Політономія

Олена Семеняка

Нові праві: назад, до європейської традиції?

Згадуючи консервативну революцію, чи, у вузькому сенсі, Третій Шлях, часто підкреслюють, що це ідеологія, яку не можна однозначно зарахувати ані до правого, ані до лівого табору. Запобігаючи еклектицизму й плутанині, гадаю, краще визнавати історичну змінність правої ідеології, апріорі найменш абстрактної з усіх. Точніше, не стільки правої ідеології, скільки ідеологій Третього Шляху (тепер у широкому сенсі) й раз і назавжди відмовитись вважати націоналізм і консерватизм ХІХ століття певним еталоном, на тлі якого консервативна революція ХХ-го й нова правиця ХХІ-го можуть здаватись поворотом «вліво». Визначальною для консервативної революції, на мою думку, є пан’європейська оптика, вірність якій і відрізняє «нових» націоналістів від «старих», відповідаючи новітнім історичним запитам. Так, сучасні українські націоналісти, зайняті розбудовою Міжмор’я, де-факто є «юнґеріанцями», навіть якщо вони ніколи не читали Ернста Юнґера – обличчя німецької консервативної революції й автора програми «нового націоналізму».

Аналогічно, всі сучасні патріоти, що обстоюють всеєвропейську солідарність, мають багато спільного з «новими правими», незалежно від пропутінських симпатій ключових теоретиків французької нової правої – Алена де Бенуа та Гійома Фая, що в цьому сенсі є ренегатами Третього Шляху. Однак концепція археофутуризму Фая – вагомий внесок і в «загальногуманітарні» студії постсучасності, а екскурси де Бенуа в політичну історію Європи чи індоєвропейську міфологію вражають. Тобто щонайменше це інтелектуальний рівень, до якого не дотягують більшість критиків цих мислителів за прокремлівську орієнтацію, що, втім, не відміняє слушність і нагальність критики цього нездорового альянсу з посткомуністичними елітами, й бажано на рівні.

Проте пан’європейська оптика – це «новизна», яка має відносно давні витоки, тож це не панегірик новим правим як таким. Саме тому, аби не загрузати у вторинному, зараз не йтиметься про нові праві школи й відгалуження, одні з яких дають теоретичний імпульс, тоді як інші досить бурхливо розростаються на практиці (наприклад, рух австрійських ідентитаріїв). Метою допису є інше – окреслити ідейне ядро й витоки нової правиці, які лежать в основі її авторських версій, та пояснити, чим вона може стати у нагоді сучасним українським патріотам, здавалося би, зайнятих відвоюванням власної національної держави в цілком «старому» розумінні цього слова – проти імперіалістичних зазіхань неорадянської РФ.

У широкому сенсі «новим правим» можна вважати кожного, хто зберігає вірність «правому», «націоналістичному», «консервативному» тощо табору після кінця другої світової. А ідеологом нової правої – усіх сучасних теоретиків такого типу, чиї підходи та розробки не вписуються у стереотипний образ правих і націоналізму (перегляд нації як найвищої цінності чи її включення у ширшу ієрархію принципів співжиття етнічних груп, відмова від усіх різновидів супремасизму й шовінізму на користь ідентитаризму тощо). Крім того, визначальна для нових правих теза про необхідність об’єднання європейських націй перед загрозою того чи іншого виду глобалізації й «ніколи знову» щодо братовбивчих війн, в якій подекуди вбачають джерело пропутінського «конінтерну», насправді сформувалася ще за часів першої світової. Глибше коріння нової правої ідеї єдиної Європи та, мовою геополітики, «автаркії великих просторів» (концепція Фрідріха Ліста, реанімована в німецькій політиці ХХ ст. консервативним революціонером, юристом і політичним філософом Карлом Шміттом), варто шукати в традиції романо-германського універсалізму та наднаціональному інституті лицарства, що гартувалося в боях за європейську культурну ідентичність. Відкинувши, незаперечно, дорогі ексцеси імперської романізації, ніхто не сперечатиметься й з тим, що символом соборності та великодержавності в Європі завжди лишатиметься Рим.

Класики консервативної революції і, за сумісництвом, нової правиці, що виросла з неї, – Ернст Юнґер, Юліус Евола, Освальд Моузлі, П’єр Дріє Ла Рошель – мислили саме так. Саме вони постали першими теоретиками об’єднаної Європи Націй у повоєнний період, коли різко зросла потреба в їхніх ранніх напрацюваннях на цю тему. Розробки німецьких консервативних революціонерів, у тому числі найрадикальнішого націонал-революційного крила, не кажучи про младоконсерваторів із Геррен-Клубу (Клуб Господ), у свою чергу, мали під собою символи Священної Римської імперії германської нації і вже дієвіші державницькі традиції Другого Райху – прусське «збирання» німецьких земель в рамках малогерманського підходу, доповнене великогерманськими геополітичними проектами часів першої світової, що вже тоді передбачали об’єднання Західної та Східної Європи під німецьким протекторатом. Утім, стати реальністю тоді їм не судилося, хоча у тій чи іншій формі вони весь час відтворювалися в німецькій інтелектуальній традиції залежно від історичних обставин. Так,  один із піонерів німецького Третього Шляху міжвоєнної доби та автор оригінальної концепції Третього Райху Артур Мьоллер ван ден Брук вкладав у неї зміст саме широкого альянсу німців із «молодими» східноєвропейськими народами.

Ернст Юнґер: від нового націоналізму до Imperium Europa

Легендарний фронтовик першої світової, що виніс із її окопів програму «нового націоналізму», Ернст Юнґер, відбуваючи службу капітана в німецькій окупаційній адміністрації в Парижі, уже в 1943 р. завершив роботу над трактатом «Мир. Відозва до молоді Європи та молоді світу», в якому запропонував модель «Сполучених Штатів Європи» на основі поєднання авторитарного (оборона, комунікації, торгівля) та ліберального (культура, етнос, віросповідання) принципів. Утім, Юнґер не був прихильником ні євроатлантизму, ні євросовєтизму. На відміну від свого друга, націонал-більшовика Ернста Нікіша, що мислив надрегіональними «імперськими фігурами», однак і в повоєнний час покладав сподівання на Радянський Союз, Юнґер писав про «гравітаційну силу історії» і скарби європейської спадщини, які досі живі у серцях європейців і стануть на заваді спробам Америки або Москви домінувати над Європою.

Саме під час свого паризького періоду Юнґер з усією гостротою пережив конфлікт військового обов’язку та політичних переконань, спостерігаючи за тим, як відносно мирна окупація Франції в підсумку стала черговим «подарунком» для союзників. Визнавши вжиті своїми намісниками заходи проти винуватців убивства німецького офіцера в Нанті у серпні 1941 р. зам’якими, вже після наступного вересневого замаху фюрер висунув вимогу розстріляти щонайменше 50-100 французьких заручників, перш за все комуністів, у разі провалу розслідування або скоєння повторних нападів. У щоденниках Юнґер писав, що, розуміючи помилковість такої політики, яка налаштує місцеве населення проти німців, вони з колегами нагадували боржників, що усіляко намагаються обманути кредитора, включивши в списки вже засуджених до страти злочинців. Але єдине, що їм вдалося, – це знизити початкову вимогу розстрілу 200 заручників до 100, які й були страчені після подальших атентатів. Наймолодшому з них, Гі Моке, було 17 років. Як учасник на той час ще нечисленного руху Спротиву, він потрапив у когорту комуністів, що підлягали екзекуції найпершими.

Вважається, цей епізод, що ліг в основу фільму Фолькера Шльондорфа «Штиль» (Das Meer am Morgen), зіграв переломну роль у становленні французького руху Спротиву, збуривши справжній «шторм», однак в юнґеріанському випадку він дав поштовх розбудові єдиної Європи «справа» – мовою сьогодення, Imperium Europa. Перебуваючи в безпосередній близькості до «консервативної фронди» на чолі з Клаусом фон Штауфенберґом із досить довгою й багатою на персоналії історією формування – Ганса Шпайделя, Карла-Генріха та Отто фон Штюльпнаґеля (начальника окупаційної адміністрації в Парижі), Ганса фон Клюге та ін., які ставили за мету припинення війни шляхом військового перевороту проти режиму Гітлера, – франкофон Юнґер, тим не менше, вважав «змову генералів» безперспективною і не долучився до неї.

