Олена Семеняка
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Міждисциплінарний дослідницький проект «Politosophia»
Америка, повчальний експериментальний «негатив» Старого Світу для реалізації демократичної (анти)утопії, втім, досить самодіяльний як на піддослідного кролика, ще від початку свого заснування, за Антоніо Негрі та Майклом Хардтом, мислив себе як «виняток на фоні деградованих форм європейського суверенітету» і взагалі «маяк республіканської благодаті у світі» [9, с. 19]. На перший погляд, схоже на староримський пафос: спільнота рівних, котра гордо виконує нею ж встановлений закон – звідси престижність конформізму в США, тоді як у Європі, за спостереженнямиЖана Бодрійяра, поширилося майже ритуальне непідкорення власній системі цінностей [Див. 1].
З іншого боку, щось на зразок общини (Gemeinschaft) «ліберальних демократів» уявити важко. Бо йдеться про формальну рівність індивідів на рівні символічного залучення в абстрактну громадянську одиницю, а за таких умов, вже наперед жахаючись своєї неполіткоректності, не можу не погодитися з тим, що жодна із меншин ніяк не стане «більшою», і не в останню чергу через тотальний дефіцит відмінності в таких суспільствах. Так, за описаною Славоєм Жижеком динамікою, єдиним засобом позначити Розрізнення в індиферентній анонімності зв’язку закону із його суб’єктами є таке недемократичне явище, як перетворення певного Іншого (статі, релігії, раси) на «абсолютного Іншого», що має бути знищений для захисту їхньої ідентичності. Хоча, заКрістофером Лешем, расизм може ставати й демонстративним способом висловити свій протест проти нав’язливої переконаності в тому, що з’ясування прав меншин є найпривілейованішою проблемою суспільної дискусії. Але тоді термін расизм, напевно, варто взяти у лапки.
Не менш доречні його сумніви стосовно того, що заборона расових епітетів та іншої демінутивної фразеології сотворить диво з внутрішнім самовідчуттям меншин. Подібна заборона, в кращому випадку, є необхідною, та недостатньою умовою. Адже причиною останнього не стільки є расизм, сексизм чи гомофобія дискримінаторів, а саме неминучий ressentiment тих, хто знецінює себе за мірками свого же «ворога»; меншинам, як і етнічним фундаменталістам, на думку Жижека, бракує деякої дози «істинно расистського» переконання в своїй вищості [3]. З цих міркувань більш послідовним виглядає сепаратистський ухил і радикалізм в дусі Франца Фанона йМалкольма Ікса, який цілком слушно вважав, що право сидіти на горщику поряд із білим – не надто втішний підсумок для революції.
Втім, як на мене, у ньому таки більше позитиву, аніж у праві перетворення на «вагінального американця» для жінок. Тональність цих політкоректних евфемізмів передає не тільки спровоковану феміністичном рухом юридизацію «статевого життя», але і факт безпрецедентної непопулярності напруження між правом і моральністю, публічним і приватним простором в американському суспільстві. Витоки перекосу на користь першого із членів опозиції можна знайти в колоніальній практиці новоанглійських пуритан, що в інтересах більшості зробили нормою публічне обговорення навіть найменш придатних для такого казусів. Можна лише здогадуватися, чому в такому «незакритому» суспільстві торг є моделлю для розмови (за Тетяною Венедиктовою), а ностальгія за інтимністю тільки підкреслює її небажаність для явно ринкових відносин. Рорті, розсортувавши «лібералів» і «естетів», натомість тільки загострив конфлікт: «не стануть приватизуватися» [8] філософи.
Як би там не було, але мені здається дійсно незбагненною моральна насолода від безперешкодної підзвітності свого життя законодавчим постановам; мабуть, у цьому винен низький рівень моєї правосвідомості. За спостереженнями Жиля Ліповецького, якщо в 60-ті і 70-ті роки фемінізм сприяв послабленню суспільного втручання в особистий простір, то зараз навпаки він вимагає збільшення суспільного контролю над «приватним сектором». Віддаючи належне деяким з мотивів, що виправдовують феміністичний рух, не можу не подивуватися його подекуди анекдотичним і не дуже результатам.
