В облозі / ?Скіф?

Андрій Миронюк

«Скіф» Миронюк написав перед розтиражованим «Кавказ UA?. Книжки цікаві і автобіографічні. Події тих часів припадають на початок-середину 90-х і сповнені романтикою перенесеної до кавказьких гір і нездійсненої в Україні властиво Національної революції. Таким є леймотив тих сподівань, а можливо це лише моє прочитання. Українські добровольці в Чечні цікавлять всіх: ФСБ, обивателів, вчених, публіцистів, послідовників. Їхня присутність на Кавказі, на початку нового еона і на наших нових східних рубежах актуальна як ніколи. Це ви прочитаєте між рядками наведеного нижче уривка.

Бомбування змінювалися артобстрілами. Атак наразі не було. За даними радіоперехоплень, окупанти стягували у цей район якомога більше військових підрозділів. З переносного телевізора, що працював від автомобільного акумулятора, у новинах щодня лунали виступи різних політиків та військовиків. Усі провадили одне, буцім операція вступає у завершальну стадію. З піною на губах заходилися у прокльонах, погрожували страшною карою на адресу бойовиків і «брудних найманців». «Цікаво, чому брудних. Ми ж чистіші за їхніх солдатів», - Скіф зробив трохи голосніше. Саме передавали цифри з компетентних джерел. «За різними даними, - говорив диктор, -кількість бойовиків коливається від п'ятисот до півтори тисячі осіб».

-Цікаво, як це наше число так сильно коливається?

-А скільки там говорять?

-Від п'ятисот до півтори тисячі.

-То ми тут кожен душ за тридцять згодимося.

-Схоже на те.

Скіф підвівся й відійшов від телевізора. Треба відпочити. Минулої ночі був розвідвихід. Цієї ночі треба знову йти. Тільки вже більш продуктивно. Минулонічна мандрівка траншеями супротивника цілком підтвердила Устимів здогад. Командир неначе з води читав. Ночами траншеї порожні. Перелякані солдати термінової служби забиваються в бліндажі й не вилазять звідтіля до ранку. Офіцери на позиціях - і вдень велика рідкість. Тож уночі можна гуляти наче вдома у парку.

Чорт! І як вони воюють? Ото вже бевзні. Гаразд, не хочеш воювати, немає просто такого бажання, тоді не ходи сюди. Відмовся йти в армію. Відсидиш, зате залишишся живий. А коли вже опинився тут, принаймні захищайся сам. Скіф перевернувся на другий бік. Уночі вихід. Потрібно виспатися.

Пройшли крізь мінні поля. До окопів залишилося метрів двадцять. Хоч був майже впевнений, що траншеї порожні, усе-таки Скіф відчував якийсь дискомфорт. Серце б'ється трохи з надривом. Бруствер. Стоп. Зупинка. Потрібно розглянутись. Роззирнувся. Прислухався. Тиша. Хлопці завмерли за два метри позаду. Знаком передав: «Шлях вільний». Стрибнув на дно траншеї.

З минулих виходів більш-менш добре знав схему ходів сполучення противника. Тепер залишалося одне - не попастися. Треновані постійними нічними виходами очі прискіпливо вдивляються у вузький прохід траншеї. Позаду почулося приглушене гупання. Зістрибнули Макс і Балта. Кивок голови: «Пішли». Повільно.

Скіф рухався у напівприсіданні, притискаючись до стінки. Постійно у бойовій готовності. Поворот. Зупинка. Далі бліндаж. М'яко опустився на дно. Прислухався. Жодних підозрілих звуків не чути. Обережно виповз. Довго й старанно придивлявся. Нікого. Напевно, усі пірнули в бліндаж і закрилися зсередини. Ідіоти. Спересердя сплюнув. Обережно, не створюючи шуму, поповз далі.

Подолав таким робом ще метрів десять. Дістався самого входу у бліндаж. За дверми знову ніяких звуків. Сам Бог велів їх бити. Така безтурботність. І ця країна виграла Велику війну. Чорт! Озирнувся. Кивнув. Хлопці поповзли мінувати. Підвівся на ноги. Старанно почав перевіряти індивідуальні стрілецькі комірки. Там міг заховатись якийсь переляканий дух, якщо він ще зберіг хоча б грам здорового глузду.

Абсолютна тиша діє на нерви. Ставало якось аж занадто спокійно. Взагалі-то, це було погано. Розслаблятися можна лише у певний час. Скіф став безтурботним. Ступивши до чергової комірки, він наскочив на щось м'яке. «Щось» заворушилося...

