Нонконформістська і дискусійна стаття Штефана Ульбріха про Нову Культуру з"явилася у 1993 році у газеті "Юнге Фрайгайт", отримала помітний розголос у Нівмеччині і була передрукована ключовим французьким новим правим журналом "Елеман".
Концепція Ульбріха, яку він формулює у шести тезах є цікавою, провокуючою, однак не позбавленою вразливих місць, а також певних мультикультурних ілюзій, широко поширених на початку 90-их.
Критичне знайомство з цим текстом повинне посприяти глибшому продумуванню нашої культурної ситуації і стратегій культурної боротьби.
хоа
***
Переклад Онисія, редакція хоа, Політономії,
Культура – це передусім мережа схем поведінки, яка дозволяє людині орієнтуватися в цьому світі і творчо втручатися у нього. Культурна ідентичність включає як норми поведінки, так і цілі в житті загалом. Вона є свідомим укоріненням у культуру. Це – почуття, яке складно обмежити лише наслідком інтелекту, «буття поруч із собою», гармонії зі спільними традиціями, з подіями, зі здобутками науки, з над-особистісною системою цінностей і норм. Культурна ідентичність, за Антоніо Грамші, полягає в тому, щоб самодисциплінуватися, щоб «оволодіти власною індивідуальністю».
Гільмар Гофман, який керував культурними справами Франкфурта, пише: «Культура – це більше, ніж якась система норм і цінностей. Культура - це завжди надання форми дійсності» […] система присвоєння цінностей вчинкам, вона сама є цим присвоєнням цінностей». З погляду під цим кутом, вимальовується підхід: перш за все, культура та ідентичність – це не статичні стани, а плоди еволюції; далі, культура та ідентичність є продуктами індивідуальних і колективних рішень та їх конфронтації з даною дійсністю. Як наслідок, справжні захисники культури та ідентичності створять засоби і простори, що дозволять їм загорітися і розцвісти. На противагу їм, ті, хто лише повторюють, що ідентичності повинні бути збережені, повністю недооцінюють динамічний характер культурної еволюції. Культурні ідентичності також можуть бути створені. Для Гофмана, час культурних «бантустанів» минув: «Ми в Німеччині є свідками еволюції культури. Її ознака полягає не у співіснуванні різних культур, а в асиміляції умов життя, змінюваних засобами культури, тобто в розробці форм орієнтації, присвоєння цінностей і творіння як за допомогою нашої власної традиційної і сучасної культури, так і за допомогою численних культурних впливів чужих оточуючих культур». Очевидно, що велика кількість культурних форм виражень не залишить недоторканою німецьку культуру, якщо тільки останній термін підходить до соціокультурної маси ФРН. Немає сумнівів, що народиться щось нове. Нам залишається чекати культурного та історичного простору, який прийме це «нове» і дивитися, чи буде воно кращим за попереднє. Відмова від цього кроку під впливом реакційного консерватизму свідчить про страх перед життям та про історичну втому, що завжди передують падінню. В цьому немає нічого дивовижного: консервативна концепція культури дозволяє лише проходити з поклонінням перед набутками минулого. Для реакційної свідомості, культура залишається об’єктом споживання, об’єктом пасивного користування: вона представляє благородне, гарне, справжнє.
Натхненні, з-поміж інших, Антоніо Грамші та Йозефом Бойсом, ми повинні сьогодні прийняти розширену концепцію мистецтва й культури. Ця розширена концепція культури включає як продукти та діяльність людського життя, так і фундаментальну позицію по відношенню до нового, до чужого, коли мова йде про ідеї або способи життя. Поряд із традиційними концертом, театром, літературою або виставкою, розширена концепція культури рівним чином охоплює нововведення, такі як біологічна агрикультура, облаштування, упорядкування робочого середовища, турботи, покладені на захист навколишнього середовища, розвиток законодавства відносно іноземців та прохачів притулку тощо. Завдяки цій концепції культури, яка включає в себе сукупність становлення спільності, а не лише ті його форми, що вважаються «чистими», можна подолати пасивність суспільства і активно включитися в еволюцію культури. До того ж, ми думаємо, що в кожному суспільстві існує безліч найрізноманітніших культур. Назвемо, наприклад, регіональну культуру з її місцевою говіркою та характерними костюмами, культуру сільського театру, покази мод і картярські доми, культуру соціальних груп з об’єднаннями мисливців і панків, релігійну культуру християн, мусульман, езотериків, язичників і атеїстів тощо. Нерідко ці варіанти жорстоко борються між собою, взаємне почуття ненависті може переходити в крайні форми расової або соціальної ненависті.
Таке сприйняття культури може розвиватися в шести тезах:
1 – Культура охоплює поле людської діяльності в цілому
Ми вважаємо, що жива культура є найменшою мірою спадщиною. Мріємо про відмінності, які були б гнучкими, які можна було б безупинно ставити під питання, регулювати і по-фаустівськи долати. Справжні розбіжності – це ті, що затверджуються в конфлікті: «Кожна нова ідентичність формується в протистоянні і ми не володітимемо на правах власності тим, що завоюємо як таке і приєднаємо до себе» (Імфельд). Європа ніколи не була запиленою підсобкою лаборанта, а була лабораторією, в якій експериментували над законами культурної динаміки.
2 – Культура 21 століття характеризуватиметься своєю багатоманітністю, а не однорідністю
Ми думаємо, що культура – це поняття, що розвивається. Консервативна напруга і динаміка розвитку не обов*язково протилежні: це швидше додаткові компоненти живої культури, що допускають дискусії. Ми б не змогли прийняти песимістичний спосіб зведення культури до речей минулого, до звичок, або ж доводити її до екзотики і фольклору. Ми проти маленької національно-німецької бульбашки (чим старіше – тим культурніше). Проти манії Арно Брекера…
Зміни – це найяскравіша ознака сучасних суспільств, як за своєю швидкістю, так і за своєю пронизуючою силою. З цієї причини питання «що робити?» сьогодні стає все більш нагальним, оскільки веде за собою все більш важкі наслідки. Ми завжди швидше доходимо до точки, в якій ми більше не можемо впоратись з нашими завданнями, які приходять лише за сприяння минулого. Теперішнє більше не є трампліном минулого, повернутим в майбутнє, а є ар’єргардом того, що буде завтра. Омріяний масштаб теперішнього – віднині майбутнє. Вихід історії завжди відкритий. Не існує ні історичної, ні культурної кінцевої мети. Ніде в жоден момент еволюція суспільства не створює єдиного результату. Ніхто не знає, що станеться, виклики 21 століття зобов’язують нас визнати відносність вчорашніх абсолютних істин і зрозуміти, що завтра нові виклики породять нові істини.
3 – Культура еволюційна, а не стійка
Ми вважаємо, що кожна культура сучасної епохи являє собою в кінцевому підсумку конгломерат, створений з її власних культурних витворів з одного боку, та зі скопійованих, запозичених, імпортованих елементів, з іншого. Реакційна душа мислить «в монофонії». Там існує ідея чистого і недоторканого світу, де для кожної речі допускається лише одна причина. Спокій і порядок, нагляд і нормальність – ось найвищі цінності цього буржуазного бачення. У цієї релігії формальностей є свої ідоли: документи, що засвідчують особу, картки, що не піддаються фальсифікації, закодовані в центральному комп’ютері номери і зображення. Справжня культура – предки, коріння, погляди і т.д. більше не зрозумілі. Інтелектуальне життя сучасного суспільства – це безформна суміш. Культурний пережиток – багатомірний, з його численними зв’язками та діалектичними переплетеннями. Він – неоднозначний, хаотично суперечливий. Вимагати однозначності – рівносильно зубожінню і свідчить про слабкість в конструкції власної ідентичності.
4 – Культура – це специфічна суміш
Ми гадаємо, що культура завжди включає можливість власного заперечення або поставлення під питання. Відчуження не є продуктом ні виключно культури мас «виготовленої в США», ні ідеологій, а має місце від початку історії людства. Відчуження, в прямому сенсі, навіть є неодмінною умовою історичності, тобто приведення в рух. Також відчуження неодмінно пов’язане з тимчасовістю буття у світі. Необхідність подолання самого себе вписана в серцевині нашої людяності. Процитуємо Конрада Лоренца: «Жива істота зобов’язана діяти по-новому, зобов’язана ризикувати, і тим більше зобов’язана ризикнути, оскільки хоче піднестися вище».
Це говорить про те, що культурна еволюція не відбувається аналогічно з органічною еволюцією. Вона розвиває власну динаміку. Таким способом вона знаходить напрямок. Культура – пост-еволюційна. Органічні та культурні відмінності минулого не лише гарантували нам велику різноманітність людських культур, а ще й пропонують нам на майбутнє багатий вибір шляхів диференціації для створення нових цінностей та нових норм. Нашій культурі загрожують не зміни, а страх змін.
5 – Відмінна ознака культури – це безперервний пошук, оновлений «іншою» думкою
Ми вважаємо, що культурне життя ставить за мету не накопичувати вірогідності, а припускає повернення до вічних питань життя. Це екзистенційні питання, народжені з конечної природи життя індивідів, і загострені бажання «завжди підійматися над собою».
В той час, як питання завжди залишаються тими самими, відповіді змінюються залежно від живильного підґрунтя людини, відповідно до її релігійних, соціальних, культурних, психологічних або біологічних якостей. Прагнучи до культури, багато хто однак обмежується зовнішнім проявом для того, щоб впродовж кількох секунд світової історії підтримувати свій комфорт думки. Інші звертаються до змісту, аби формувати з нього нові цінності та аристократію духу, щоб випробувати відповіді, яких вимагає майбутнє. Сенс культури – не в тому, щоб залишатися нерухомою в просторах без конфлікту, а у – постійному співставленні цінностей.
6 – Культура – це не лише мир, вона черпає свій зміст з боротьби цінностей
Польський філософ Лешек Колаковський написав проникливу захисну промову для справді міфічного виміру цієї культурної боротьби: «Зіткнення між цінностями –завжди було двигуном культури. […] культура живе у відкритому конфлікті між постійним бажанням кінцевого синтезу її елементів і органічною нездатність здійснити цей синтез. Здійснення синтезу означало б смерть культури, відмова від бажання синтезу - також. Сумнів відносно намірів і непостійність знань виявляються умовами творчої тривалості культури. Доля культури, як видається, є епічною, крихкість робить її ще прекраснішою».
Пора, щоб Нова Правиця знайшла розумний підхід до ідей, понять та сучасних сузір’їв і взяла участь в суспільному дискурсі. Нехай вона нарешті досягне успіху, стане тим, чим завжди хотіла бути: Новою Культурою!
Eléments n°77, juin 1993
Штефан (Бйорн) Ульбріх ()1963 р.н.) німецький письменник, публіцист, видавець та громадський активіст патріотичного напрямку. Автор книги "Танець елементів"
Йому належить видавництво Arun-Verlag.