Загадковий роман Юнґера «На Мармурових скелях» (1939), який нерідко хибно розуміють як прицільну алегорію на Третій Райх, доволі профетично і жорстоко показав приреченість «повстання знаті» в особі ідеалістичного князя, схожого на фон Штауфенберґа, проти брутальної волі до влади в особі Старшого Лісничого, що, за пізнішими роз’ясненнями автора, міг символізувати як Гітлера, так і Сталіна, й насправді взагалі виходить за межі політичної актуальності. Чи бачити у цьому, навпаки, часткове «виправдання» виклику, кинутого націонал-соціалізмом більшовизму згідно з «гіпотезою Нольте», зважаючи на те, що спільником шляхетного князя був значно менш ідеалістичний персонаж, який нагадує Йозефа Геббельса, а також записи в юнґерівських щоденниках про «переваги» сталінського генералітету, не обтяженого консервативним кодексом честі, – відкрите питання. Ясно одне: роман Юнґера виходив самвидавом у Литві та Україні саме тому, що «черевичок», словами автора, справді «годився на всяку ногу», а симпатії Юнґера (повертаючись до теми розгляду) до «великогерманського рішення з демократичних позицій», яке би вберегло Німеччину і загалом Європу від занепаду, відомі. Шукаючи причини програшу Німеччини, він шкодував про те, що його класичним консервативно-революційним працям – «Тотальна мобілізація» (1930) і «Робітник. Панування і гештальт» (1932) – не вдалося вплинути на Гітлера, який взяв звідти хіба що деякі формулювання з третіх рук, щоб своєчасно вивести його за рамки анахронічної національної держави й «партійного мислення».

Власне, вже тоді Юнґер перейшов до проблематики світової держави, якої він так чи інакше торкатиметься в працях «Про біль» (1934), «Геліополіс» (1949), «Через Лінію» (1950), «Лісовий шлях» (1951), «Гордіїв вузол» (1953), «Біля стіни часу» (1959), «Світова держава» (1960), «Maxima-Minima. Нотатки щодо “Робітника”» (1964), «Філемон і Бавкіда. Смерть у міфічному і технічному світі» (1974), «Евмесвіль» (1977), «Автор і авторство» (1984), «Ножиці» (1990), «Зміна гештальту. Прогноз на ХХІ століття» (1993) та ін.

Після невдалого замаху на фюрера 20 липня 1944 р., Юнґер, користуючись особистим заступництвом цього шанувальника його воєнних романів («Юнґеру нічого не завдавати»), був, на відміну від учасників заколоту, «лише» звільнений з вермахту. Через півстоліття, в інтерв’ю, даному Юнґером федеральному каналу ZDF з нагоди його столітнього ювілея в 1995 р., він зізнався, що трактат «Мир» був оцінений Ервіном Роммелем (поряд із Юнґером, одним із власників рідкісної нагороди Pour le Mérite) як те, «з чим можна працювати», однак розмова фельдмаршала з фюрером про долю Німеччини з «європейських» позицій завершилася, так і не почавшись http://www.spiegel.de/spiegel/print/d-9177024.html. 15 липня, у формі телеграми фон Клюге, Роммель доповів Гітлеру про критичну ситуацію на нормандському фронті й необхідність приймати політичні рішення (вочевидь, про укладання миру): «Таким образом, следует ожидать, что союзникам удастся в короткое время – от 14 дней до трех недель – прорвать наши слабые рубежи, особенно на фронте 7-й армии, и продвинуться далеко в глубь Франции. Последствия этого непредсказуемы. Войска героически сражаются повсюду, но неравная борьба близится к концу». Далі йшов постскриптум, власноруч написаний Роммелем: «Считаю своим долгом просить Вас незамедлительно сделать политические выводы. Вижу свой долг как главнокомандующего группой армий заявить об этом со всей определенностью». Проте, через «локальну кризу в бойових діях» і отримання серйозного поранення, Роммелю не судилося уберегти Німеччину від катастрофи ціною миру, як він, можливо, дещо наївно сподівався, на більш-менш прийнятних для неї умовах. За спогадами Ганса Шпайделя, Ернст Юнґер вперше ознайомив Роммеля із текстом «Миру» на початку травня 1944 р. і прокоментував фатальний інцидент наступним чином: «Удар, который обрушился на Роммеля на дороге Ливаро 17 июля 1944 года, лишил нас единственного достаточно сильного человека, способного взвалить на себя ужасный груз войны и одновременно гражданской войны, единственного человека, достаточно целеустремленного для того, чтобы противостоять ужасной глупости лидеров Германии. Это было предзнаменование, имевшее только одно объяснение».

У підсумку «Лису Пустелі» пощастило менше: не встигнувши одужати після поранення, Роммель, за поширеною версією, був змушений власноруч випити отруту як особа, ім’я якої пролунало під час допиту з уст змовників, у чиїх планах йому належало посісти керівні посади у державі після перевороту 20 липня, якби він відбувся.

«Вихований у найкращих прусських традиціях», у інтерв’ю для шведського документального кіно «102 роки в серці Європи» (1998) Юнґер не намагався приховати, що для нього й однодумців з генералітету найбільшим викликом було прагнення забезпечити виграш Німеччини у другій світовій на тлі все більшої незгоди з політичним курсом керівництва. Виклик посилився після розчарування Юнґера вже власне у військових практиках режиму: побувавши на Східному фронті, в тому числі Києві, на межі 1942-43 рр., він починає скаржитися на деморалізуючий ефект чуток про масові вбивства, що здійснюються німецькою стороною, й доходить висновку про те, що «старе рицарство», яке ще задавало тон протягом наполеонівських війн та першої світової, кануло в лету, і тепер війни ведуть «технарі». Наскільки сильно цей вердикт різнився від його захвату «траншейним поколінням» і передчуттям великих змін, які несла з собою перша світова для європейської культурно-політичної архітектоніки!  («Современному миру недостает культуры войны – морального сознания того, что война может быть делом чести… Вот он, настоящий человек, гениальный солдат, элита центральной Европы. Настоящая раса, умная, сильная и волевая» («Війна як внутрішнє переживання», 1922).

Тим не менше, Юнґер зберігав вірність не лише мундиру, а й Німеччині до кінця. Переконаний у тому, що військові злочини іншої сторони нічим не поступаються німецькій за масштабами, він, користуючись визнанням легендарного солдата та письменника, у повоєнний час одним із перших публічно говоритиме про це та спекуляції на темі Голокосту. У 1945 р., керуючи загоном народного ополчення (Фольксштурму) в Кірххорсті, він наказує припинити опір американським окупаційним військам як безперспективний. Водночас Юнґер відмовляється взяти участь у процедурі так званої «денацифікації», висміяної в сатиричному романі «Анкета» (1951) його другом Ернстом фон Заломоном, в дусі німецького формалізму пославшись на те, що він «ніколи і не був націонал-соціалістом» (хоча і з дещо інших міркувань, аніж фрайкорівець і путчист фон Заломон, який вважав націонал-соціалізм німецьким різновидом більшовизму).

У підсумку, до 1949 р., Юнґер отримує заборону на публікацію своїх творів, яку було вперше знято у французькій зоні окупації. Переїзд з Кірххорста, що належав до британської окупаційної зони, до Равенсбрюка у французькій (потім до Вільфлінґена), відбувся за сприяння Ганса Шпайделя, Ґерхарда Небеля й соціал-демократа, на той час міністра культури й освіти у землі Вюртемберґ-Гогенцоллерн з французької зони окупації, Карло Шміда, що поділяв Юнґерове захоплення французькою літературою й культурою в цілому. Познайомившись з широким колом відомих інтелектуалів і митців під час своєї служби в Парижі, зустрічі з якими описано в щоденниках «Сади й дороги» (видані французькою й німецькою в 1942 р. й одразу ж вилучені з обігу), він стає справжньою культурною іконою у Франції. У 1984 р. Ернст Юнґер бере участь у церемоніях на честь франко-німецького возз’єднання й загиблих у двох світових війнах, де був запрошений до слова французьким президентом Франсуа Міттераном, який пізніше привітає Юнґера з його сторічним ювілеєм у нього вдома, й німецьким канцлером Гельмутом Колем. Перетворившись на живий символ єдиної Європи, нинішню «Європу» Юнґер впізнавано змалює на сторінках своїх вже культових антиутопій, задавши вектор боротьби сучасним пан’європеїстам.

 П’єр Дріє Ла Рошель: «Європа проти вітчизн»

Прагнення розбудувати  «наднаціональну заради збереження націй» Європу надходило не тільки з боку німців, звісно. Знаменна зустріч двох письменників у окупованому Парижі: франкофіла Ернста Юнґера з германофілом П’єром Дріє Ла Рошелем, описана засновником французьких нових правих Аленом де Бенуа, що особисто знав Юнґера. Це була вже друга зустріч: перша сталася в 1915 р., але тоді вони обмінювалися вогнем, а не рукостисканням, за спогадами, слухаючи дзвони тієї самої сільської церкви. Утім, обидва «опиралися ворогу силою зброї, не відчуваючи ненависті до нього», а Дріє Ла Рошель ще й присвячував німцям вірші. Як і Юнґер, він був націонал-революціонером, і, щойно відгриміли залпи першої світової, вбачав у пан’європеїзмі єдину протидію послабленню своєї батьківщини та Європи загалом на тлі стрімкого росту наддержав – СРСР і США. Есе «Женева чи Москва» (1928) уже на рівні назви пропагувало ідеал Єдиної Європи, яка здеградувала, словами Дріє Ла Рошеля, до поля боротьби між американським капіталізмом та російським імперіалізмом.

Лишаючись одним із класиків Третього Шляху, Дріє Ла Рошель, у порівнянні з Юнґером або Еволою, був імпульсивним, мало піклувався про послідовність у своїх концепціях і не боявся переходити з крайності в крайність. Мрії нового націоналізму він надав однозначного, загостреного виразу, фактично протиставивши етноцентризм і європоцентризм. Вдосталь нагледівшись на прояви взаємного франко-німецького ресентименту й прагнення реваншу, робочою моделлю для європейського возз’єднання він зробив персональну публічну кампанію за «примирення» цих двох націй, схожу на те, чим зараз займаються найбільш далекоглядні з українських та польських патріотів. «Європа проти вітчизн» (1931)  – ось красномовна назва чергового ультимативного есею, що вийшло з-під пера цього французького… фашиста. Через три роки він видає збірку есе «Фашистський соціалізм», маючи на увазі «всеєвропейський».

Саме у фашизмі Дріє Ла Рошель знайшов надійне опертя проти «дрібнобуржуазного» національного егоїзму й «старого консерватизму». Випереджаючи питання опонентів, він пояснював: «Фашизм не был для нас политической доктриной, он не был экономической доктриной, он не был имитацией иностранных образцов, и наши встречи с иностранными фашизмами приводили только к тому, что мы могли лучше понимать национальное своеобразие, и не в последнюю очередь наше. Но фашизм – это дух. Сначала антиконформистский, антибуржуазный дух, и непочтительная дерзость – часть этого. Это дух, который противится предубеждениям, как классовым, так и всем другим. Это также дух дружбы, которому мы желаем, чтобы он поднялся до духа дружбы между нациями». Докладніше з концепцією «єврофашизму» Дріє Ла Рошеля і Освальда Моузлі, про якого йтиметься нижче, можна ознайомитися в праці Бенедикта Кайзера «Єврофашизм і буржуазний декаданс. Концепція Європи і критика суспільства у П’єра Дріє Ла Рошеля».

В романі «Жиль» (1939-1942) розмова між французьким, польським та ірландським добровольцями Фаланги Франко дійшла до необхідності робити вибір між націоналізмом і фашизмом – здатним гарантувати справжню європейську солідарність. Ясно, що Лізі Націй також не впоратися з цим завданням, а особливо на умовах, які б служили європейським інтересам. І тут Дріє Ла Рошель робить закономірну ставку на країну, яка успадкувала місію Священної римської імперії германської нації – Німеччину, покликану інтегрувати європейські «батьківщини» в єдиний фронт спротиву радянській армії та визначити європейську політику майбутнього.

Та досить скоро на палкого колабораціоніста чекало розчарування. Ні дипломат Третього Райху Отто Абец, ні Ернст Юнґер не вповноважені втілити його мрію про об’єднану під проводом Німеччини Європу. Розчарування Дріє Ла Рошеля вилилося в низку докорів Третьому Райху, що так і не піднісся над старим пангерманізмом. Замість того, щоб практикувати звичну політику військових завоювань, анексій територій, дипломатичних упереджень та економічних конфіскацій, Німеччина мала звільнити військовополонених, провести плебісцити, укласти мирні договори між народами і заснувати європейський митний союз без кордонів. Замість того, щоб вивішувати німецькі знамена на будівлях окупованих країн, забороняючи їхні національні символи та гімни, Третій Райх мав перейти до міждержавної політики, отримавши можливості для протидії Росії, що має у своєму розпорядженні як мінімум комуністичний і православний інтернаціонали, і США та Великобританії з їхнім широким спектром міжнародних лобі. Військовою основою євросоюзу, так і не створеного Гітлером, мали стати структури СС як збірний пункт для войовничої європейської молоді. Риторичне запитання Дріє Ла Рошеля «Навіщо треба було анексувати Ельзас, якщо відтоді, коли Німеччина припиняє бути Німеччиною, щоб розчинитися в Європі, вся Європа, так чи інакше, стає німецькою?» перегукувалося з порадою, даною фюреру прем’єр-міністром уряду Віші П’єром Лавалем: «Ви хочете виграти війну, щоб створити Європу – ви маєте створити Європу, щоб виграти війну».

Не бажаючи ні виїжджати в еміграцію, ні пережити тріумф французьких буржуа, яких так зневажав Дріє Ла Рошель, він приймає смертельну дозу снодійного, залишивши текст-сповідь «Таємна розповідь». Там «європейський француз» пише такі слова: «Так, я – не звичайний патріот, не обмежений націоналіст: я – інтернаціоналіст. Я не тільки француз, я європеєць». Фашизм для нього означав те, чим так і не зміг стати націонал-соціалізм, який підкупив Дріє Ла Рошеля своєю наступальною силою. Наприкінці життя його цим самим привабив руйнівний потенціал сталінських військ, що обіцяли новий порядок для Європи. Передчасна смерть, можливо, врятувала Дріє Ла Рошеля від чергового і значно швидшого розчарування в «гуннах».

Водночас треба визнати, що ідеал «Сполучених Штатів Європи» розвивали не лише консервативні революціонери. Представники італійського фашизму теж брали участь у міжнародних конгресах на цю тему, однак разом із ростом націонал-соціалізму все більше рухів робить вибір на користь дієвого й менш утопічного націонал-соціалізму. Відмінна ситуація у 40-х: чим ближче до закінчення війни, тим вищий відсоток ненімецьких і неєвропейських добровольців у СС і навіть можна відшукати запізнілі каяття лідерів НСДАП про те, що вони дарма не скористались допомогою союзників на зразок генерала Власова. Бенедикт Кайзер прослідковує відродження ідеї «пан’європейської федерації фашистських націй» в офіційній політиці Італії у 1942-му, а з кінця наступного року в рамках «Веронської програми» проголошується курс на створення європейської конфедерації, що подолає капіталізм і попередить війни за ревізію кордонів у Європі. Яскравим борцем за реалізацію подібної програми був і відомий британський фашист Освальд Моузлі.

Ваффен СС і «окрема реальність» Леона Деґреля

Але, перш ніж перейти до викладу його ідей, коротко розгляньмо невичерпаний потенціал Ваффен СС як основи пан’європейського союзу значно більш апологетичними очима Леона Деґреля, харизматичного «рексистського лідера», бельгійського начальника 28-ї дивізії, потім 5-ї Штурмової бригади СС «Валонія», прикріпленої в 1943 р. до дивізії «Вікінг», яка вела бої під тодішнім Дніпропетровськом. Відоме висловлювання Адольфа Гітлера про те, що, якби у нього був син, він би хотів, щоб той був схожим на Деґреля. Особливої похвали фюрера (й Рицарський хрест Залізного хреста (Ritterkreuz)) заслужив особистий героїзм Деґреля, не раз відзначений іншими нагородами, під час Корсунь-Шевченківської наступальної операції радянських військ 1944 р. Саме тоді, за версією Гітлера, йому вдалося прорвати оточення й ціною значних втрат бригади (з числа якої вижило лише 632 солдати) і власного важкого поранення прикрити відхід німецьких угрупувань загальною чисельністю 600,000 осіб з Черкаського котла.

Захват Деґреля був взаємний, і, назагал, важко очікувати на критичний виклад від людини, яка, отримавши притулок в Іспанії Франсіско Франко, у відповідь на запитання, чи він про щось шкодує у житті, сказав: «Тільки про те, що ми програли». Описуючи націонал-соціалістичний проект, він рухався у руслі тези, ретроспективно висловленої ще одним «європейським мрійником» і «міфотворцем ХХ століття» Альфредом Розенберґом: «Націонал-соціалізм був європейською відповіддю на питання, поставлені нашим століттям». Йдеться про виступ Деґреля «Епопея. Історія Ваффен СС» у рамках конференції Інституту Історичного Ревізіонізму в 1982 р., згідно з яким саме Гітлер, а не Муссоліні постає тим політичним лідером, який зміг вчасно зрозуміти важливість наднаціонального мислення й відкрити свої лави для інших європейців. Ні тіні докорів, висловлених Рошелем або Юнґером, там не знайти. Навпаки, Деґрель детально зупиняється на низці бюрократичних та адміністративних хитрощів, до яких вдався Гітлер, щоб зміг відбутися Ваффен-СС як місце зустрічі юних творців Європи майбутнього, а також на інтригах Британії, що намагалася цьому завадити.

Деґрель реконструює три фази в історії добровольчого руху Ваффен СС, який, на його думку, врятував Європу від совєтів, затримавши їх на 12 місяців під Москвою, Харковом, Черкасами і Тернополем. Перша була суто німецькою й розпочиналася в 1933 р. менш ніж з двохсот осіб. Друга – германською (включно з Фольксдойче): з 1940 р. до руху приєдналися «північно-західні європейці і потомки німців по всій Європі» (норвежці, датчани, фламандці, голландці). У 1941 р., після початку бойових дій з Радянським Союзом, настала третя, «європейська» фаза в історії Ваффен СС, що об’єднав під своїм проводом добровольців «із найвіддаленіших європейських країн».

