Андрій Окара
При усьому етнічному та культурному розмаїтті Російської імперії та її ґеополітичного спадкоємця ? Совєцького Союзу, будь-які масштабні проекти в них втілювалися на основі альянсу великоруського й українського народів.
Російська імперія, при усіх можливих претензіях на неї, була спільним великорусько-українським політичним феноменом. Коли гармонія цих відносин з тих, чи інших причин порушувалася, страждала не стільки окремо Росія, чи окремо Україна ? страждав увесь східноевропейський цивілізаційний проект, що був (у явному чи завуальованому вигляді) продовженням проекту візантійського.
Саме Україна стала тієї ?критичною масою?, яка перетворила у XVIII столітті Московське царство на Російську імперію, а в 1922 році дозволила утворити СССР (власне як союзну державу, а не унітарну з автономіями), а в 1991 ліквідувати його, саме Україна перетворила СНД у порожню формальність, консолідувавши на постсовєцькому просторі антимосковськи налаштовані режими в неформальний блок ГУУАМ.
Прикметно, що тільки після приєднання частини України до Московського царства в середині XVII століття державна ідеологія останнього збагачується ?київським? сюжетом (значною мірою завдяки ?Синопсису? Інокентія Ґізеля) ? чітко усвідомленим уявленням про історичну спадкоємність між Київською і Московською Руссю, а також уявленням про ?триєдиний руський народ? і про самодержця ?Великої, Малої і Білої Руси?; першим ідеологом імперії став український бароковий письменник Теофан Прокопович.
У певному сенсі Російська імперія утворилася шляхом синтезу московської системи влади і київської освічености, а імперіофундаційною містерією для неї стала Полтавська битва, яка значно похитнула становище власне української державности. У наступний період російський імперський дискурс своїм розвитком і поглибленням чимало завдячує мислителям, письменникам, державним і церковним діячам українського походження ? св. Димитрію Ростовському (Тупталу-Савичу), братам Разумовським, Гоголю, Михайлові Максимовичу, св. Іоаннові Шанхайському (Максимовичу), св. Лаврентію Чернігівському.
Майже всі батьки-засновники евразійства були етнічними українцями (і ?малоросами? за культурно-політичною орієнтацією) ? саме вони найбільшою (хоча і явно недостатньою) мірою усвідомили роль українського первня в розбудові Великого Континентального Простору.
Державність, оформлена за царювання Петра I, була значною мірою перекручуванням ідеалу сакральної цивілізації ? це виявилося, окрім усього іншого, також і в придушенні власне українського первня. Русифікація України, уніфікація культурної і політичної сфери за ?петербурзьким стандартом?, усупереч поширеній помилці, вела саме до послаблення, а не до посилення імперського первня, свідчила про відхід від принципів священної Імперії у напрямку західницьких ліберальних і абсолютистських моделей. У межах Російської імперії виявилося неможливим реалізувати ані іманентно великоруські, ані іманентно українські етичні й метафізичні ідеали: нова напівсекулярна поліцейсько-бюрократична держава перемолола і Московське царство (у XVII столітті), і Запорозьку Січ (у XVIII столітті) з їх есхатологічною спрямованістю і системою сакральних ідеалів.
Російська імперія, а відтак СССР були б у всіх відношеннях стійкішими структурами, якщо б від самого початку позиціонували себе на рівні офіційної ідеології насамперед як великорусько-українські проекти, якби українська шляхта і дворянство були легалізовані в політико-правовому просторі Російської імперії саме як українські. Якби, зрештою, два народи, а не один великоруський (чи як варіант, ?єдиний руський народ?, усвідомлюваний як сукупність великоросів, українців і білорусів, котрі прийняли російську літературну мову і відмовилися від своїх етнокультурних особливостей), вважалися державотворчими.
Однак самі українці поки що історично реалізувалися не як активний формотворчий ? імпероутворюючий етнос, але радше як пасивний ? імпероскеровуючий та імпероутримуючий.
Роль української діаспори для Росії виходить поза рамки звичайної національно-культурної меншости ? українська діаспора в Росії має системотворчий характер.
Так, якщо росіяни, потрапивши в Україну, нерідко відчували себе носіями певної історичної місії (наприклад, встановлення Совєцької влади на Східній Україні й у передвоєнний період у Галичині, боротьба з ?бандеровцами? після війни, державне і промислове будівництво), то українці, опинившись у Росії, не відчувають, зазвичай, ніякого провіденціалізму у своїй міґрації, службі чи будь-якій іншій діяльності, фактично і стали тією силою, яка ?збирала? Великий Евразійський Простір, ?вибудовувала? чимало російських реґіонів.
Не випадково такою популярною є точка зору на етногенез великоросів (незалежно від її історичної вірогідности та наукової адекватности) як на процес постійної міґрації представників давньоруських племен із території сучасної України в Північно-Східну Русь і культурну асиміляцію ними місцевих угро-фінських і туранских племен.
