривіальних питаннях, що встановлює межі допустимої дискусії. Ці партії бачать політику як гру, у якій вони змагаються із політичними опонентами та схильні до використання фактору позитивних відчуттів. Їх місія полягає у підтримці існуючої системи та підлаштовуванні її під свої уподобання, коли вони при владі.

Контр-культурні партії не мають найближчих перспектив реальної влади, тому вони сфокусовані щонайменше на наступному поколінні, що встановлює довготривалі горизонти. Кампанія включає в себе екстенсивний погляд на фундаментальні питання, що виходять за рамки пристойності. Ці партії розглядають політику як екзистенційну боротьбу, у якій вони змагаються із екзистенційними ворогами, вони схильні до використання фактору негативних відчуттів. Їх місія полягає у руйнуванні існуючої системи та відбудові її за їх образом, коли вони при владі.

Важливість культурної війни

Культурна війна означає, що полем бою є не політика, а культура. Перемога чи поразка має очевидні політичні наслідки, і перемога в кінцевому рахунку приводить до політичної влади для контр-культурних партій, проте нагальним об’єктом війни є перемога у сфері культури, трансформація її таким чином, щоб політична влада стала можливою, а не перемога на виборах та звільнення існуючої адміністрації. Більше того, культурна війна є багатовимірною, тому що коли ворогом є ціла система, кожна установа, кожен стан системи, кожне джерело знань сконфігуровані таким чином, щоб служити домінантній ідеології системи, зводити на престол  її базові цінності та демонізувати ідеологічних ворогів. Це відкриває шляхи для різних типів активістів, на додачу до партійних політичних активістів, тому що битви ведуться у кожній сфері культурного життя. Це також відкриває шляхи для різних методів єднання, які нібито є неполітичними, хоч і мають політичні наслідки. Наслідком для тих, хто надає перевагу неполітичним методам єднання, є те, що кожна особа чи група осіб може сформулювати план дій. Таким чином, концептуалізація боротьби за західну цивілізацію є закликом до мультиплетності планів дій, що повинні бути розроблені відповідно до індивідуальної чи групової компетентності. Задумана таким чином, партійна політика є одним із багатьох необхідних планів дій.

Роль контр-культурної політики

Довготривалі горизонти не означають відсутність політичної актуальності сьогодні. Без політичної гілки, що слугує інтерфейсом між інтелектуалами та громадськістю,без організації, створеної, щоб втілювати ідеї в життя, інтелектуальна контр-культура, хоч і є важливою та обґрунтованою, стала б незначущою, однією із галузей мозкових меншин, глибоко закопаних у катакомбах академічності. Інакше кажучи, за своєю природою функція контр-культурної партійної політики відрізняється від такої  у установчих партій. У демократії (реальній чи номінальній) такою функцією є поновлення легітимності існуючої системи, політичними представниками якої вони є, і кожна з яких демонструє фракцію з мінімальними розбіжностями у поглядах. Ці партії знають, що вони будуть назавжди виключені з числа представників влади, якщо їхня система буде зруйнована, тому їх метою на виборах є продовження життя системи через періодичні зміни адміністрації. Трюк працює доти, доки партії здатні приховувати той факт, що вони є майже ідентичними та виключати з публічного дискурсу все, що стосується фундаментальних цінностей системи, а отже, її легітимності. Саме у цьому полягає складність повалення демократичної системи: при диктатурі джерело влади відоме, при демократії воно приховане. При диктатурі громадяни знають свого правителя, при демократії – ні (можливо, саме тому теорії змови процвітають на демократичному заході – і особливо у Сполучених Штатах – і зовсім не приживаються на автократичному сході). Виходячи з вищесказаного, стають зрозумілими функції контр-культурної політичної партії, а саме:

• Формулювання та популяризація контр-культурної позиції. Якщо ніхто не працюватиме над цим, запаковані в інфекційні слогани хитромудрі теорії інтелектуалів, хоч і є розумними, так і залишаться надбанням бібліотек.