Особливо старанно Деґрель підкреслює демократичність Ваффен СС, що проявлялася на всіх рівнях: расово-релігійному (у склад Ваффен СС ввійшли 60 000 ісламських бійців, кожен батальйон яких мав свого імама, а кожна рота – муллу; на новий рік вони отримали від фюрера символічний подарунок – підвіску з томиком Корана; католицький священик у частині Деґреля і єпископ у французькій); національному (призначення «германських» добровольців на керівні посади для координації все більшого добровольчого руху; федеративна єдність європейських націй на рівноправних засадах); соціальному (Ваффен СС як вираз демократичної волі людей, «що добровільно зібралися разом»; рівноправність у спілкуванні офіцерів і солдатів; особисте спілкування з рядовими для з’ясування заслуг кожного в ході тієї чи іншої операції). Цей дух братерства був настільки сильний, що, за спогадами Деґреля, підкорив навіть двох діячів бельгійського руху спротиву, що інфільтрувалися в ряди очолюваної ним бригади, щоб застрелити його під час німецького прориву під Черкасами, але врешті вирішили влитися в її лави. Втім, з боку інших учасників руху СС звучали репліки про те, що змальована Деґрелем ідилічна картина була перебільшеною, в кожному з аспектів.

Для здатних читати між рядків значно красномовніші спогади Леона Деґреля про те, що одного разу, аж після Сталінградської битви, коли стала очевидна необхідність консолідації зусиль, йому довелося витримати 8-годинну дискусію з Гітлером та Гіммлером про статус ненімецьких добровольців у новій Європі. Без розуміння щонайменше складності та стадіальності процесу, в ході якого лідери Третього Райху нарешті почали переглядати самі підвалини своєї політичної програми для Європи й світу, запропонована Деґрелем перспектива виглядатиме не більше ніж видаванням бажане за дійсне – мріями ентузіаста, який бачив перед очима лише жертовність та ідеалізм соратників:

«Для европейского СС Европа мелкой ревности, шовинизма, приграничных конфликтов, экономического соперничества не представляла интереса. Это было слишком мелким и унизительным; для европейского СС та Европа уже утратила своё значение. В то же время, они, несмотря на своё восхищение Гитлером и немецким народом, не хотели становиться немцами. Они были сыновьями своих народов, и для них Европа была местом сбора европейских народов. Европейское единство должно было достигаться через гармонию, а не через доминирование одного над другими.

Я подробно обсуждал эти вопросы и с Гитлером, и с Гиммлером. Гитлер, подобно всем гениальным людям, перерос национальные рамки. Наполеон сначала был корсиканцем, затем французом, затем европейцем, а затем вселенским человеком. Аналогично Гитлер был австрийцем, затем немцем, затем великим немцем, затем германцем, затем он увидел и объял значение строительства Европы.

После разгрома коммунизма у Ваффен СС была священная обязанность объединить все свои силы для построения объединённой Европы, и при этом не было речи, что не-немецкая Европа будет доминироваться Германией.

…Многие немцы знали очень мало о русских. Многие считали, что все русские – коммунисты, в то время как в действительности представительство русских в коммунистической иерархии было менее чем незначительным. Они также считали, что русские диаметрально отличаются от европейцев. Однако у них аналогичный семейный уклад, у них древняя цивилизация, глубокая религиозная вера и традиции, что схоже с другими европейскими странами.

Европейский СС видел Европу в виде трёх великих составных частей: центральная Европа как индустриальный центр Европы, западная Европа как культурное сердце Европы, и восточная Европа как потенциал Европы. Таким образом, та Европа, которую предусматривал СС, была живой и реальной. Шестьсот миллионов её жителей проживали бы от Северного моря до Владивостока. На этом протяжении 8.000 миль Европа достигла бы своего предназначения. Пространство для молодых людей начать новую жизнь. Эта Европа стала бы маяком для всего мира. Замечательный расовый ансамбль. Древняя цивилизация, духовная сила и самый развитой технологический и научный комплекс. СС готовился к высокому Предназначению Европы.

Сравните эти цели, эти идеалы с «Союзниками». Рузвельты и черчилли продали Европу в Тегеране, Ялте и Потсдаме. Они трусливо капитулировали перед Советами. Они отдали половину европейского континента в коммунистическое рабство. Они дали Европе распасться морально, без всякого поддерживающего идеала. Эсэсовцы знали, чего хотят: идеальная Европа была спасением для всех.

Эта вера в высшие идеалы вдохновляла четыреста тысяч немецких эсэсовцев, триста тысяч Фольксдойче, или германских эсэсовцев, и триста тысяч других европейских эсэсовцев. Все добровольцы, один миллион строителей Европы.

Ряды СС росли пропорционально с расширением войны с Советским Союзом. Чем ближе было поражение Германии, тем больше добровольцев прибывало на фронт. Это было небывалое явление: за восемь дней до окончательного поражения, я видел, как сотни молодых людей вступали в СС на фронте. Вплоть до самого конца они знали, что они должны совершить невозможное, чтобы остановить врага.

Итак, от ста восьмидесяти человек «Лейбштандарте» в 1933 году к полкам СС до 1939 года, к трём полкам в Польше, к трём дивизиям во Франции, к шести дивизиям в начале войны с Советским Союзом, к 38 дивизиям в 1944 году, Ваффен СС достиг 50 дивизий в 1945 году. Чем больше погибало одних эсэсовцев, тем больше спешило других, чтобы заменить их. У них была вера, и они несгибаемо стояли до самого конца. Совершенно противоположное произошло в январе 1943 года под Сталинградом. Поражение было предрешено одним человеком без храбрости. Он был неспособен решительно смотреть в лицо опасности, недвусмысленно сказать: Я не сдамся, я непоколебимо буду стоять до победы. Он был морально и физически слаб и безволен, и он проиграл.

Спустя год дивизии СС «Викинг» и «Валлония» были окружены аналогичным образом под Черкассами. Сталинградская катастрофа ещё была свежа в памяти наших солдат, и они могли легко поддаться деморализации. В довершении ко всему я лежал с глубоким боковым ранением и температурой 39 градусов. Являясь командиром СС «Валлония», я знал, что всё это отнюдь не способствует высокому боевому духу. Я встал и в течение 17 дней возглавлял атаку за атакой для прорыва блокады, участвовал в многочисленных рукопашных схватках, был четыре раза ранен, но никогда не прекращал сражаться. Все мои солдаты делали то же самое, и даже больше. Кольцо было прорвано беспредельной эсэсовской отвагой и духом.

После Сталинграда, когда многие считали, что всё потеряно, когда советские войска устремились на Украину, эсэсовцы стояли насмерть, ни шагу назад и остановили советы. Он вновь взяли Харьков и нанесли Советской армии тяжёлое поражение. Это стало закономерностью; снова и снова СС превращал поражения в победы».

«Нація Європа» Освальда Моузлі: за Круглий Стіл без Короля Артура

Баронет англо-ірландського походження, зять лорда Керзона, сер Освальд Моузлі після демобілізації у 1918 р. розпочав свою політичну кар’єру в лавах торі. Спершу визнаючи право Британської імперії бомбардувати Ірландію з повітря й моря в разі початку заворушень та загрози для її безпеки, він дуже швидко змінив свою позицію, порвавши з консерваторами через їхнє ставлення до ірландців. «Чорно-руді» (Black and Tans) – добровольчі загони у складі нещодавно демобілізованих британських солдатів, за мовчазної згоди торі, займалися жорстоким придушенням ірландської національно-визвольної боротьби.

Побувавши в лейбористах і створивши власну «Нову партію», Моузлі в 1932  і 1933 рр. відвідує Італію. Глибоко вражений здобутками Муссоліні, він засновує «Британський союз фашистів» (BUF), що, за його оцінками, у пік своєї популярності налічував 50,000 членів. На його весіллі з Діаною Гіннес в 1936 р. після смерті першої дружини присутній Адольф Гітлер, свідком виступає Йозеф Геббельс. Досвід знайомства з обома режимами баронет відображає в програмних текстах «Величніша Британія» і «Фашизм: 100 питань і відповідей». Хоча пізніше він змінює назву партії на «Союз британських фашистів і націонал-соціалістів», вважаючи, що вони відрізняються лише національною специфікою, вплив італійського фашизму і на внутрішню, і на зовнішню політику Моузлі значно помітніший. І «римський салют», утім, і символ фасцій, принесений римлянами в Англію у IV ст., він вважав автохтонними, позиціонуючи Британію як спадкоємця Римської імперії, що навіть перевершив її.

Після початку другої світової й приходу до влади Вінстона Черчиля подружжя Моузлі було інтерновано на три роки, а BUF розпущено. Маючи прихильників і в Шотландії, і в Ірландії, лідер британських фашистів знаходить притулок саме на «зеленому острові». Зібравши разом до 50 менших організацій, він засновує новий Юніоністський рух. Принцип фашистського єднання Моузлі реалізує на всіх рівнях, сприймаючи  внутрішньоєвропейську боротьбу й націоналістичний реваншизм щодо колишніх історичних ворогів явищем суто ХІХ ст., що має поступитися всеєвропейській свідомості. Кайзер проводить ключові для його концепції єврофашизму паралелі з поглядами Дріє Ла Рошеля. Справді, як і його французький однодумець, Моузлі подає приклад іншим, ставши першим британським націоналістом, що обстоює ірландське “right to unite” і закликає всіх патріотів до акту «забуття» конфліктного минулого як необхідного етапу перед новим народженням Європи. Таким чином, британська імперська свідомість, як і у випадку німецьких класиків Третього Шляху, стала на службу ідилії мирного співіснування європейських націй.

