Макс Горкгаймер Три помилки Маркса: по-перше, суспільством та історією взагалі він вважає історію кількох європейсько-американських народів з їх громадянсько-проґресивною економікою. Але щодо цього можна стверджувати лише те, що вони у сучасну добу показали світові напрямок плідного руху. По-друге, він сам, породження буржуазно-ідеалістичної ідеолоґії поступу, вбачає у ній свідомість, що у попередній історії була обумовлена залежністю від матеріальних відносин; відтак тільки-но матеріальні відносини, насамперед економічні, будуть опановані людиною, люди стануть «вільними», тобто – якщо навіть економіка залишиться царством необхідності – настільки вільними, абсолютними й незв'язаними, як це не міг собі уявити навіть Фіхте. Саме тому після Маркса, про Леніна вже не слід і згадувати, треба було миритися з усякою злиденністю і страхіттям, приносити такі жертви на вівтар свободи, що порівняно з ними програють вівтарі поганських ідолів. По-третє, він вважав, що класовий мир – це мир між людьми та мир людей з природою. Справжній порядок мав бути тільки сублімацією без витіснення, отже – без ненависті, ресентименту, психолоґічно, а тому і суспільно обумовленого зла. Це уявлення, котре походить з двох перших, є його найвеличнішою думкою, що передбачає взаємодопомогу не тільки серед людей, а й поширює це також і на природу, насамкінець люди вмирали б не граючись – як це стверджує Г. Маркузе, – а віддаючи себе створінням, відходили б у відданості. Однак розпад відкидав би свою тінь, отже, вони самі повернулися б до варварського, жорстокого, примітивного стану. Так само, як найвищий, найшляхетніший індивід має лише обмежену силу опору й не може уникнути смерті, також і людство вже за своїм визначенням розпадається, воно само є природою. Воскресіння – це доля Богів. Матеріалізм Маркса, позбавлений ідеалістичної самоомани, ближчий до Шопенгауера, ніж до Демокріта. Маркс насправді міг би вважати, що вільне людство випустить ракету на Місяць – із допитливості або passer les temps [щоб провести час-франц.]. Але як показав час, ракети належать до царства необхідності, а свободі залишається тільки солідарність із життям, боротьба за істинне, причому не тільки у суспільстві, а й у природі. Щастю погано вдається жити серед лиха, Ніцше вже знав це краще за Маркса – хоча, щоб впасти, «слід ще і підштовхнути». Той, хто може бачити, забуває, а хто забуває, зрештою перестає бачити. Справжній стан людства, як його мислив Маркс, до того ж є найнетривалішим. Істина – це не найміцніше, найсолідніше, найнадійніше, як вважають філософи, а, як на мене, – видимість, миттєвість, що зникає. 1956-58 рр. Наводиться за кн.: Макс Горкгаймер. Критика інструментального розуму. – Київ, ППС-2002, 2006.