• Підрив консенсусу думок. Відсутність активної політичної присутності посилює ілюзію того, що точка зору представників установчих партій є єдино можливою точкою зору, а їх різні фракції представляють не просто різні відтінки цієї точки зору, а принципово різні світогляди. Займаючи активну політичну позицію, контр-культурні партії показують, що установчі партії не є альфою і омегою в політиці. Видатна контр-культурна партія, хоч і керує невеликим числом виборців, може мати непропорційний вплив, оскільки її визнання вселяє страх у представників установчих партій, і цей страх викликає зміни у політиці останніх у намаганні підірвати підтримку їх політичних ворогів (правда, часто, хоч і не завжди, ці зміни є лише косметичними (як Саркозі чи Кемерон), але все одно це порушення, яке уповільнює установчі партії та запобігає руху у бажаному для них напрямку з такою швидкістю і такою відкритістю, як їм хотілося б.

• Розмивання консенсусу думок. Пропонуючи політичну альтернативу, контр-культурні партії руйнують розподіл голосів між установчими партіями, роблячи меншою частку кожної із них. Хоч відома контр-культурна партія все ще програє вибори, проте вона зменшує кількість голосів, відданих за переможця, що може поставити під сумнів його мандат. Інколи контр-культурні партії стають настільки помітними, що їх стає більше неможливо ігнорувати, як це було із французьким Національним фронтом, який здобув одну п’яту частину голосів на останніх президентських виборах, всього на кілька відсотків менше від найближчого противника. Інколи контр-культурна партія може розщепитися на кілька інших, спричинюючи збільшення числа альтернатив та збільшуючи ймовірність необхідності для установчих партій працювати у коаліції із контр-культурними партіями, якщо у результаті виборів не буде сформована абсолютна більшість.

• Дискредитація консенсусу думок. Постійно спростовуючи аргументи, викриваючи корупцію, знущаючись над політикою, підкреслюючи протиріччя, дискредитуючи офіційні дані, задаючи незручні питання, змушуючи установчих політиків займати оборонну чи істеричну позицію, контр-культурні партії можуть підкреслити недоліки, помилки та слабкі місця системи. Система, що виглядає слабкою, заохочує до розгляду альтернатив (а часто система лише видається сильною, а насправді є слабкою).

• Забезпечення офіційної платформи для зародків інакомислення. Це важливий елемент процесу нормалізації дисидентської точки зору, організації та атрибутів організації через припущення думок і цілей, що знаменує зміну статусу від розлюченого натовпу до праведного руху.

• Організація та мобілізація дисиденства. (Пояснює сама себе.)

• Нормалізація дисидентства. Чим більше громадян призвичаюються до існування альтернатив, тим більш чільне місце вони займають, чим більш ознайомленими є громадяни з їх ідеями, чим більше «нормальних» громадян підтримують їх, тим легше розглядаються рішення, що не схвалюються системою, особливо якщо остання сприймається лише як система, що обслуговує певні ідеологічні кліше, ніж як єдино можлива реальність або єдиний серйозний спосіб розвитку.

• Забезпечення професійних та економічних можливостей поза межами системи. Зростаюча партія потребує більше персоналу, інфраструктури, товарів та послуг. Це може забезпечити можливість працевлаштування та ведення бізнесу для осіб чи організацій поза межами системи, звільняючи їх від економічної та статусної залежності від системи. Громадянин, джерело доходу та статус якого забезпечуються альтернативною культурною та економічною мережею, вільніше висловлюватиме свою думку та діятиме, ніж той, що залежить від системи  та відчуває необхідність поводитися політкоректно, аби не втратити доходи та репутацію.

• Пошук та розвиток нових політичних лідерів. (Пояснює сама себе.)

Прагматизм чи чистота?

Ідея, що підтримується, стане новою, якщо ми скоригуємо наш посил так: право базується на помилкових припущеннях. Це проблема не стилю, а сутності. Очевидно, стиль відіграє важливу роль, навіть важливішу, ніж правда, оскільки для людей важливо бути прийнятими та схваленими друзями, сім’єю та тими, чиєю повагою вони насолоджуються. Базові цінності системи визначають загальноприйняту мораль. Меседж, який дійсно кидає виклик системі, найімовірніше буде сприйнятий як аморальний. І якщо меседж сприймається як аморальний, стиль може зробити його менш некомфортним, але дискомфорт завжди супроводжуватиме виклик. Це те, що змушує «білих» вставляти перед дисидентськими думками дурні фрази типу «я не расист, але…». Це те, що змушує «білих» повторювати політично коректні партійні лінії, навіть якщо насправді вони зневажають їх і роблять це виключно заради кар’єри чи збереження репутації. Це мотивація, що стоїть за нескінченним евфемізмом, коли справжнім визначенням є «аріаніст».

Моральність є важливою, тому що у західному суспільстві репутація є важливою. Таким чином, шлях вперед полягає у атаці моралі системи шляхом переоцінки та знесення з п’єдесталу установчої моралі та заміни її іншою мораллю. Ми знаємо, що це працює, оскільки це було зроблено за нашої пам’яті та привело нас до позиції, яку ми займаємо зараз, – те, що раніше вважалося здоровим глуздом, тепер паплюжиться, те, що раніше засуджувалося, тепер обожнюється. У сучасному західному суспільстві коренем зла є беззаперечна віра у рівність як абсолютне моральне добро. Усе інше витікає з цього. Зруйнуйте цю віру та егалітарний проект руйнується як злобний та абсурдний.  Для політики дисидентства це означає, що поширення ідеї йтиме не від послаблення меседжу, а від більшої чистоти – не від маскування того факту, що ми проти егалітарності, як би це зробили консерватори, а від атакування рівності з праведним обуренням, відкрито і люто, з усіх боків, на усіх рівнях, без вагань і вибачень, з підтримкою моральності відмінностей з пуританським завзяттям. Егалітаріанці («ліві») виступали за рівність з релігійним запалом, навіть терористично, з першого дня. Вони ніколи не намагалися пройти, прикинувшись кимось іншим. Багато не погоджувалися, але вони боялися, і в кінцевому рахунку почали переважати їх переконання. Для нас добро – це відмінність (або якість), а не рівність. Все має випливати з цього твердження. Якщо місія дисидентської політичної партії полягає у перетворенні контр-культурної ідеї у політику, то наші політичні партії мусять формувати політику , базуючись на припущенні, що відмінності, включаючи людські відмінності, це морально добре, продуктивно та бажано, а рівність, в тому числі людська рівність, є морально злою, деструктивною та огидною.

Партизанська політика

З урахуванням вищесказаного, фокусуватися потрібно на виграних соціальних та культурних питаннях, а не на не виграних (поки що) виборах.  Егалітаріанці використали перевірений метод проведення кампанії, що працює незалежно від ідеології: знайти виграшне питання, сфокусувати кампанію на ньому, проштовхнути обґрунтовану концесію, і почати все спочатку. Примусити її працювати, і далі підтримувати її роботу. Цей підхід запозичений із партизанської війни, але все ще використовується егалітаріанцями, оскільки вони все ще бачать себе як противників установчої партії, хоч і самі вже є установчою партією. Кампанія егалітаріанців успішна, тому що її тон завжди моральний. Це працює, оскільки «білі» завжди бояться слави «поганих людей» (наприклад, расистів), що створює внутрішній тиск, що вимагає підтримки цього руху, навіть якщо особисто їм не подобаються цілі кампанії.  І оскільки мораль егалітаріанців є домінуючою мораллю, опір є неминуче неефективним, а результатом є перемога егалітаріанців, що супроводжується певними формами «польоту білих». Контр-культурна партія є менш сильною, ніж її противник, тому вона мусить вдаватися до партизанської політики, оскільки не може боротися з установчими партіями на рівних умовах. Контр-культурні політики – це партизанські політики.

Висновки

Якщо є помилкою думати, що ми можемо так просто отримати голоси поза існуючою системою (якщо тільки ми не отримуємо права кандидата від республіканців чи консерваторів), то також є помилкою думати, що через це партійна політика є пустою тратою часу. Участь у партійній політиці від імені контр-культурних сил передбачає відмінні від установчої політики правила та цілі. Розуміння цих правил є ключем до перетворення участі у партійній політиці на продуктивне заняття.