Моузлі, прагнучи вже точно знешкодити розкольничий підтекст націй у множині, відразу пропонує проект всеєвропейської держави на основі «нації» «Європа» (Europe A Nation). За його власними спогадами з праці «Європа: віра й план» (1958), вперше він звернувся до цього концепту в 1937 р. на сторінках есею «Світова альтернатива». Тоді це була спроба попередити чергову братовбивчу війну, але в цілому Моузлі слушно вважає ідею єдиної Європи природною для європейців з часів імперії Карла Великого. Сьогодні ж європейський «юніонізм» є не просто природним, а необхідним: класик Третього Шляху, Моузлі був проти як совєтизації, так і американізації, і наголошував, що тільки об’єднана, озброєна на рівні цих супердержав і незалежна Європа є запорукою відновлення балансу сил у світі та безпеки. Виведення іноземних військових контингентів та агентів культурного впливу з Європи – ось що мають вимагати європейці замість того, щоб маневрувати між цими полюсами зусиллями тої чи іншої держави.

Перейшовши до риторики правого євросоціалізму після другої світової та відкинувши «кволі компроміси» між Лігою Націй та старим федералізмом, Моузлі дає досить ультимативну відповідь на запитання про форму державного устрою такої «Нації Європа»: на його думку, проблема кордонів та старих національних суверенітетів просто не виникає в рамках єдиної великої нації, що має лише один суверенітет і лише один кордон («Європейський соціалізм», 1951). Утім, хоча він був далекий від уявлення Юліуса Еволи про те, яким повинен бути справжній імперіальний лад, Моузлі зовсім не мав на меті створити якийсь середньоєвропейський національний тип, навпаки вбачаючи у єдності шанс на збереження національних ідентичностей під подвійним тиском західних та східних форпостів глобалізму. Значно важливішою для нього була здатність сприймати виклики й турботи однієї європейської країни як виклики й турботи кожної, тобто розглядати їх «з європейської точки зору». Прикладом загальноєвропейської катастрофи для Моузлі була втрата Францією Алжиру, за чим байдуже чи навіть зі зловтіхою спостерігали решта європейців як за суто французькою проблемою. Як автор концепції Єврафрики, тобто досягнення Європою економічної автаркії завдяки доступу до 1/3 африканської ресурсної бази в обхід світових ринків, британський юніоніст вважав Алжир мостом між Африкою та Європою, доля якого мала привернути всю Європу на допомогу Франції.

В автобіографії «Моє життя» (1968) Віденську конференцію 1962 року Моузлі назвав останнім шансом злити «старі патріотизми в ширший європейський патріотизм». Саме він підготував її програму, на основі якої була ухвалена Європейська декларація 1 березня 1962 р., і запропонував модель засідання у дусі лицарів Круглого Столу, але без «Короля Артура», аби підкреслити рівність представників майбутньої пан’європейської держави. «Як європейці, ми усвідомлюємо традицію, що бере виток з класичної Греції та Риму, і цивілізацію, яка впродовж трьох тисяч років дарувала багату думку, красу, науку й керівництво для людства; і, відчуваючи тісний взаємозв’язок великої родини, чиї сварки в минулому довели героїзм наших людей, але розкол якої у майбутньому загрожуватиме існуванню нашого континенту з такою ж руйнівною певністю, що призвела до вимирання генію Еллади й тріумфу чужих цінностей, тепер з гордістю заявляємо про нашу європейську спільність крові й духу в наступних невідкладних і практичних пропозиціях нашого нового покоління, що кидають виклик нинішній політиці роздробленості, відставання й запопадливості щодо руйнівного матеріалізму зовнішніх сил, перед якими ніколи не повинні капітулювати велич нашої історії, потужність нашої економіки, благородство наших традицій і натхненність наших ідеалів», – так звучить преамбула до 10 пунктів декларації.

Підкресливши, що в жодному разі не йдеться про європейський відповідник американського «плавильного тигля», автор програми обстоював єдність країн Європи в аспекті оборони, зовнішньої політики, економіки, фінансів та наукового розвитку, залишивши національним парламентам право визначати культурну та соціальну політику. Програма також передбачала кінець ери колоніалізму і паритет озброєння Америки, Росії та Європи, вільної від іноземних військових баз.

Примітно, що серед винуватців радянської експансії Моузлі згадував природний консерватизм європейців, який гальмує об’єднання проти спільного ворога. Вважаючи найпалкішими пан’європеїстами саме німців, він жалкував про те, що повоєнне приниження й репресії пробудили в багатьох із них відчуття старого націоналізму, що відсунуло реалізацію проекту єдиної Європи. Таким чином, якщо вважати Брекзит кроком до формування альтернативного геополітичного простору, не викликають здивування паралелі з «єврофашизмом» Освальда Моузлі – поняттям, за яким стоїть одна з найпрогресивніших моделей співіснування європейських націй навіть на наш час.

Цікаво порівняти пропозиції Моузлі з повоєнними (1969) думками японського консервативного революціонера Юкіо Місіми, що виступив піонером відновлення японських сил самооборони (створення Національної Гвардії) після пацифікації країни – ідея, що сьогодні знаходить усе більший відгук у японському суспільстві й уряді. В інтерв’ю, даному за рік до вчиненого ним ритуального самогубства, Місіма наголошує, що японців не цікавить імперіалізм; навпаки, вони прагнуть «здобути більшу незалежність» і повернути духовні орієнтири. Також він висловлює слушну з позицій сьогодення думку про те, що Штати, роззброївши Японію, випустили з уваги той факт, що вона завжди була однією з найбільш антикомуністичних країн. Суверенітет, обороноздатність швейцарського зразка і паритет озброєнь як основа для перевідкриття культурної традиції Японії – ось що об’єднує Місіму з європейськими однодумцями.

Юліус Евола: велика політика – нова аристократія

Більше того, консервативні революціонери, значну частку яких складали колишні фронтовики, виступивши ідеологами «революції справа» в період між двома світовими війнами і щонайменше «розчистивши дорогу до влади» націонал-соціалістам і фашистам, потім оцінювали ці праві режими на ступінь профанації обстоюваних «правими інтелектуалами» ідей та підпадіння від негативні ідеологічні віяння свого часу, водночас відзначаючи їхні досягнення, що заслуговують на схвалення сьогодні. Класичним документом такого «pro et contra» є повоєнна праця «Фашизм: критика справа» (1963) Юліуса Еволи, в додатку до другого видання якої (1970) він піддає аналогічному аналізу й Третій Райх на правах діяча, що виступив автором офіційної расової доктрини італійського фашизму і провадив тривалу і не завжди безпечну публіцистично-просвітницьку діяльність як в італійських, так і німецьких та австрійських інтелектуальних середовищах.

Невипадково Евола, читаючи в 30-х лекції для німецьких та австрійських консервативно-революційних кіл, критикував «слабко приправлене містикою крові» расове вчення націонал-соціалізму за цілковите перейняття матеріалістичних міфів того часу (прикладом збереження «расової чистоти» при вихолощенні внутрішніх компонентів наділеного «расою» у сенсі вищої породи індивіда для Еволи були нинішні скандинави). Втім, початкову відсутність расової доктрини в італійського фашизму, що перейнявся цим питанням лише після появи Africa Orientale Italiana для попередження змішання італійців з мешканцями колоній, Евола ставив в один ряд із втратою Італією залишків дворянства та уявлень про традиційну ієрархію в суспільстві, які натомість гарно збереглися в «прусській» Німеччині й розквітнули в гітлерівських структурах орденського типу на зразок Ваффен СС. Водночас ідеологічну перевагу італійського фашизму над німецьким націонал-соціалізмом Евола вбачав саме в етатизмі як відголоску традиційного римського розуміння держави й підкреслював схвальні відгуки Муссоліні про свій «синтез расової доктрини».