Миттєво спрацював інстинкт самозбереження. М'язи скоротилися й блискавично відкинули його назад. Але Скіф швидко оговтався. Позначалися тривалі тренування. Він стрибнув уперед і почав безладно гамселити автоматом, постійно влучаючи в м'яке тіло. Але декілька разів, судячи зі звуку, добряче вгатив по твердому. Потім ухопив те «щось» і витяг його в траншею. Це був солдат.

На звук метушні прибігли Макс і Балта.

-Що там у тебе? - прошепотів Макс.

Питання було зайве й задано машинально, бо він уже визначив, що за «предмет» валяється біля ніг.

-Кінчай його.

Сказавши це, старший розвернувся й пішов назад, займатися своєю справою. Балта пішов за ним, залишивши Скіфа наодинці з несподіваним «набутком».

«Кінчай. Ов-ва! Просто мовити». - Скіф дістав з піхов ножа. Оглянув вирублене ним тіло. Дитина ж зовсім. Трохи часу спокійно посидів у роздумах. Єдине, що він знав напевне, що не вб'є здоланого супротивника. Але ж і лишати не можна. Ет, будь що буде. Скіф дістав із кишені стропу і сповив солдата. Після чого заткнув йому рота кляпом. Нехай полежить. Із загальної компанії переляканих ідіотів у нього хоч мізки присутні. Хоча після сьогоднішнього з цим можливі проблеми.

Макса й Балту він застав за мінуванням п'ято-го, останнього, бліндажа. Макс узагалі ошаленів від почуття безпеки. Ходив на повний зріст, зовсім не криючись. Підійшовши до нього, Скіф зробив зауваження. І нарвався на грубість.

-Не звізди, я знаю, що роблю.

Можна було відповісти тим же робом, але було не місце і не час.

-Твоє діло.

Мінування закінчили. Більше не лишилося вибухівки, та й пора повертатися, незабаром світанок. Підійшли до місця виходу. Скіф перший виліз на бруствер, озирнувся. Тихо. Дав знак рукою і поповз далі.

Тут уже Макс підкорився закону самозбереження і не пішов на весь зріст, а поповз, як усі.

«Ще не все втрачено, - подумав Скіф, - може, і виправиться. Рейнджер ганчір'яний». Мако грубість його зачепила.

Проповзли мінні поля, забираючи за віхи. База. Устим зустрічав їх у траншеї. Це і своєрідний ритуал. Він завжди чекав на розвідників.

-Як усе пройшло?

-Нормально. Без ускладнень.

-Чудово. Йдіть відпочивайте.

Відпочинок - це клас. Комусь буде не до відпочинку сьогодні. З цими думками Скіф пірнув у люк підземного ходу.

На ранок п'ять потужних вибухів один одим струсонули повітря. Після них на деякийчас запала тиша. Але нетривала. Через кілька хвилин противник спрямував на обложене лише всю міць своєї артилерії. Вогневий натиск тривав хвилин десять. Потім показалися гвинтокрили. Вони зробили кілька заходів над багатостраждальною землею. Потому все заспокоїлося.

Потужний вогневий наліт не завдав обложеним анінайменшої шкоди. Бо після взяття населеного пункту силами військовополонених було відбудовано всі старі оборонні споруди. Очікували рішучих дій противника. І він не забарився.

Перший штурм стався наступного дня. Ті щойно встигли відреставрувати старі фортифікації. Противнику не вдалося дістатися навіть лінії траншей. Обстріл з уміло розташованих вогневих точок притис нападників до землі, і згодом змусив відступити. Ображений таки поворотом подій, противник піддав об'єкт ракетно-артилерійському удару.

Уночі, в очікуванні чергового штурму, знову силами військовополонених було відбудовано зруйновані укріплення та створено нові. Наступний штурм був запекліший. Противник прорвався в містечко, але кинджальним вогнем трьох ПК був практично знищений.

Розчаровані у своїх безплідних пориваннях окупанти перейшли до облоги, паралельно стягуючи війська. Це дало деякий перепочинок і можливість укріпитися. Устим розвинув бурхливу діяльність. У ньому несподівано прокинувся інженер - фортифікатор. Мало того, що на поверхні було нарито безліч різних ходів сполучення, дзотів, індивідуальних вогневих точок тощо, було створено цілу систему підземних споруд.

