Ірина Омельченко
Ще до початку Другої світової війни, що, безумовно, виступила каталізатором процесу європейського об'єднання, Ю.Липа писав: «Де ж вона, та психологічно-політична Європа? Нема тепер такого суцільного поняття. Це в однім із портів людства, що зветься Європою, стоять на непевних кітвах погрозливі фортеці-дреднавти, а поміж цими дреднавтами лавірують поодинці й групами інші, менші кораблики, без порівняння гірше озброєні й опанцирені».
Насправді, інтеграційні ідеї, що дістали міжнародного розголосу та почали практично втілюватися лише з 40-х років, набули першочергового значення як ідеї взаємного пристосування, розширення економічної і виробничої співпраці, інтернаціоналізації господарського життя у зовнішній політиці більшості європейських країн лише у 80-х роках ХХ ст.
З'явилися ж ці ідеї набагато раніше й протягом тривалого часу посідали провідне місце в політико-правовій думці європейських народів. Україна, землі якої входили до складу різних європейських країн, насамперед прагнула до об'єднання незалежних, рівноправних держав, вбачаючи в інтеграційних процесах альтернативу національному пригнобленню та імперській ідеології.
У 1791 р. полтавський дворянин В.Капніст, що походив із старовинного козацького роду, їздив до Берліна з метою (у випадку війни Пруссії з Росією) добитися допомоги прусського уряду у визволенні України з-під влади Російської держави. Ця поїздка привернула увагу української інтелігенції до національно-культурних проблем та ідеологічної боротьби проти русифікації.
З початку XIX ст. в Україні, як і в інших слов'янських землях, запанувала «всеслов'янська» ідея ? ідея слов'янського відродження та об'єднання усіх слов'янських народів. Джерелом, з якого брала початок думка про слов'янське єднання, були національні рухи та пожвавлення активності усіх слов'ян наприкінці XVIII ? на початку XIX ст. Поруч з ідеями політичного визволення слов'янських народів сильнішими ставали прагнення національного визволення, національного розвитку, відродження національної культури, а також ідея об'єднання усіх слов'ян, які мали багато спільних етнічних і лінгвістичних рис та особливостей історичного розвитку, сповідували переважно православну релігію. Цей загальнослов'янський рух дістав назву панславізм.
Дещо відмінним було сприйняття слов'янської ідеї на українському грунті, оскільки потрібно враховувати, що з часів втрати державної самостійності у XVII ст. українська ідея перебувала у кризовому стані. Отже, ідея консолідації усіх слов'ян посіла в Україні місце національної ідеї.
Вже у пресі середини XIX ст. зазначалося, що ідея рівноправності слов'янських народів у майбутній слов'янській державі різко відрізняє українських слов'янофілів ? кирило-мефодіївців від слов'янофілів московських («Augsburger Allgemeine Zeitung», № 185, 1847 р.) Пізніше, у статті «Украйна», надрукованій у «Колоколі» № 61 від 15 січня 1860 р., М.Костомаров пише про особливості українського панславізму, на ідейному підгрунті якого будували свої ідеї учасники Кирило-Мефодіївського братства: «...ідея панславізму прийнялась на Украйні зовсім не так, як у Москві, ...в прагненні... простерти коли-небудь царственну десницю на слов'янські народи і уготовити їм завидну долю Украйни й Польщі. В Украйні ця ідея одразу набула світлої форми федеративного союзу Слов'ян, де б кожна народність зберігала свої особливості при загальній особистій і суспільній свободі».
Виходячи із вищезазначеного, на нашу думку, український панславізм середини XIX ст. можна визначити як суспільний рух, що базувався на ідеології пробудження національної свідомості слов'янських народів, відродження їх мови і культури та об'єднання їх на засадах рівноправності та вільного розвитку кожного з народів.
Представники українського панславізму в своєму прагненні відновити буржуазні свободи, створити демократичні державні інституції та парламентсько-конституційний лад були подібними скоріше до західників, ніж до слов'янофілів, однак розходилися з першими у питанні щодо оцінки діяльності Петра I, що було природнім для представників України. Із слов'янофілами їх об'єднували симпатії до західних слов'ян, панславістська ідея об'єднання слов'янських народів навколо єдиного центру, а також християнська основа ідеології і діяльності. Ці принципи були покладені й в основу проектів державотворення, авторами яких були представники українського панславізму.
