Політономія

Олександр Хоменко “Але це ж бунт”, - здивовано вигукнув Людовік XVI, дізнавшись про падіння Бастилії. “Ні, ваша величносте, ви помилилися: це не бунт, це – революція”, - відповів йому герцог де Ліанкур. Здається, саме після цих історичних слів її, тобто революції, привид остаточно поселився в замку французької політики, надаючи цій старовинній будові такого неповторного шарму. Він псував корпоративні вечірки істеблішменту в 1830-му і в 1848-му, в часи Паризької Комуни і в травні 1968-го... Цьогоріч президент з Парижу, правда, ще не тікав, як король у 1791-му чи де Голь у 68-му. Але все інше знову вражало: студенти, що захопили Сорбону, поліцейський спецназ, який штурмує академічні корпуси, мільйонні демонстрації профспілок на вулицях. Європі знову нагадали, що Франція – то матір усіх революцій. І найперше, тієї легендарної, Великої Французької... Першим актом якої, до речі, був зовсім не штурм Бастилії, і навіть не скликання Генеральних штатів. Революцію провістила одна картина художника Жака Луї Давіда - “Клятва Гораціїв”. Замовником її був король: на свою ж, гільйотиновану згодом, голову. Принади Вічного Міста Як і має бути у справжній французькій історії, канонізованій романами Дюма, все починалося з дуелі, на якій загинув батько художника, комерсант Моріс Давід. Жаку Луї тоді було всього 9 років. Пізніше він згадуватиме його не часто, але в усіх великих людях, з якими зводитиме доля, Жак Луї підсвідомо шукатиме батькові заміну. Таким символічним батьком для нього стане Максиміліан Робесп’єр, згодом – Наполеон. Обов’язково це мав бути хтось у римському стилі – суворий, мудрий, всезнаючий, жертовний. Одним словом, тонка натура митця гостро потребувала “вождя і вчителя”. З дитинства він виявив здібності до малярства. Протягом 8 років Давід навчався в Королівській академії, ніякими особливими талантами не вирізняючись, допоки йому не пощастило отримати Римську премію і поїхати до Вічного Міста. Воно його вразило. Давід цілими днями малює на вулицях цього музею під відкритим небом, копіює старожитності з приватних колекцій на віллах аристократів. Інтенсивність творчого життя була настільки великою, що наставники побоювалися, аби в Давіда не сталося нервового зриву. До Франції він повернувся людиною, яка знайшла свою “батьківщину Духа”. Нею став Рим, суворий і аскетичний, що зрікається всього особистісного заради громадських інтересів. Дуже швидко Давид стає культовою постаттю в колах паризької аристократії, його картини і портрети користуються шаленою популярністю, так само, як і меблі в античному стилі, зроблені за його ескізами. Сама королева обирає його арбітром елегантності. Для двору це була своєрідна гра, абсолютно безпечна, як їм видавалося, стилізація під класику. Але для людей, які за кілька років стануть авангардом революції, Давід був чимось значно більшим: він став їхнім ідеологом, художником нової, перекроєної на римський взірець, Франції, республіки непохитних філософів і відважних легіонерів. 1785-го року він виставляє свою знамениту “Клятву Гораціїв”. Сюжет – з римської історії: троє братів Гораціїв мають перемогти в поєдинку своїх друзів дитинства, братів Кураціїв, з ворожої Риму Альба-Лонги. Один із братів Кураціїв був навіть заручений із сестрою Гораціїв, але й це принесено в жертву загальному благу. Вирушаючи на бій, вони простягають руки назустріч батькові, що благословляє їх і вручає мечі. В усій картині панує пафос громадянського обов’язку. Власне, то була не стільки картина, стільки політичне послання в художній формі. Люди, що втомилися від легковажних сцен фривольного рококо, прагнули чогось героїчного: у передгрозовій атмосфері тогочасної Франції “Клятва Гораціїв” була сприйнята як аналог відомого плакату часів ІІ Світової війни “Родина-мать зовет”. Її успіх у Салоні був грандіозний, її називали “шедевром сучасності”, а вже в розпал революції з трибуни Якобінського клубу про Давіда говорили як про “французького патріота, чий геній наблизив Революцію”. Ігри гладіаторів День 14 липня 1789 року поділив історію Франції на “до” і “після”. А вже через місяць після цієї події паризька публіка побачила нову картину Давіда – “Ліктори приносять Бруту тіла його синів”. Сюжет – так само давньоримський: Луцій Юлій Брут, легендарний засновник Римської республіки, наказує стратити своїх синів за участь у монархічній змові. Картина з таким відверто республіканським змістом стала найбільшою культурною подією переломного 1789-го. У день її появи зали Салону були переповнені, а самого Давіда зустрічала як героя. У картині поєдналися історія і сучасність, а образ Брута став настільки популярним, що в дні якобінської диктатури його зображення, поряд з портретами сучасників – Робесп’єра, Марата, Дантона – прикрашало революційні секції Парижа. Революція розгорталася далі, а Давід стає фактичним керівником мистецького життя збуреної Франції. І, звичайно – пише картини, портрети своїх сучасників. За дорученням Якобінського клубу він створює “Клятву в залі для гри в м’яч”, у якій зафіксовано момент, коли депутати ІІІ стану зібралися разом і поклялися не розходитися, доки не випрацюють Конституцію. Його вершиною в цей час стає знаменита “Смерть Марата” – нова ікона Республіки, присвячена пам’яті лідера якобінців, з яким Давід зустрічався в його убогій комірчині за день до вбивства. Революційні батальйони, перш, ніж вирушати на фронт, приходили дивитися на картину. Художник скаже згодом, що він “писав її серцем”. Та Давід у цей час – не тільки художник. 1792-го його обирають депутатом Конвенту. Він, поряд з Робесп’єром і Сен-Жюстом – у лавах найбільш радикальних революціонерів. Разом зі своїми товаришами він голосує за смерть короля: то був вчинок у стилі римських стоїків, які поклонялися обов’язку, не затьмареному пристрастю. А коли над головою Робесп’єра почали згущуватися хмари, він поклявся Непідкупному, що “вип’є чашу цикути разом із ним”. Чому вони так кохалися в римській риториці, чому дивилися на історію, як на грандіозну театральну постановку з необмеженим бюджетом? І йдеться не лише про Давіда – Сен-Жюст проголошував з трибуни Конвенту, що революціонери мають стати римлянами. Причини тут – психологічного плану: їм було приємно тішити себе думкою, що революція відкриває двері в царство чесних республіканців, відданих закону і моралі, і так важко зізнаватися, що насправді ти служиш інтересам приземлених буржуазних гобсеків і мадам боварі. Маркс, знаний експерт у цих питаннях, у “Вісімнадцятому брюмера Луї Бонапарта” зазначив: “У класично строгих традиціях Римської республіки гладіатори буржуазного суспільства знайшли ідеали і художні форми, ілюзії, необхідні їм для того, аби приховати від самих себе буржуазно-обмежений сенс своєї боротьби, щоб втримати своє натхнення на висоті великої історичної трагедії”. Еротичний імператор Наполеон Чашу цикути Давідові пити не довелося. 27 липня 1794-го (9 термідора за республіканським календарем), коли художник ішов на засідання Конвенту – останнє для Робесп’єра, – якийсь добродій попередив його про небезпеку. Це врятувало життя, але не свободу художника. Давіда заарештували і засудили до гільйотини, але оскільки його слава була надто великою, а крім того він відрікся від усіх своїх політичних ідеалів – за деякий час його реабілітували. Зберігся автопортрет Давіда, написаний в ув’язненні: з нього на глядача дивиться людина, що пережила катастрофу. Не тільки особистісну, але й світоглядну – республіканський Рим, тобто Франція його мрії, пішли у небуття разом із Робесп’єром. Час Гораціїв і Брутів минув. Давід знаходить собі нового кумира – генерала Бонапарта. “Яка ж у нього голова! Вона настільки довершена, що гідна порівняння з кращими зразками античної скульптури й живопису. Цей Бонапарт – мій Ерос”, – говорив Давід. Він стає офіційним художником імперії, пише ряд портретів Наполеона і знамениту сцену його коронації в соборі Нотр-Дам (за неї він отримав орден Почесного Легіону). Вельможам, які просили намалювати себе поближче до імператора, він відповідав: “Наближатися до сонця небезпечно для життя”. А своїм учням з гіркотою зауважував: “Я зрозумів просту істину: блиск вівтаря й пишнота одягу придворних діють на глядача не гірше, ніж убогі меблі та латані простирадла Марата”. Останні 10 років свого життя Давід провів у вигнанні. Для Бурбонів, які повернулися до влади у Франції, він лишався “царевбивцею”, хоча Людовік XVIII дав зрозуміти, що явить королівську милість, якщо Давід подасть прохання залишити його в Парижі. Художник гордо відкинув цю пропозицію і разом з іншими колишніми революціонерами залишив батьківщину. У Брюсселі його майстерню відвідав з почтом герцог Веллінгтон – командувач армії, що розбила Наполеона під Ватерлоо. Він запропонував Давіду за добрі гроші намалювати свій портрет. Давід відповів, що не пише ворогів Франції. Нашим безіменним малярам, які після Коліївщини малювали портрети Максиміліана Залізняка та його санкюлотів-гайдамаків, не судилося виставлятися в Салоні. У них були інші виставкові зали – придорожня корчма, селянська хата, іноді – пасіка. “Мятеж не может кончиться удачей, в противном случае зовется он иначе”, - наче про нас сказано. Адже нашого Хоми Брута вистачало тільки на те, аби носити на собі панночку-відьму та креслити рятівне коло, яке, зрештою, його так і не порятувало. Тож у цьому сенсі переваги римського класицизму Давіда сьогодні видаються безсумнівними. текст наданий автором