Відхід від прусської моделі, власне, Евола й вважав причиною краху гітлеризму. В основі прусської традиції, «прусського соціалізму» або «соціальної монархії» Гогенцоллернів, лежала держава, що ставила народ на службу своїм цілям, утримуючи його на певній відстані. Безпосередньо правляча династія спиралася лише на знать та вищих ієрархів армії. Цим він пояснював і успіх розбудови «малогерманського» Другого Райху Бісмарка, який не прагнув об’єднати всіх етнічних німців по один бік кордонів «Великої Німеччини». Відмінна ситуація з Führer-Staat Адольфа Гітлера, яка черпала легітимність, в ідеалі, із народу (Volk), що уособлювався фюрером, але в реальності – із мас. І тим модерним, точніше, лівим елементом, що відрізняв націонал-соціалізм від прусського соціалізму, була потреба в попередній політизації народу згідно із якобінською моделлю для того, щоб фюрер зміг діяти через нього та від його імені. Однак те, що виглядає зайвою ланкою в держорганізмі на фоні прусської моделі, обернулося справжньою катастрофою на зовнішньополітичній арені. Керуючись як аксіомою гаслом “Ein Reich, ein Volk, ein Führer,” націонал-соціалісти спробували об’єднати всіх етнічних німців у межах єдиної Großdeutschland, яка не могла не завершитися поразкою. Хоча б тому, на думку Еволи, що ця доктрина містила у собі внутрішню суперечність, вступаючи в конфлікт з базовим принципом німецькості (Deutschtum). Якби  пангерманістська експансія Третього Райху була успішною, йому би довелося відмовлятись або від ідеї суто німецького етнічного простору, або від великої політики (на цьому місці радянські історіографи додали б третю опцію: «або знищити все ненімецьке населення окупованих територій»). Саме тому, не розуміючи принцип імперіальності, націонал-соціалісти критикували габсбурзькі наднаціональні структури (досвід яких вивчають сучасні пан’європеїсти), а італійський пієтет перед державою, забувши Пруссію, хибно вважали суто «романською» рисою.

 «Фашистський стиль» Арміна Молера wider die Masse

Недарма Армін Молер, засновник нової правиці, німецько-швейцарський історик та секретар Ернста Юнґера, що ввів в академічні студії термін «консервативна революція» і в юності був добровольцем іноземного легіону Ваффен СС, протиставляв фашизм націонал-соціалізму й саме у першому знаходив опертя нової правої. Звісно, націонал-соціалізм також мав ненімецькі і неєвропейські частини, але, як вже було зазначено, по-справжньому про них замислились лише тоді, коли кінець був уже близько.

Так, у знаменитому есе «Фашизм як стиль» (Der faschistische Stil, 1973) Молер реконструює метафізику, яка лежить в основі «фашистського стилю» і проявляється у вигляді холодних жестів, індивідуалізму, симпатій до рішучого ворога порівняно із рядовим чи боягузливим співвітчизником тощо. Саме цей стиль протиставлявся ним modus vivendi націонал-соціалістів, в устах яких «фашизм» був докором і звинуваченням. Утім, Молер так само показав, що це було питанням гетеродоксії й духовної дискримінації «фашистів серед німців» на зразок Юнґера та Бенна, а не карного переслідування зрадників. Одначе зрозуміло й те, що він вживає поняття «націонал-соціалізму» для виокремлення такої грані «мейнстрімного» на той час у Німеччині патріотизму, як крайній етноцентризм (в тому числі у «пангерманській» формі), тому доречно говорити і про націонал-соціалізм як певний «стиль». А емоційна холодність «цивілізованих римських естетів», для яких «непристойно піклуватися про долю Німеччини» і які, тим не менше, досконало виконують свій обов’язок перед нею, насправді напряму виводить на наднаціональну  солідарність «громадян Європи», яка й лягла в основу проектів її об’єднання (тобто європоцентризм).

По суті Молер робить дуже схожий крок із тим, який здійснив «традиціоналіст римського типу» Юліус Евола, викривши залежність авторитарних правих режимів від емоційної демагогії як засобу політизації мас. Він показав, що специфічною ознакою «фашистських естетів» є той факт, що для патріотичної мобілізації вони не потребують емоційного обурення щодо гнобителів та окупантів, внутрішніх чи зовнішніх, як настанови певної соціальної групи, з якою вони себе співвідносять. Тобто їм не потрібна моральна санкція від мас, аби виконувати те, що розуміється як власний рицарський обов’язок на полі боротьби за різні візії майбутнього Європи та Німеччини, а остаточне руйнування соціальних верств та розмивання революційного суб’єкта («народу», «пролетаріату» тощо) – в їхніх очах не є підставою для ескапізму. Іншими словами, те, що на перший погляд може здатися слабкістю, зніженістю й анархізмом, насправді є потребою у максимумі влади і традиційному прямому підпорядкуванню її носіям. Таким чином, «естети» – це потенційна нова європейська знать, активна меншість, що відзначається саме активністю, а не «привілейованістю» і покликання якої особливо очевидне за умов, колі маси вже майже не підвладні патріотичній мобілізації.

Відфільтрувавши зайве з опису, даного Молером, в сухому залишку має залишитися точка опертя, яку прагнуть знайти в самих собі «фашисти», що бачать всю неадекватність «ретропатріотизму» новітнім викликам Європі:

«[…] Другой тип прямо противоположен «немцу из книжки». Где-то к концу войны в сражающихся на Востоке войсках появляются бравые парни, весьма своеобразно экипированные. Они отдают воинское приветствие начальнику только в том случае, если он им знаком или же им нравится его «морда». Они по-своему реагируют на официальную пропаганду: ухмыляются или зевают. Но они тоже воюют, хотя (или потому что) дело идет к концу. Было бы ошибочно видеть в этом лишь влияние  иностранных добровольцев (или полудобровольцев), роль которых для германского руководства на завершающем этапе возрастала. Такой дух присущ и немецким юношам, оставившим школьные парты, чтобы пополнить боевые соединения.  Для них это уже не крестовый поход, а нечто другое. Они не проникнуты идеологическим мессианством. На фоне воинского братства едва заметен аффект по отношению к «бюргеру», поскольку при тотальной войне таковых почти не существует.  Но в результате этого их ненависть обрушивается на военных: бюрократов, казначеев, интеллектуалов из Генерального штаба. Они воспринимают как образ лишь свое воюющее (и пока обозримое) подразделение во главе со всем известным командиром. Они опознают друг друга по специально для этого созданным символам и ритуалам. И у этого типа встречаются крайние формы. В одном из американских военных отчетов рассказывается о том, как два одетых в униформу подростка были взяты американцами в плен потому, что они во время битвы самозабвенно дрались друг с другом из-за фаустпатрона, чтобы подбить приближающийся к ним американский танк».

Для Молера втіленням цих двох антропологічних типів, «націонал-соціаліста» і «фашиста», були відомі вже в не настільки вузьких колах Луї-Фердинанд Селін та Ернст Юнґер, французький та німецький письменники відповідно:

«[…] Три яростных политических памфлета Селина также не имеют ничего общего с фашизмом, ни с его традиционным итальянским прототипом, ни с фашизмом в нашем более широком понимании. И дело тут не в бьющей ключом ненависти, что выпадает из «холодного стиля». И то, что эти три памфлета являются, пожалуй, единственными национал-социалистическими произведениями, боевыми творениями высокого литературного уровня, объясняется не только плебейским «соком», который их оживляет. «Национал-социализм» проявляется здесь, прежде всего, в социальном возмущении. Точнее, душевное возмущение целого слоя народа ищет себе врага и находит при этом слово.

Тот, кто не видит этих различий в стиле, не поймет, что произошло, когда Селин в Париже, во время немецкой оккупации встретился с Эрнстом Юнгером.  Юнгер зафиксировал эти встречи в своих дневниках «Излучения» под разными датами и со свойственной ему остротой взгляда. Селин предстает то под своим именем, то под легко разгадываемым псевдонимом. И что же происходит? Национал-социалист надеется встретить в лице немецкого оккупационного офицера и коллеги-писателя своего единомышленника и наталкивается при этом на эстета, то есть, фашиста, что ему абсолютно чуждо. Этот фашист не хочет разделять его ненависти, она ему претит. В отрицательном отношении эта встреча столь же знаменательна, как и встреча Бенна с Маринетти – в положительном».

Як бачимо, тут «новий правий» виглядає не «толерантнішою», а менш «людяною» істотою – наскільки пафос колективного морального обурення є природною реакцією суспільства на соціальну і національну несправедливість. Утім, ідеться саме про над-людяність у ніцшеанському сенсі, як і про крайні форми ненависті – варто згадати далеко не пухнасту політичну публіцистику самого Юнґера. І, знову-таки, справа не в наявності або відсутності «емоційної реакції», що розрізняє старих і нових націоналістів, «народницький» та «аристократичний» стилі. Нові націоналісти, на відміну від старих, дотримуються істин негативної антропології, тобто не ідеалізують народ, знаючи, наскільки легко маніпулювати масами засобами інформаційного впливу. Як «прусські соціалісти», вони більше довіряють меритократичним цінностям, які реалізуються за посередництва держави. Тому, прагнучи преображення та процвітання свого народу як цілого, вони при цьому усвідомлюють, що мають більше спільного з національною елітою (природною аристократією) інших європейських народів і пам’ятають ціну міжетнічних конфліктів у глобалізованому світі наддержав.