Середина XIX ст. для України була часом національного, культурного та етнополітичного відродження. Український національний рух виявляє себе у діяльності масонських лож, прагненні поновлення прав козацтва, розповсюдженні вільної думки серед студентів, викладачів університетів, представників освічених кіл населення. Інтелігенція цього часу розпочала діяльність по висуненню політичних вимог до уряду, одночасно намагаючись здобути підтримку своїх ідей у широких народних мас.
Під впливом змін у суспільно-політичному становищі імперії цього періоду змінюється й тактика діяльності масонських лож ? від філософських дискусій вони переходять до активної участі у політичних процесах суспільства.
З початку XIX ст. зростає кількість масонських лож в Україні (найбільш відомими у цей період були одеська ложа «Понт Євксинський», київська «З'єднаних слов'ян», полтавська «Любов до істини»). Головною метою діяльності масонських організацій було проведення демократичних реформ, здобуття незалежності для України, розвиток духовності суспільства. Масони виступають авторами ряду політичних проектів щодо утворення союзу незалежних слов'янських держав. У 1819 р. було сформовано Малоросійське Таємне Товариство, на чолі якого стояли визначні представники українського дворянства В.Тарновський, В.Лукашевич, С.Кочубей. В програмному документі товариства «Катехізисі автономіста» було сформульовано доктрину відновлення Речі Посполитої із широкою автономією для України.
Представники масонських лож брали активну участь у декабристському та польському повстанських рухах. Політична активність членів масонських лож вплинула на те, що у 1822 р. імператор Олександр I видав указ про заборону масонських лож в Росії. 1826 р. подібний указ видав імператор Микола I.
Масонство справило певний вплив на організацію і діяльність першої таємної політичної організації національного характеру ? Кирило-Мефодіївського таємного товариства, яке діяло на засадах демократичного, республіканського панславізму. Кирило-Мефодіївське братство було створене у 1845 ? на початку 1846 рр. у Києві за ініціативою М.Костомарова, М.Гулака та В.Білозерського, спиралося на ідеологію демократичного панславізму та об'єднало цвіт українського відродження. Учасниками таємного товариства були також П.Куліш, О.Навроцький, Г.Андрузький, Т.Шевченко та ін.
Керуючись ідеєю національного визволення та відродження України, кирило-мефодіївці бачили Україну однією з рівноправних республік у складі слов'янської республіканської федерації. Шеф III Відділення граф О.Орлов у своїй доповіді Миколі I про Кирило-Мефодіївське братство зазначав, що члени цієї організації турбувалися «про Малоросію, її народність, мову і навіть незалежність», звертаючи увагу імператора на небезпечність цих ідей.
Ідеологічні принципи таємного товариства були викладені у його програмних документах ? Статуті, відозвах та «Законі Божому, або Книгах буття українського народу». «Книги буття українського народу», написані у біблійному стилі, подають та аналізують історичні факти, пояснюючи їх з точки зору християнської моралі.
Слідством у справі Україно-Слов'янського товариства (Кирило-Мефодіївського братства) було встановлено, що «Закон Божий» є вільним перекладом та переробкою твору А. Міцкевича «Ksiкgi narodu polskiego i Pielgrzymstwa polskiego», вилученого під час обшуку у М.Костомарова.
У «Книгах буття українського народу» виводиться ідея непорушності національних прав українців та України як центру об'єднання усіх слов'янських народів:
«102. І панує деспот кат над трьома народами, править через Німців, псує, калічить, нівечить добру натуру слав'янську і нічого не робить.
103. Бо голос України не затих.
І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, і холопа ? ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар».
У слов'янській федерації кирило-мефодіївці вбачали засіб визволення від національного гніту. Усім слов'янським державам, що входили до Союзу, гарантувалося право вільного виходу, самостійність у вирішенні всіх внутрішніх та міжнародних проблем, повага до національної мови та культури (на відміну від планів Об'єднаних слов'ян та декабристів, які бачили в майбутньому не окремі незалежні республіки, а єдиний руський народ).
Не менш важливим є й те, що братчики визначили характер федеративного союзу як наддержавної політичної структури, на яку покладалися контрольні та координаційні функції головним чином з питань міжслов'янських стосунків та зовнішньої безпеки. Отже, йшлося навіть не про федеративну державу слов'янських народів, а про конфедеративну спілку національних держав.