По-перше, було збудовано великий підземний бункер, званий центральним, і ще скількись другорядних бункерів, про всяк випадок. З центрального виведено безліч ходів сполучення у кожен зруйнований будинок, у кожну траншею чи дзот. Устим так розійшовся, що був трохи здивований, коли все було зроблено, але бранців потрібно було чимось зайняти. І він знайшов їм застосування - вони рили підземний хід до ріки. Словом, вщент зруйноване селище перетворили на нездоланну твердиню.

Обстріл і наліт закінчилися. Радіоефір сповнився різноманітною лайкою, пересварками та добірним матом.

Спершу противник подумав, що це своя артилерія, як бувало нерідко, помилково накрила бліндажі. Потім з'ясували, пішли зведення про втрати. Сонер записав їх і поніс командиру.

Скіф, уже трохи відпочилий, піднявся на поверхню. Там, подалі від людей і шуму поздоровлень із вдало проведеною операцією, вирішив покурити й поміркувати ні про що. Але його усамітнення було недовгим.

-Скіфе!

У прорізі підземного ходу виник Макс. Він був чимось стурбований. «Встав, либонь, не з тієї ноги. Зараз почне нести всяку пургу».

-Говори.

-Ти завалив того солдата?

-Ні.

Відповідь не здивувала Макса. Він підійшов до підлеглого й зупинився проти нього. Він був не в гуморі. Увесь його настрій не віщував нічого доброго. І хоча це не бентежило Скіфа, проте його спокій явно дратував Макса, і той не міг цього приховати.

-Чому?

-Шкода. Ще зовсім дитина.

Обличчя Макса стало гнівним.

-Ти не виконав мого наказу. За це будеш покараний.

-Послухай, Максе. Усе пройшло нормально. Чого ти такий уставний? Чи тобі крові мало?

-Він нас усіх міг занапастити.

-Це ти нас міг занапастити, коли гупав у траншеї, мов гіпопотам.

-Це не тобі вирішувати.

-А кому? Батьківському комітету? Кінчай корчити із себе командира. У розвідці всі рівні.

Макс одразу спалахнув. Скоріш за все, для цього він сюди й прийшов. Схопивши підлеглого за барки, він ривком поставив його на ноги.

-Ти...

Але Скіф не дав йому закінчити. Носком черевика він вдарив нападника під коліно, сахнувся вбік і, відірвавши руки Макса від свого строю, кинув його через ногу. Закінчивши прийом, відійшов метрів на три.

-Ще раз так зробиш - відірву довбешку й запхаю у дупу.

Макс підхопився, немов пружина. Він був сильним і досвідченим бійцем. Теперішній прорахунок пояснювався недооцінкою противника. Він був набагато старший, досвідченіший і загалом сильніший за Скіфа. Зараз він був злий на себе, на Скіфа, на весь білий світ. Різким рухом він вихопив ножа з чохла на гомілці.

-Тобі кінець.

-Пограти хочеш? - Скіф теж вийняв ножа. - Гайда!

Вони стали одне проти одного у бойові позиції. Ножі тримали зворотним хватом, ховаючи леза за кистями рук. В обох стійки були професіональними. Обидва добре знали, що таке ніж і що з ним робити.

-Ану припинити!

Устим виник не знати звідкіля. Перетнув те, що колись було кімнатою, і став між двома бійцями.

-Що тут відбувається?

Скіф і Макс одночасно повернули ножі до піхов.

-Відпрацьовуємо прийоми ножового бою, - спробував збрехати Макс.

-Ваші повчальні репліки на адресу один одного чутно аж у Києві. Ти, - він вказав пальцем на Скіфа, - підеш із мною.

Вони спустилися в підземний хід і пройшли в бункер. Командир різко зупинився й розвернувся.

-Що між вами сталося?

Скіф не бачив виразу обличчя Устима і його очей, але відчував, як вони буравлять його крізь темноту.

-Нічого.

-Брешеш!

-Брешу...

Устим якийсь час мовчав.

-Гаразд. Мене це не обходить. Мене не цікавлять ваші непорозуміння. Але мені абсолютно не потрібно, щоб мої солдати перерізали одне одного. Кортить на ножах пофехтувати - фехтуйте з противником у траншеях, хоч і за це я власноруч вам голови повідкручую. Ясно?

-Ясно.