У нинішньому українському контексті, наклавши ці лекала на прихильників конфедеративного союзу Інтермаріум та Пан’Європа, з одного боку, та «крайніх етноцентристів», з іншого, зрозуміло, що перший тип спроможний як на абсолютно щиру солідарність з іноземними колегами, що поділяють ті самі ідеали, так і на «макіавеллістське» просування власних національних інтересів згідно з тактикою «лиса», а не тільки «лева», але в останньому випадку грань, що відділятиме такого «макіавелліста» від сучасних глобалістів, майже невідчутна. Говорячи ж про феноменологію щирої солідарності як ідеалу, можна сказати, що українські «пан’європеїсти» певною мірою є і «новими правими», й «естетами» у сенсі Молера, тобто мають імунітет до колективного афекту ненависті та образи («історичного ресентименту»), що звужує простір для вибору та дій. Однак найважливішим усе-таки є те, що вивільняється при цьому – відкритість до творення спільного майбутнього задля примноження наших можливостей зусиллями нового покоління наднаціональної еліти, яка сприймає виклики й проблеми кожної з країн великого європейського дому як власні.

Що, знову-таки, повертає нас до ролі справжньої освіти та системи світоглядних орієнтирів у політичній боротьбі, аби сказане Адріано Ромуальді не справджувалося про більшість «правих» до кінця віків: «…в то время как человек левых взглядов располагает также элементами культуры левых и читает Маркса, Фрейда и Сальвемини, приверженец правых вряд ли владеет культурным сознанием в духе правых. Он не подозревает о важности Ницше в деле критики цивилизации, никогда не читал какого-либо романа Юнгера или Дриё  Ла Рошеля, не знаком с «Закатом Европы» Шпенглера и совершенно не сомневается, что Французская революция составила выдающуюся страницу в истории человеческого прогресса. В то время как он пребывает в сфере культуры, он  милый либерал и только, может быть, немного националист и патриот.

И только когда он начинает говорить о политике, его можно отличить: он высказывает мнение, что Муссолини был честным человеком и не хотел войны и что фильмы Пазолини «непристойны».

Не нужно слишком много, чтобы дать себе  отчет, что у правых не существуют культуры,  поскольку нет подлинной правой идеологии, аристократического и антидемократического мировоззрения, ценящего качество; связного мировоззрения поверх определенных интересов, ностальгии и какой-либо олеографии».

Для українських націоналістів, участь у щорічних вшануваннях чину Домініка Веннера, що припадають на 21 травня, «останнього самурая Заходу», французького історика-енциклопедиста й нового правого, чиєму викладу суті й становлення «європейськості» позаздрить всякий культуролог та культурфілософ, – мабуть, найкращий спосіб показати, що вони орієнтуються не тільки у національній, а й політико-ідеологічній історії, де у них також є соратники.

Отже, нова права – це не ідеологічний новояз і дрейф уліво, наляканий наслідками другої світової, не плід «зрадництва кабінетних генералів» і відголосок «внутрішньої еміграції» німецьких «аристократичних індивідуалістів» і, ясна річ, не проект російських спецслужб, а, за своїм потенціалом, – реанімація європейських великодержавних традицій під знаком геополітики 20 сторіччя і спроби втілити консервативно-революційні візії єдиної Європи в сучасних авторських проектах у чергову добу історичної турбулентності на європейських теренах. Як такі, вони відповідають об’єктивним потребам європейської культури, що вступила в нову фазу «зіткнення цивілізацій», у яких би гібридних формах воно не проявлялося. Безумовно, наразі ми зацікавлені у тому, аби втілення цих проектів відбувалося під знаком м’якого києвоцентризму, і розбудова Інтермаріуму, що перетікає в Пан’Європу – «найпряміший» шлях до цього. 

Пан’Європа vs. Євросоюз

28 квітня 2017 р., під егідою всеєвропейського руху «Реконкіста», в Києві відбулася міжнародна конференція на тему перспектив новітньої конфедерації європейських націй – Пан’Європи. Чимало гостей з Франції, Італії, Німеччини, Швеції, Швейцарії, Хорватії, Росії, Білорусі, країн Балтії та Польщі, у свою чергу, або слухали, або доповідали на конференції, присвяченій тематиці Міжмор’я, від тероборони до геоекономіки, що відбулася днем раніше. На відміну від народів регіону, що зацікавлені в припиненні гібридної агресії Кремля та намагаються вийти зі стану економічної периферії ЄС, західних європейців приваблює політика захисту ідентичності й етнокультурних цінностей Центрально-Східної Європи, а Інтермаріум для них важливий саме як плацдарм альтернативної всеєвропейської інтеграції.

Громадськість не завжди чула про цю вже другу конференцію Групи сприяння розбудові Інтермаріуму (що ставить за мету спочатку міжпартійну, а потім міжпарламентську взаємодію в цьому напрямку), а про пан’європейські симпозіуми у столиці й поготів. Якщо широкі кола й долинала інформація про те, що десь зібрались європейські праві, більшість автоматично уявляла співців «консервативного спасителя Європи» В.В.Путіна. Солідний фронт західноєвропейських «проукраїнських» правих, у тому числі партійних, несправедливо залишається поза увагою суспільства. Однак активнішій медійній популяризації подій такого роду має передувати роз’яснення культурно-історичних передумов та політико-ідеологічних засад альтернативного Євросоюзу, який обстоюють ці сили.

Досі, принаймні до початку масових терактів у містах Європи і, мабуть, ще скандальніших заяв політиків про те, що європейці мають звикнути жити пліч-о-пліч з тероризмом, побутувала така думка: саме Євросоюзу, при всіх недоліках глобалізації, ми, як-ні-як, завдячуємо тим, що вже рекордні півстоліття на європейських теренах не розгортаються великі війни. І лише зараз, після пасивності Євросоюзу під час неоголошеного вторгнення російських військ на суверенні українські території та очевидного колапсу його внутрішньої безпекової системи, все більше українців вимагають геополітичної альтернативи, а відцентровий рух на зразок Брекзиту або автономістських прагнень Вишеградської четвірки не викликає здивування.

Кризу Євросоюзу як геополітичного утворення й нагальність суттєвої ревізії його засад сьогодні констатують бюрократи усіх рівнів, не кажучи про «ідеологів». Справді, криза закладена в самих підвалинах Євросоюзу, та його «помилка» не в тому, що він є наднаціональним, а в тому, що реалізує цю єдність на хибних і нежиттєздатних принципах. Всупереч стереотипам радянської й сучасної «ліволіберальної» історіографії, етнічні війни залишилися в минулому. З кінця другої світової, світ вступив у фазу геоекономічних, ресурсних війн під неодмінним прикриттям гуманітарної риторики. Власне, саме одну з таких експансій вже третій рік переживає Україна, чудово знаючи, скільки реальних українців покладено режимом Путіна в ім’я «захисту» «прав людини», «миру» й «демократичного вибору» «російськомовного населення» Криму й Донбасу. І запорукою успішної гібридної агресії Кремля, її зворотним боком, є правовий дальтонізм Заходу: Євросоюзу, «адміністрації Обами» й, зокрема, підписантів Будапештського меморандуму. За цих умов продовжувати вірити в те, що Євросоюз запобігає шовіністичним війнам європейських націй, щонайменше анахронічно. Й найважливіше те, що, як би ми не визначали головну загрозу, Євросоюз уже давно не в змозі «запобігати» бодай чомусь.

Євросоюз vs. «Євросоюз»

Пан’європейська єдність, ширше, універсалізм, не лише не суперечать правій ідеології, а й пов’язані з нею значно тісніше, ніж з ліберальною чи лівою. Останні, ігноруючи культурно-цивілізаційні відмінності, здатні породити лише тимчасову єдність, засновану на нівелюванні та поліцейському примусі – поки цей поліцейський примус має місце, повертаючись до краху внутрішньої системи безпеки ЄС. Наскільки вдасться забезпечити цю стійку єдність під знаком правої ідеології – питання, адресоване сучасним творцям «Іншої Європи», але довіра до таких експериментів пояснюється тим, що універсалізм реалізується не на глобальному рівні, а на порядок нижче – на рівні культурно-цивілізаційних типів та відповідних макрорегіональних утворень. Нагадую, для хоча б трохи знайомих з континентальною політичною думкою не таємниця, що права ідеологія настільки не вичерпується націоналізмом фіхтеанського зразка (що слугує прототипом і для класичного українського націоналізму), що в повноцінних таксономіях ідеологій уже давно прийнято розглядати як націоналізм, так і консерватизм у рамках «Третього Шляху», сучасними проявами якого є течія консервативної революції й нова правиця. А це найяскравіші приклади ідеологій, які, спираючись на етнокультурний реалізм, тим не менше, підпорядковують його пан’європейській єдності, що має спільні метафізичні засновки і з неєвропейськими героїко-аристократичними культурами.