Питання, що вирішувалися на рівні Союзу, повинен був розглядати Всеслов'янський собор (або Слов'янські збори), що складався із представників кожної країни-учасниці федерації. У програмній частині «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», яка має назву «Головні ідеї», підкреслювалося, що «духовне і політичне об'єднання слов'ян є їх істинне призначення, до якого вони повинні прагнути». У поширенні цієї ідеї шляхом виховання юнацтва, розповсюдження літератури та збільшення кількості членів таємного товариства, на думку авторів Статуту, полягала головна мета його створення та діяльності.
Як бачимо, ідеї кирило-мефодіївців у сфері державного будівництва суттєво відрізнялися навіть від «Руської правди» П.І.Пестеля ? першої республіканської програми в історії дореволюційного руху в Росії. «Руська правда» проголошувала скасування кріпосництва, встановлення республіки та рівність усіх громадян у правах, а також часткову конфіскацію поміщичих землеволодінь і надання земельних наділів селянам. Однак Росія, за «Руською правдою», повинна була стати республікою з сильним централізованим правлінням. «Руська правда» не передбачала політичної самостійності для народів імперії, крім народу Польщі.
У відозві «До братів українців» її автор М.Костомаров звертався до читачів з такими думками:
«Ми приймаємо, що всі слов'яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари. Щоб був один Сойм або Рада Слов'янська, де б сходилися депутати від усіх республік і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого Союзу Слов'янського. Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибраний на кілька літ, і над цілим Союзом був би правитель, вибраний на кілька літ. Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода, а станів щоб зовсім не було. Щоб депутатів і урядовців вибирано не по роду, не по багатству, а по розуму й по освіті. Щоб свята віра Христова була основою закону й усієї управи в цілому союзі і в кожній окремій республіці».
У програмній частині Статуту Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія, яка має назву «Головні ідеї», наголошувалося, що «духовне і політичне єднання слов'ян є істинним їх призначенням, до якого вони повинні прагнути». Цікавою є теза про те, що за рівності громадян «за їх народженням, християнським віросповіданням і станом» «освіченість і чиста моральність повинні служити умовою участі в управлінні».
Відозва «Брати великоросіяни і поляки» закликала слов'ян: «Посоромтесь ярма, яке обтяжує ваші плечі... прокляніть святотатні імена царя і земного пана, виженіть із свідомості вашої дух невір'я і закостенілості, проникніться властивою слов'янам любов'ю до людства... і нехай буде метою життя і діяльності кажного із вас: слов'янський союз, загальна рівність, братство, мир і любов».
Кирило-мефодіївці підтримували зв'язки з представниками інших слов'янських таємних організацій. М.Гулак був обізнаний з творами В.Ганки, видатного діяча чеського національного відродження, відомого діяча слов'янського руху у Богемії, листувався з ним. Т.Шевченко був особисто знайомий з деякими учасниками організації петрашевців та підтримував з ними певні зв'язки.
Погоджуючись щодо головних напрямків діяльності товариства, кирило-мефодіївці розходилися у питанні щодо шляхів здійснення програмних положень. Наприклад, не було єдиної думки щодо пріоритетів діяльності товариства. Георгій Андрузький, визначаючи головні цілі, які ставили перед собою учасники товариства, підкреслював, що «головну мету» товариства ? ідею федерації всіх слов'янських народів відстоювали М.Костомаров та М.Гулак. Поруч з цією метою Г.Андрузький ставить «частную при ней существовавшую цель ? малороссийскую».
Представниками іншого, українофільського, напрямку Г.Андрузький вважав Т.Шевченка, П.Куліша та І.Посяду. Під час слідства III відділення у справі Кирило-Мефодіївського братства було встановлено, що П.Куліш був прихильником відновлення гетьманського правління на українських землях, у той час як М.Костомаров обстоював ідею федеративного правління у всіх слов?ян.
Та крім ідей поступового перетворення Російської імперії на демократичну федеративну державу, висловлюваних М.Костомаровим, та ідей боротьби України за власну волю, обстоюваних Т.Шевченком, у братстві розроблялася й ідея слов?янської інтеграції, висловлювана Г.Андрузьким у його ?Начерках Конституції Республіки? ? документі, що став виявом української конституційної думки середини XIX ст.
Відомо три проекти «Конституції». Перші два відносяться до 1846-1847 рр., останній варіант був вилучений у автора вже під час заслання у Петрозаводську у березні 1850 р. У цих варіантах проекту погляди автора еволюціонують від обмеження монархічної форми влади до повного скасування її. У доповіді імператору у справі Кирило-Мефодіївського братства граф О.Орлов звертав його увагу на те, що Г.Андрузький у проектах державних перетворень у Росії «переходив від однієї думки до іншої: то допускав імператорську владу в її справжній силі, то обмежував, то намагався зовсім її знищити».
«Конституція», як і інші документи, що пов'язані з діяльністю кирило-мефодіївців, виходить з ідеї створення об'єднаних слов'янських штатів. Особливу увагу автор «Конституції» приділив питанням державного устрою майбутньої республіки.
У першому проекті Конституції підкреслювалося, що на даний момент будь-яке прагнення до реформи є марним. Перепонами до цього є: 1. Поділ народу на стани, ворожі один одному; 2. Свавільні дії монарха; 3. Хибна спрямованість освіти.
Для того, щоб позбутися цих негативних явищ та, внаслідок цього, перейти до більш справедливої системи правління, необхідно знищити стани, зрівняти народ у правах, зробити усіх громадян особисто вільними. Цим перетворенням має допомогти освіта, яка, у свою чергу, повинна створити ідеологічні передумови перетворень та підготувати до них народ.
Г.Андрузький пропонує оцінювати людину за її діями, а не за родовою приналежністю; знищити придворний штат; скасувати титули. Автор документу пропонує государеві прийняти титул громадянина, тому що він «подал бы этим высокий пример».
Г.Андрузький приділяє особливу увагу дворянству ? він пропонує здійснити такі заходи: накласти подать на дворян; недостойних позбавляти дворянського звання; «f) не приймати в дворянство і не повертати цього звання позбавленим, не надто його захищати; g) дворянин, що не має засобів достойно себе утримувати, що не служить вітчизні і не має належної освіти, позбавляється цього звання. Таким чином, Георгій Андрузький позбавляється дворянства» ? робить критичний висновок автор Конституції. Внаслідок таких дій недостойна влада зникне сама собою, ослаблена в правлінні та у кількості. Надалі «Свобода простого народу довершить це, вкоренивши освіту у всіх прошарках народу, і давши свободу розвитися народності, що є першою умовою вищого рівня благополуччя суспільного, рівні права державні для всіх осіб дадуть владу мудрості».
І, нарешті, головне, для чого автор пропонує дані перетворення: «Знищенням станів уряд не програє, а досвід доведе переваги в цьому випадку монархізму, ...вказавши ж недоліки його, покращити, облагородити».
Другий проект Конституції розвивав положення першого ? він окреслював принципи ідеальної, на думку автора, держави і конкретизував положення щодо рівності громадян, їх особистої волі, щодо станів та влади.
Автор проекту приділяє особливу увагу питанню рівності громадян, яке він поділяє за загальним принципом (для всіх від народження) та за окремим принципом (в залежності від заслуг). Він визнавав рівне суспільство, яке «відкидає стани в деяких відношеннях, а саме: 1) і пастух, і син вельможі рівно можуть прагнути до підвищення, 2) і вельможа, і пастух рівно повинні закону, 3) батько не передає своїх приватних прав сину і той з народження отримує лише права загальні, приватних же може досягнути. Таким чином: 1) дворянство і жодний інший стан, що надає приватні права і переваги за народженням, не повинні існувати, існування ж цехів, купецтва, землеробства, військових не повинно бути. Існувати ж повинні стани: духовний, купецький, промисловий, військовий, вчений, землеробський».
Автор проекту також змальовує систему ухвалення законів у державі: «Народ поставляє діючі закони, які є корінними, і їх тільки вправі відмінити, постановити народний сейм; всякий же може вказувати його недоліки і вимагати покращання, або ж знищення. Загальні або скрізь використовувані ? покращувати може влада, знищити ? народ, мати думку про них ? кожний».
Прогресивною для свого часу є також теза Г.Андрузького про те, що «Уряд може все робити, що тільки не противне законам, на все ж інше запитує дозволу».
Проект складався з одинадцяти частин, які мали назви: «Про рівність», «Про свободу», «Закон», «Про владу», «Про релігію», «Про стани», «Про повинності», «Податки, майно та капітали», «Майно селянина», «Підданство селянина», «Про військову службу».
Останній, третій варіант документу також пройнятий ідеями перетворень, проте його зміст більше нагадує виклад ідей соціальної утопії, ніж конституційний проект.
Так, автор, уявляючи майбутню слов'янсь-ку державу, звертає більшу увагу на змалювання щасливого життя у ній, ніж на детальну розробку державних механізмів.
А саме ? у проекті Г.Андрузького певною мірою виписані питання про державний устрій, владу, про форми власності, статус особи. Проект змальовує основні одиниці адміністративного устрою держави ? общини, округи, області, штати, та механізми їхньої діяльності; основні органи влади, їх повноваження та склад, а також вимоги до посадових осіб цих органів влади та управління й питання їхнього матеріального забезпечення. Г.Андрузький детально змалював структуру та функції общини, в якій він вбачав основу державного механізму, регламентував діяльність управи, яка повинна була поєднувати судові, розпорядчі та виконавчі функції, а також общинну загальну касу як аналог сучасного бюджету.
Однак, потрібно зазначити, що у проекті відсутні основи виборчої системи майбутньої держави, невідомо також ставлення автора до кріпосного ладу ? у документі фігурує поняття «привілейованих» осіб, але немає пояснень щодо того, кого автор має на увазі.
Подібним до стилю утопії є також і стиль викладу матеріалу автором ? він має описово-фантастичний характер. Автор змальовує свою «подорож» у щасливу країну та детально зупиняється на її побуті. Він пише: «Тут я прожив більше двох тижнів і не міг не дивуватися порядку речей, красі місця, багатству і освіченості мешканців. В цьому поселенні (в них називається община) дві тисячі сімей, більше тисячі будинків, великий красивий храм, богодільня, школа, магазин, каса, управа. Будови кам'яні, і я не помітив, щоб яка мала в довжину менше п'яти і в ширину менше чотирьох. Двохповерхові зустрічаються нерідко.»
Слов'янська держава, за Г.Андрузьким, повинна об'єднувати 7 штатів:
Україна з Чорномор'ям, Галичиною та Кримом;
Польща з Познанню, Литвою і Жмуддю;
Бессарабія з Молдавією і Валахією;
Остзея;
Сербія;
Болгарія;
Дон.
Штати повинні були ділитися на області, області ? на округи, округи ? на общини, які складалися б з 2000 ? 200 сімей.
Найвищим органом держави, на думку Г.Андрузького, мали бути Законодавчі збори. Виконавчим органом ? Державна рада, членами якої повинні були бути президент республіки, віце-президент, міністри, державний прокурор, президент зібрання та президенти його штатних відділень. В документі зроблена часткова спроба визначення та розподілу законодавчих, виконавчих і судових функцій державних органів.
Новим та несподіваним для праць мислителів того часу є факт, що Г.Андрузький взагалі не визнавав Росію членом слов'янської федерації. Ця точка зору автора не збігалася з поглядами на майбутній слов'янський союз, висловленими у «Книгах буття українського народу». Цікавою є позиція Г.Андрузького щодо органів цензури. Навіть при описовому характері державних органів демократичної республіки він звернув увагу на цензурні комітети, залишивши їх при державних законодавчих зборах та при президенті штату. Ця позиція автора документу свідчить про те, що він ще знаходився у полоні тогочасної державницької ідеології.
Але за всієї різниці інтересів і поглядів окремих членів Братства можна зробити висновок, що основними для ідеології цієї організації як такої були три питання: слов?янське, яке в умовах і поняттях того часу було пов?язане з національним питанням, соціальне, що зводилося до вимоги освіти і розкріпачення селян, і політичне, що виявилося у планах перебудови державного устрою на федеративно-республіканський.
Ідея національного відродження знайшла своє місце і в поглядах наступників кирило-мефодіївців ? представників українофільських громад. Однак питання самостійності України або об'єднання її з іншими слов'янськими народами у федеративну державу не цікавило їх. До ідеї автономії (й не більше) України у складі Російської держави схилявся й П. Куліш (що було нетиповим для колишнього кирило-мефодіївця*). Скептично до подібних ідей ставився також В. Антонович й багато хто з видатних представників української політико-правової думки.
джерело: www.lp-ua.info