У XVII?XX століттях цей процес, згідно з подібною точкою зору, трансформувався в безперервну міґрацію українців у Росію і їх ?розчинення? у великоруському середовищі. Відчуваючи прихильність до степового і лісостепового ландшафту, українці більш-менш рівномірно розселялися на просторі Великого Евразійського Степу в широтному діапазоні України, тобто на півдні европейської частини Росії, у Казахстані, на Далекому Сході (схожі ландшафти українські еміґранти заселяли у всьому світі ? у США, Канаді, Латинській Америці, Австралії).
Великий Евразійський Простір (а особливо Північний Кавказ, Кубань, Нижнє Поволжя, Башкирія, Казахстан, Західний Сибір, Далекий Схід ? ?Зелений Клин?) утримують від XVII століття і дотепер переважно саме етнічні українці та їхні асимільовані нащадки: духівництво і чиновники, селяни-переселенці та козаки, військові та інженери оборонних підприємств, нафтовики і газовики, вигнані з України під час колективізації ?куркулі? та засланці-?бандерівці?.
Українці складали істотну (іноді домінуючу) частку і при первісній колонізації азіатської частини ?Великого Евразійського Простору?, і при ?столипінському? переселенні, і на численних ?будовах комунізму?, і в міґраціях совєцького часу ? освоєнні Сибіру, Крайньої Півночі, казахстанської Цілини.
У 1639 році сподвижники Єрмака із символічними іменами ? восьмидесятилітній козак Іван Черкас Александров (?черкасами?, як відомо, називали в XVII столітті східних українців) і Іван Московитин дійшли до Охотського моря і заснували на узбережжі майбутнє місто Охотськ, що означало вихід слов?янської евразійської держави до Тихого океану.
Можливо, для розуміння ?утримуючої? місії українського первня в Росії символічні і прізвища сучасних губернаторів межових російських реґіонів (за станом на літо 2000 року): на західному напрямку ? Леонід Ґорбенко і Міхаїл Прусак (Калінінградська і Новгородська області), на східному ? Євґеній Наздратенко (Приморський край), північному ? Алєксандр і Алєксєй Лєбєді, Лєонід Рокецкій (Красноярський край, Хакасія, Тюменська область), на південному ? Ніколай Кондратенко і Євгеній Савченко (Краснодарський край і Білгородська область).
На освоєні землі українці принесли із собою свої методи господарювання, свої стереотипи поведінки, свою кухню, своє ставлення до землі, сільськогосподарські традиції і ширше ? свій образ облаштованости навколишнього світу. А елементи народної матеріальної культури, як відомо, набагато стабільніші, аніж національна свідомість, яка розмивається уже в другому-третьому поколінні переселенців. У сучасній Росії небагато людей, у яких не було би родичів в Україні чи українських предків, український етнічний вплив змінив антропологічний вигляд великоруського народу ? недарма останнім часом виділяють окремий етнічний великоруський підтип ? ?український? (поряд із поморами, сибіряками, донськими, уральськими й іншими козаками, старообрядцями деяких згод, центральноросійським підтипом тощо).
Безсумнівно також, що відтік пасіонарних міґрантів з України в Росію й інші республіки колишнього СССР ? на утримання Великого Евразійського Простору ? значно послаблював суто український соціальний, технологічний і культурний потенціал. Українська діаспора Росії має колосальне значення і для самої Української держави ? без східної діаспори не може бути Соборної України. Зазвичай російським українцям не притаманне почуття меншовартости, ?молодшого брата?, їм зрозуміліше ґлобальний і стратегічний масштаб мислення, для них природний евразійский досвід (як чисто практичний ? скажімо, спільне проживання поруч із неслов?янськими народами, так і екзистенційний).
Теперішня прозахідна орієнтація значної частини української еліти може розглядатися, окрім усього іншого, як контрреакція на домінуюче в офіційній дореволюційній і совєцькій ідеології уявлення про національне покликання Росії й України: Росія мислилася цілком есхатологічно ? як ?збирачка земель?, ?захисниця православних народів?, ?надія світу?, ?оплот комунізму?, а Україна ? як ?житниця?, ?кадровий резерв?, ?всесоюзна здравниця?.
Усередині самої Росії існує кілька цивілізаційних ?швів?, уздовж яких в умовах крайнього загострення тих чи інших несприятливих обставин державний простір може розпастися. До таких можна віднести межу слов?янських / неслов?янських реґіонів, ?синьої? / ?червоної? електоральних смуг, південновеликоруських / північновеликоруських субетносів у европейській частині Росії, межі домінуючого впливу різних угруповань реґіональної еліти тощо.
Особливість реетнізації ? етнокультурного відродження ? української діаспори полягає в тому, що цей процес не несе ніякої загрози національній безпеці Росії. Через різні історичні та культурні обставини україно-російські відносини ґрунтуються на принципі позиціонування російського первня як активного, українського ? як пасивного. Тому саме грамотна і розумна політика російської влади щодо української діаспори Росії може мати не лише вузько локальне (культурне й освітнє) значення, але і значення стратегічне ? украй важливе для правильної конфігурації сил на постсовєцькій, загальноевропейській і навіть загальносвітовій політичній арені.