Більше того, біля витоків оригінальної концепції Євросоюзу як геополітичного альянсу, спрямованого на посилення могутності Європи в планетарному масштабі, стояли саме консерватори. Один із перших авторів, що міркував на тему європейського союзу, засновник німецької класичної філософії Іммануїл Кант, розвивав її у рамках своєї правової філософії, тісно пов’язаної з практичною (етикою), й цікавою йому тією мірою, якою цей союз здатен наблизити до стану «вічного миру» як регулятивного принципу. Причому антиутопічне розуміння того, що ewigen Frieden gibt es nur auf dem Friedhof («вічний мир буває лише на цвинтарі»), було доступне вже самому Канту. Іншими словами, власне геополітичною його концепцію назвати важко. Карл Ріттер, Фрідріх Ратцель, Фрідріх Ліст – ось справжні батьки континентальної геополітики, учні яких, шведський соціолог і автор терміну «геополітика» Рудольф Челлен та німецький політичний діяч Фрідріх Науманн, автор концепції Серединної Європи (Mitteleuropa), не тільки опиралися глобалізації засобами європоцентричної геополітики, а й покладали на Німеччину місію захисту молодих національних держав або підтримку національно-визвольної боротьби країн Центрально-Східної Європи, зокрема, України. Нинішній німецький канцлер і негласний лідер ЄС Ангела Меркель у порівнянні з Науманном або Челленом відверто прокремлівська.

Саме «Серединна Європа» Науманна (1915), що на той час поступалася популярністю хіба що мемуарам «залізного канцлера» Отто фон Бісмарка, є першим повноцінним геополітичним проектом Євросоюзу, в ціннісному плані заснованому на уникненні двох крайнощів – як просвітницького космополітизму, так і шовінізму. Неважко здогадатися, що прохолодне ставлення сучасного Євросоюзу до українських націоналістів пов’язане саме з програмною орієнтацією його політичних еліт на нівелювання національних ідентичностей як таких. Утім, проект Науманна, як зазначалося, був поміркованим (існує навіть ліберальний фонд його імені): обстоюючи захист етнокультурних особливостей кожної з країн-членів, він вітав появу «середньоєвропейського типу» і, незважаючи на критику російських суспільно-політичних практик, вважав, що цей тип може мати риси й росіян, чий віталізм він цінував, і тогочасних союзників німців – турків. Останній пункт, звісно, навряд чи є прийнятним для нинішніх ідентитаріїв, які вже мали змогу оцінити здатність (та й потрібність) сучасних турків до інтеграції. Досить згадати висновок німецьких істориків Ганса-Ульріха Велера або Генриха-Августа Вінклера, відомих своєю жорсткою позицією щодо «німецької провини» в другій світовій війні, які водночас виступали проти приєднання Туреччини до Євросоюзу на тих підставах, що Туреччина ніколи не була частиною Європи в культурно-цивілізаційному плані.

В усякому разі, доктрина Серединної Європи версії Науманна є важливою відправною точкою для пошуку оптимального формату єдиної Європи, яка детально розглядала питання культурної політики, національних суверенітетів, оборони, інфраструктури, спільної валюти, торгівлі та мита. Крім того, це прецедент великогерманського проекту, який, обстоюючи лідерство Німеччини в союзі та пропонуючи німецьку в якості мови міжнародних відносин, водночас гарантував право на національне самовизначення та культурну ідентичність країн-членів та відмовлявся від «старопрусської» обмеженості й ригоризму. Безумовно, після досвіду перебування у складі ЄС, що після Брекзиту тільки посилив курс на централізацію, європейські націоналісти згодні розглядати лише конфедеративну єдність, але важливо усвідомлювати, що пангерманізм не завжди мав агресивний заряд.

Пан’Європа vs. «Пан’Європа». Ніцше та Інтермаріум

Вибір, зроблений Третім Райхом на користь експансіоністського пангерманізму, на жаль, тільки посилив позиції «гуманітарних» доктрин Євросоюзу на зразок моделі Пан’Європи (1923) австро-японського політика Ріхарда Куденхове-Калергі, що в підсумку й лягла в основу сучасного ЄС. Заснувавши спільно з Отто фон Габсбургом Пан’Європейський Союз у 1922 р., в тому числі для попередження російської гегемонії в Європі, Куденхове-Калергі вже в 1925 р., тобто ще до приходу націонал-соціалістів до влади і подій Кришталевої ночі, відводив роль «духовної аристократії» Європи євреям (втім, це пов’язують з його захопленням масонством) і вітав «євразійсько-негроїдну расу майбутнього, зовні схожу на древньоєгипетську» (що вже складніше уявити відповіддю на ексцеси гітлеризму). Парадоксально, Калергі черпав натхнення і з праць таких класиків Третього Шляху, як Фрідріх Ніцше, Освальд Шпенґлер і вже згадуваний Рудольф Челлен, що вкотре спонукає зберігати пильність, пам’ятаючи, що далеко не все, що зветься (пан-)європейським, має відповідний зміст. У цьому контексті можна вважати актом історичної справедливості повернення зусиллями сучасних європейських патріотів символіці та назві Пан’Європи її справжнього змісту, європоцентричного й заснованого на повазі до національних суверенітетів країн-членів.

Врешті-решт, випадок Куденхове-Калергі показує, що не лише націонал-соціалісти відзначилися вибірковим ставленням до спадщини Ніцше – автора, який дав поштовх культурно-цивілізаційній критиці єдиної Європи на засадах необмеженої глобалізації та космополітизму й водночас відкидав крайнощі шовінізму й антисемітизму. В своїх класичних, і, здавалося би, суто філософських працях «Людське, надто людське», «По той бік добра і зла», «Весела наука», «Вранішня Зоря», «Сутінки ідолів», «Антихрист» Ніцше виступає апологетом «старої доброї Європи» і вже відомого нам «середньоєвропейського типу» саме як найдієвішого засобу проти діагностованого ним виродження й «паралічу волі» Європи. Роблячи ставку на германо-романський синтез, Ніцше спирався на уявлення про «молоді» й «старі» народи: німці (молодий народ) повинні оживити такий синтез ще не вичерпаним віталізмом, тоді як французи, чий гуманістичний скепсис є ознакою старіння, мають збагатити німецький і загальноєвропейський простір витонченою культурою й високим стилем. З цих міркувань Ніцше особливо цінував «середземноморський тип» і такі «синтетичні», тобто здатні продуктивно перевершувати власні національні детермінанти, постаті в історії Європи, як Фрідріх Великий, Наполеон, Гете,  Бетховен, Стендаль,  Генріх  Гейне, Артур Шопенгауер, Ріхард Вагнер. З цих, і тільки цих позицій, Ніцше висміював «атавістичний» націоналізм з його прив’язаністю до рідного клаптику землі.

Повернувшись на хвилинку до причин цікавості західноєвропейських правих до проекту Інтермаріуму, варто наголосити, що вони сприймають східноєвропейські народи (погляд, який сповідував і «нащадок польських аристократів» Ніцше) як «молоді», а Інтермаріум – як своєрідну лабораторію відродження Старої Європи, шанс шпенґлеріанської Abendland на повторний світанок. Детальніше про роль органіцизму в етнографії й культурно-цивілізаційній аналітиці читайте тут: https://interregnum-intermarium.tumblr.com/post/158360786249/інтермаріум-лабораторія-відродження-європи-на

Ідеї «величі Європи» філософ надавав цілком конкретний зміст і покладав провину за її «здрібнішання» на прогресистів, демагогів та співців стадної моралі всіх мастей, не гребуючи закликом плекати волю, «антиліберальну до злості». Більше того, спостерігаючи за фрагментацією європейської культурно-цивілізаційної суб’єктності поряд із «накопиченням сил» у країні, де Європа перетікає в Азію, – Росії, Ніцше висловлював сподівання на те, що наростання грізності Росії нарешті змусить вжити відповідних заходів Європу: «т. е. посредством новой господствующей  над  ней касты  приобрести  единую  волю,  долгую,  страшную собственную  волю,  которая могла  бы  назначить  себе цели  на  тысячелетия вперед, – чтобы наконец окончилась затяжная комедия ее маленьких государств, а также ее династическое и демократическое многоволие. Время мелкой политики прошло: уже  грядущее столетие  несет с собою борьбу за господство над  всем земным шаром, – понуждение к великой политике».

Але фрагмент наведено не з думкою про чергове підтвердження слави пророка, що закріпилася за Ніцше. Консолідація у нову цілісність після просвітницького досвіду «розчаклування світу», коли скальпелем раціоналізму було зруйновано символи єдності Європи, а порожнечу на їхньому місці зайняв гуманістичний універсалізм, стала програмним пунктом геополітичних пошуків ХХ і ХХІ сторіччя з боку німецьких консервативних революціонерів, які оголосили Ніцше своїм батьком, та їхніх наступників – передусім французьких нових правих. Їхні проекти, що реанімуються сьогодні, й було розглянуто вище.

Отже, суттю альтернативної геополітики для України та Європи є не ізоляціонізм, а боротьба із «двійниками» в ході довгоочікуваної євроінтеграції на засадах Третього Шляху: Євросоюз проти «Євросоюзу»,  Пан’Європа проти «Пан’Європи», свобода проти «свободи».

Детальніше про пан’європейські дискусії сучасних італійських теоретиків Третього Шляху читайте тут: http://novajournal.com.ua/?q=yevropa-pislya-brekzytu-vpered-do-vytokiv