Стосовно другого: дослідник згадує масове розповсюдження так званого синдрому жертви, що полягає в схильності тривожного числа «споживачів і громадян» вважати себе потерпілими з вини якихось служб, товарів, дій і вимагати компенсації зловмисно завданої шкоди. Не випадково Зігмунт Бауман також відзначив криміналізацію все більшого і більшого масиву вчинків в США. Для нього не секрет, що градус близькості уже на рівні особистого знайомства в принципі виключає помсту та вирок в термінах карного законодавства, чого не скажеш про любителів змагань у залі суду. В цьому відношенні Камілла Палья, що заперечує доцільність юридичного протекторату, дійсно є чорною вівцею в стаді американських феміністок.
Хоча, за Бауманом, в світі глобалізованих фінансів і без синдрому жертви все, що лишається для безнадійно провінційних урядів «суверенних держав», – це симуляція бурхливої діяльності у сфері боротьби зі злочинністю. Ясно, що не останню роль в цьому корисному процесі відіграватимуть в’язниці. Описана Бауманом ультрасучасна повністю автоматизована в’язниця Каліфорнії «Пелікан Бей», мабуть, була б гідним доповненням прогресії, запропонованої Джорджом Рітцером: бюрократизація – Холокост (скільки людей можливо вбити за одиницю часу) – менеджмент – конвеєр – однотипне будівництво – супермаркет – МакДональдс.
Справді, МакДональдс є дорогоцінним надбанням проекту новочасної раціоналізації: напхати (double)гамбургером свою res extensa і функціонувати; для чого саме – не важливо. Якщо вірити Рітцеру, заклад швидкого харчування, крім всього іншого, став еталоном для організації освітнього процесу, і не лише в Америці. Рейтингова накопичувальна система, імперсональне тестування, кількісна вимога зразку «Publish or perish» і т. д., звісно, справляють гнітюче враження, але, за Жижеком, тотальна об’єктивація критеріїв оцінки насправді є закономірним наслідком «демократичної рівності», яка забороняє посилатися на символічний мандат індивідів під час розподілу статусних ролей у структурі соціуму.
Парадоксальним наслідком ідеології «рівних можливостей» стало діагностоване американським соціологом Крістофером Лешем явище «повстання еліт» як впізнавана алюзія на знамениту працю Хосе Отреги-і-Гассета. На думку Леша, новий клас «управлінців і спеціалістів», пишаючись своєю незалежністю від успадкованих гарантій, глибоко переконаний, що рівень його особистої заслуги малосумісний з вдячністю до попередників або відповідальністю перед минулим і теперішнім. Раніше комфорт історичної безграмотності був винятковим привілеєм мас; тепер весь світ схиляється перед «елітами». Не дивно, що вони сповідують культ соціальної мобільності як вбивчий аргумент на користь унікальної досяжності кар’єри self-made man, тобто можливості (і необхідності) швидко «піти угору». Проблема в тому, що сам термін вертикальної мобільності передбачає експліцитну ієрархію – наприклад, форми двокласового суспільства, в якому меншість «монополізує переваги, що надаються грошима, освітою і владою» [4, c. 26]. Освіта езотеризується і залишається прерогативою порівняно вузького кола громадян, наявність спеціальних знань у решти не потрібна.
Спираючись на Джона Гіллорі, Михайло Гронас показав [2], що саме ця модифікація американського суспільства стала одним з підводних каменів культурних війн у 80-х. Адже далеко не останньою причиною відмови від «високого канону» є усвідомлення того простого факту, що він навряд сприятиме практичній справі соціальної мобільності. Звідси ідея надлишковості гуманітарної освіти, а також спроба адаптації її дисциплінарного фонду до нової версії культурного капіталу. Відтак з’являється програма-мінімум для професіоналів, аналітиків та інших менеджерів, які охоче споживають маскультуру. Хоча існує особливий клас споживачів, що усвідомлюють її ідіотизм, але обмежують свій «бунт» таким собі «прихованим іронічним відтінком».Наомі Кляйн, вважаючи їхню позицію досить вразливою і неоригінальною, дає альтернативну настанову: бути критичним і розбірливим в умовах масового стьобу [5].
Відомий американський філософ Ричард Рорті теж прагне знайти «серединний шлях» у сприйнятті Америки між самопародіюванням та «вузьколобим мілітаристичним шовінізмом» [6, c. 12] як «ексклюзивним різновидом національної гордості». Але його оптимістичне бачення «однієї з найкращих суспільних моделей» поділяється далеко не всіма американцями, і не обов’язково з цих гротескних точок зору. Рорті гадає, що в демократії майбутнє є. Леш дещо зміщує акцент: питання не у тому, чи зможе вижити демократія, а в тому, «чи заслуговує вона на те, щоб вижити». Можливо, створюється враження, що хибно зводити феномен США до демократії, а демократію до США (у нас же теж, як кажуть, демократія), але настільки ж хибно щось судити про Америку, не врахувавши домінанти її самоописів.