-У мене зараз немає ні часу, ні бажання розбиратися. Так що є два варіанти залагодження цієї проблеми. Перший: ви миритеся і забуваєте про інцидент. Другий: я караю обох. Перше мені подобається більше. Вам же в розвідку ходити разом. Ви що, з глузду з'їхали? Замінити кимось тебе або Макса я не можу. Інших таких у цьому загоні немає. Зрозуміло тобі?

-Так точно. Зрозуміло.

-Коли зрозуміло - вільний. Я проконтролюю.

Скіф розвернувся й пішов до «центрального».

Макса там не виявилося. Радист сказав, що він у великому будинку нагорі. Цей будинок був дійсно великий і не дуже пошкоджений. Обложені полюбляли проводити там час вечорами, коли не було обстрілів.

«Ну його в пень. Треба миритися. Геть дріб'язкові чвари. Хтось має бути розумніший. Макс хоч і опришкуватий, але не злопам'ятний. І він нормальна людина. Подумаєш, психонув. Обоє рябоє. Можна було і мені промовчати».

Макс стояв у компанії інших бійців. Курили і розмовляли. Скіф упевненою ходою підійшов відразу до нього. Про інцидент уже знали всі, тому щойно з'явився Скіф, замовкли.

-Максе, можна з тобою поговорити?

-Звісно, можна.

Вони відійшли в дальній кут.

-Ти, той, пробач за сьогоднішнє. Молодий, голова гаряча, та й ніч була важкою, просто не знаю, що на мене найшло.

Макс трохи здивувався.

-Та добре. Я ж сам почав. Хрін його знає, навіщо мені це було. Все нормально.

-Справді, перенервували вночі. Та ще й цей наліт...

-Схоже, ти правий. Лади. Згода.

Вони міцно потиснули одне одному руки і разом пішли до компанії.

Ми незрозумілі люди. Незрозумілі для оточення, решти народу. Але що найгірше, ми незрозумілі самим собі. Півгодини тому я і Макс готові були здерти один з одного скальпи, а зараз... Я більш ніж упевнений, що побилися б за право померти першим, даючи другому можливість вижити. Найприкольніше, що ніхто з них не обмірковує причини нашого дивацтва, просто живемо так. Живемо - і край! - думав Скіф.

Підбігали до занедбаного кар'єру. Тут можна не катувати Ліча повідком, тому Руслан не зупиняючись, відстебнув карабіна. Вірний і весело вереснув, підстрибнув на місці й зник у густих чагарниках. Він мав тут повно власних тільки йому зрозумілих справ. Руслан тим часом повільно збіг униз, до берега озера. Зупинився. Поглянув на годинник. Шоста сорок п'ять. О цій порі тут ще нікого немає. Загалом цю місцину городяни вподобали для відпочинку, та вони тут ходять пізніше, годину на восьму-дев'яту, коли Руслан вже йде звідси.

Рюкзак упав на землю. Легко скинуто мокру від поту футболку. Починається розминка, легкими повторами тих самих легких вправ Руслан розігрівав окремі групи м'язів. Шкіра почервоніла від інтенсивної циркуляції крові. Серце стукотіло швидко, але без натуги, неначе раділо такій напрузі.

Як свідчить досвід, не варто боротися з власним тілом, слід поступово привчити його до вантажень, і далі воно вже не зможе без них. Проміння сонця грало на тренованих м'язах, які рухалися під почервонілою шкірою.

Розминку закінчено. Пішов комплекс постійних вправ, який було розписано заздалегідь, регулярне їх застосування глибоко відклалося у підсвідомості. Тепер усе це виконувалося автоматично, немовби граючи, без напруги, радісно.

М'язи набрякли та збільшилися в об'ємі. Комплекс закінчено. Руслан перейшов до прикладного. Відпрацювання ударів та рухів. Це робиться, щоб розтягти скорочені волокна розвинути в них не лише силу, а й витривалість. Пішло відпрацювання.

З кущів тихцем вислизнув Ліч. Не добігши до хазяїна метрів десять, він зупинився. Ліниво потягнувся й сів. Його очі невідривно стежили за рухами Руслана. Хтозна, скільки разів йому велося це бачити. Ніби за настановою ритуалу, пес щоразу в той самий момент вибігав і спостерігав за господарем. Час вичерпано, друг людини кидається до озера, а добігши, не зупиняється, стрибає й продовжує рух плавма. Хоч іще рано, але собаці у чорному хутрі жарко й хочеться цієї прохолоди.

Тим часом Руслан продовжував. Із рюкзака дістав два ножі. Покрутив їх між пальців. Виструнчився, схрестивши ножі на грудях. Заплющивши очі, сів на п'яти. Губи щось шепочуть, комусь може здатися - молитву. Рівно три хвилини. Стрибок, і він знову на ногах. Перед очима уявний противник. Схожий на нього самого - невисокий, м'язистий. Його рухи чіткі, вивірені. Нумо!

Рушили по колу. Рухи м'які, впевнені, наче рись готується до нападу. Несподівані випади, тичкові рухи ногами, різкі зупинки, фінти. Перевірка боєм. Усе чітко й гарно, як саме фехтування. Його ж бо не даремно вважають за мистецтво, а фехтування на ножах - двічі мистецтво.

«Противник» пішов у знавіснілу атаку. Лівою рукою він завдає рубленого удару по лівиці Руслана. Той трохи похитнувсь, правою перехопив ножа зворотним хватом і прийняв удар на лезо. Сталь вдаряється у сталь. Навіть брязкіт він почув реально. Ліва нога робить півколо праворуч, ведучи за собою корпус. Зігнута в лікті рука коротко б'є противника по нирці, але той встигає відскочити. Продовжуючи амплітуду руху, Руслан знову приймає бойову стійку. Зупинятися не можна. Переходячи до активних дій, він б'є лівою ногою в коліно, пірнає у присіді ближче до противника й виконує «млин», вражаючи його руки. Стрибок. Тіло злетіло у повітря. Нога цілить у груди. Удар. Приземлення. Різкий розворот, і викинуті в сторони руки роблять «колесо». Ліва б'є у живіт, права - рубленими ударами по стегнах противника. Розворот. Задня підсічка. Усе так само, не порушуючи амплітуди рухів, крутячись дзиґою. Рух - це життя. Зупинився -умер. Руслан добряче затямив цю істину і завжди керувався нею. Продовження. Пішла «циганочка». Ще один фінт. І ще. Не зупиняючись. Ноги рухалися за давно відпрацьованою схемою. Уява змальовувала способи захисту та вивертів противника. А той перейшов у напад. Руслан зробив «спіраль», відійшов з лінії атаки й, крутнувшись навкруг себе, знову зробив «колесо».

«Суперник» теж зробив «спіраль», і «колесо» прокрутилося у порожнечі. Високий довгий перекид вперед. Тепер уже клинки спаринг-партнера вражають порожнечу. Розворот у присіді й атака гомілок. Знов на ногах. Перехід. «Колимочка». Вихід. Два ріжучі удари по біцепсах. Ще один фінт і короткий удар за вухо. Смертельний. Бій закінчено. Уклін «супротивникові». Честь зброї. Переходимо до водних процедур. Вода приємно пестила розжарене двобоєм тіло. Вийшов. Обтерся рушником. Час повертатися. Є ще купа справ. Відпочинок закінчено.

Вихід здійснили перед великим штурмом. Устим, хитрий лис, як завжди, пошив усіх у дурні. Примудрившись за три тижні облоги, постійних арт-, ракетних і авіанальотів втратити лише трьох бійців пораненими, він вивів загін через потрійний, «непробивний» кордон окупантів без жодного пострілу.

Загін уже відходив гірськими стежками, а в селищі гриміла канонада. Противник готувався до штурму. Скільки генералів, офіцерів і солдатів «після вдалого завершення операції» одержать ордени, медалі, підвищення в званнях і посадах?

За всіма документами групу найманців з України вже було знищено. Цікаво - Скіфа не по-лишали думки про противника, - кого вони пред'являть як убитих ворогів? Чи не своїх солдатів? Звичайно, їх у них багато. Умільці, матері вашій... Втім, при чому тут їхня мати?..

Ішли швидко. Проводирі-горці відмінно знали дорогу, а противник, стягнувши до місця облоги всі резерви, був занадто заклопотаний штурмом. Правда, пару разів пролітали вертольоти, але вони були транспортні і, скоріш за все, займалися перекиданням військ.

Зараз потрібно було вийти на одну віддалену високогірну базу. Там перегрупуватися. Відправити поранених і чекати розпоряджень від керівництва.

Прийшли. На базі їх зустріли представники командування повстанців. Привітали. Загін розташувався на відпочинок. З першим караваном відправили поранених. Наступного дня одержали депешу з Києва. Поздоровлення й подальші інструкції.

дивіться також: http://www.lab.org.ua/article/597/