Так, продовжує свій хід думок дослідник, ліберали завжди думали, що саме установи, а не моральні якості, конституюють демократію – режим, що уможливлює співіснування різних індивідів. Сьогодні це зручне уявлення дискредитоване кризою компетентності і громадянської довіри (і, можна було б додати, корисне хіба як протидія ескалації «кумовства» у нижчих й вищих ешелонах влади). Звідси Леш робить висновок, що демократія – не самоціль (якщо вона не зводиться до всезагальної доступності матеріальних благ, звичайно). Саме тому він не настільки «чутливий до болю іншого» (вимога Рорті), щоб змусити себе утриматись від судження стосовно деяких «ідіосинкразій», і пропонує більш дієву етику, ніж етика терпимості, що обернулась атрофією критичного зусилля як такого (раптом воно когось образить). З цих міркувань Леш відмовляється лояльно «поважати» всіх підряд, наполягаючи, що право на повагу треба заслужити. Повага не тотожна толерантності, бо виражається у судженні, яке встановлює розрізнення, і, як би недемократично це не виглядало, вказує на таку з нерівностей, що не належить рівню соціальних та економічних компенсацій.
Але щоб визнати наявність даної, потрібно трохи більше, ніж для вже звичної (але не безпроблемної) ідеї соціальної справедливості: за Славоєм Жижеком, егалітарна справедливість, тією мірою, якою вона спирається на заздрість, звісно, зовсім не виключає самопожертви – якщо своєю жертвою мені вдасться позбавити Іншого його надлишкового задоволення («я готовий відмовитися від цього, щоб інші (також) не мали (не могли мати) його!») [3]. Звичайно, етичний прагматист, тим більше за досягнення бажаних результатів, не переймається континентальним неврозом «чистого наміру» – досить, щоб працювало (рівень суспільного садизму зменшився, ВВП збільшився і т.д.). Також повністю зрозумілий скепсис Рорті стосовно «прагматичності» культурних критиків, нездатних на конкретну політичну ініціативу. Так, після прочитання Фредріка Джеймісона, за Рорті, у вас з’являються гадки майже про все – крім того, що ж треба робити. Але, звертаючись до принципу самого Рорті [7], метою прочитання текстів є не встановлення того, до чого треба прагнути, а з’ясування того, до чого варто прагнути. Тому мені, в силу належності до невиправних шанувальників «апокаліптичної французької і німецької філософії» [6, c. 86], і не здається, що до описаної автором «однієї з найкращих суспільних моделей» варто так некритично прагнути. Дійсно, проблема «демократії» у тому, що «недемократичний» вибір таки є можливим (хоча б у стилі «Я так думаю»).
Література:
1. Бодрийяр Ж. Америка / Ж. Бодрийяр [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.philosophy.ru/library/baud/amerique.html.
2. Гронас М. Диссенсус. Война за канон в американской академии 80-х - 90-х годов / М. Гронас [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://magazines.russ.ru/nlo/2001/51/gronas.html.
3. Жижек С. Некоторые политически некорректные размышления о насилии во Франции и не только / С. Жижек [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://magazines.russ.ru/logos/2006/2/zh1.html.
4. Лэш К. Восстание элит и предательство демократии / К. Лэш. – М. : Издательство "Логос", Издательство "Прогресс", 2002. – 224 с.
5. Кляйн Н. No logo. Люди против брендов / Н. Кляйн [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://enbv.narod.ru/text/Econom/marketing/Klain_No_Logo/str/03.html.
6. Рорти Р. Обретая нашу страну : Политика левых в Америке XX века / Р. Рорти. – М. : Дом интеллектуальной книги, 1998. – 128 с.
7. Рорти Р. От религии через философию к литературе: путь западных интеллектуалов / Р. Рорти [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.w3.org/TR/REC-html40.
8. Руднев В. Нравственность как набор языковых практик / В. Руднев [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.w3.org/TR/REC-html40.
9. Хардт М., Негри А. Множество : война и демократия в эпоху империи / М. Хардт, А. Негри. – М. : Культурная революция, 2006. – 559 с.
Джерело: