До сторіччя від Дня народження Провідника Ярослава Стецька (19.01.1912-19.01.2012)
1
Українська Національна Революція є одночасно соціальною. Що це означає?
Українська Національна Революція – це корінна зміна в її ж напрямі всіх вартостей та установ індивідуального та суспільного життя української людини.
Соціальна революція – це ґрунтовна зміна відношення поодиноких людей та суспільних верств по відношенні до різнорідних елементів цінностей життя: духовних і матеріальних.
Політична революція – це захоплення влади поневоленим народом і ним продовжувана, здійснювана соціальна програма в національних рамках.
Бо, треба підкреслити: соціальна програма охоплює не тільки відношення людей до економічних вартостей, хоча – в нинішньому часі загальної нужди й експлуатації – в першу чергу економічних, але, в цілому до всіх вартостей життя і співучасть в користуванні ними – всіма центро-творчими українськими національними елементами.
Соціальні зміни так довго не є революційними, як довго їх виконує, проводить панівна нація, хоч вони інколи й виходили б на користь поневоленої нації. Бо хоч окупант під натиском нашої сили буде поступатись, буде приневолений, як, наприклад, на Східних Землях, згодитися на приватну власність на деякі предмети виробництва, зокрема в хліборобстві, то все це не є повною революцією, бо повну соціальну революцію для себе провести може той, хто перед тим був поневолений, – тільки захопивши політичну владу. Будь-які соціальні переміни, що провадяться пануючою нацією, є реформами, а інколи вони мусять бути поступкою поневоленій нації, завдяки силі тієї останньої; коли ж є репресивними у відношенні до поневоленого народу, то є – контрреволюційними.
Без захоплення влади поневоленим народом, себто без політичної революції, немає соціальної.
Яке відношення політичної революції до соціальної?
Політичний момент є екстрактом-синтезом усіх центральних процесів життя, є їх збіжною точкою й передусім повного здійснювання вимог суспільної, господарської, культурної натури. Він, як мотив і цільовий момент, виростає органічно з життя і його очолює, його в цілому та кожну царину зокрема, він є тим спільним елементом усіх царин життя. Коли тією найістотнішою його сторінкою є момент влади, то влади зрозумілої як духовної, так і її наслідку: можливості диспонувати матеріальними вартостями по власній владі – фізичної, що є другою, невідривною, сторінкою духовної, і без якої не існує повне володіння, – по-нашому зрозуміле, – духовне. Бо духовна влада хоче й мусить переходити в чин, теж чин фізичний. Бо тільки зброєю здобувають державу, бо тільки зброєю розвалюють імперію, зброєю, яку одуховлює ідея та мораль. Тільки в збройному чині є проба моралі та вияв страждання ідеєю. Дух мусить втілитися в чин! Ідея та мораль – у мечі! Влада духу мусить стати повним володінням тіла й кидати його у вир ризику, щоб там знайти свій пробний камінь, свою справжню вартість. Страждання ідеєю, що не переходить у чин, є мучеництвом, а не фанатизмом активної, героїчної людини, смільчака, прометейця!
Отак, політичний момент спільний усім царинам життя, байдуже, чи зватимемо його всеохоплюючим володінням національного духу, чи як-небудь інакше.
Істотною є проблема влади. Бо розуміння політики досі було спрощуване, воно зводилось до таємного кабінетного "керування" горсткою людей справами життя, тоді коли проблема влади є проблемою кожної клітини життя, бо кожна з них змагається за свій розріст, рацію.
Отож справа політики – це справа всього життя, без решти.
Звичайно не тільки самої влади, по варварські зарозумілої, влади Чингізхана, але влади в ім'я вищих, національно-етичних вартостей життя, що для їх здійснення українська людина прагне влади, хоч й не заперечує творчої ролі й самого гону влади, що є теж поштовхом праці, змагу. Але, передусім влади в ім'я творчості!
Етичні вартості мають своє творче відношення до соціальних проблем життя. Від їх здійснення залежить здійснення соціальної програми. З героїчною поставою до життя стоїть у тісному зв'язку уможливлення диспонувати матеріальними вартостями життя.
Етична постава в житті диктує постулат праці, соціальної справедливості, ліквідації руїнної класової боротьби, об'єднання всіх українців навколо однієї Ідеї, якою живуть, яку здійснюють, яка визначає їх вартість як людей. Бо – хто поставив би знак запитання над своїм українським патріотизмом - поставив би знак запиту над собою взагалі, як людиною.
Всі ці елементи вміщає в собі наша революція, що змагає за краще, величніше, шляхетніше життя в майбутньому.
Наша революція не закінчиться з моментом здобуття державності. Перед нами стоятиме вимога перебудови всього життя на нових засадах, перевиховування громадянства в нових, героїчних, ідеалах, прив'язання до золотої нитки нашого росту в минулому, яку треба дальше прясти, а яку в клубок Аріадни заплутали наші доморослі соціалісти та "демократи"; провести засади аграрної, промислової та торгівельної переміни, узгляднивши не тільки господарську сторінку (хоч її в першу чергу), але цілість проблематики, що існує на тих ланках життя, а які є частинами одного великого: Нації.
І, як революційний націоналізм є тим, що він дає нові, протилежні сучасним, цінності життя, так і є він консервативним, коли йдеться про збереження тих добрих вартостей нашого минулого, сучасного – та прив'язання до них у майбутньому. Бо він, бо наша революція – це не тільки сучасне, але це передовсім майбутнє та зв'язок і консервування героїчного минулого. Націоналізм – це синтез, це органічне поєднання світлого минулого – Богом нам даного гетьмана Хмельницького, Володимира Великого Святого, Залізняка та Ґонти, Великого Здвигу І917-20р.р., героїчного сучасного та ще кращого, величнішого – майбутнього; "Мертвих, живих і ненароджених, в Україні і не в Україні сущих"; і тих, що на полях над Калкою і Каялою, і тих, що під Жовтими Водами й під Берестечком, і тих під Завихостом і Полтавою, тих під Крутами й Базаром, тих на Маківці й Лисоні, тих у підпіллі сучасного, тих на Сибірі й на широких морях і поза ними і усіх тих, що коли-небудь і де-небудь за Україну життя віддали. Націоналізм – це той духовний організм, що нерозривно зв'язаний з Українською Землею – від правіків існування у вічність, що перед нами був, є і буде вовіки існувати на Богом нам даній, нами добутій Землі, – Землі, що не з чиєїсь ласки, а по праву меча нашою стала.
Як більшовики могли називати себе революціонерами раніше, маючи в своєму розумінні на це оправдання, так зараз, не тільки з нашого погляду (бо наш погляд від початку був однаковий), але й зі свого – вони контрреволюціонери. Справжніми соціальними революціонерами є ми, та й не тільки революціонерами, не тільки людьми майбутнього, ні! Ми вже були! Ми є і ми ще прийдемо! Ми революціонери, але ми й традиціоналісти, ми за світлим минулим, ми його зберігачі й продовжувачі! Ми вічні в минулому й ми вічні в майбутньому. Україна – це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула. Тоді ми й революціонери, ми й консерватисти! Ми й творці вартостей для сучасного. Тому ми будівничі, тому ми й ті, що руйнують усе лихе, бо той, що будує, мусить руйнувати!
Ми руйнуємо весь сьогоднішній соціальний лад – в ім'я свого національно-справедливого, ново-солідаристичного.
2
Те, що національна революція є водночас соціальною, означає, що вона створює відношення до матеріальних та духовних вартостей українців усіх верств та кожного зокрема в площині рівного права користуватися ними та справедливого їх розподілу, який є в тому, що кожний має однакові умови для творчості. Наслідки тієї творчості та кількість здобутків уже залежать від кожного зокрема – з тим же, що кількість осягнених матеріальних вартостей не може перейти означеної верхньої границі на саме індивідуальне користування, як теж ступінь-величина нижньої межі – не можуть бути нижчими за встановлені державою. Досягнення та їх кількість залежні від творчості людини, але ця творчість є стисло визначена національними рамками та національною ідеєю, яка з тієї творчості промінює й її мотивує.
Соціальна справедливість означає не задоволення всіх егоїстичних забаганок одиниці, але створення ладу, який висуває відносні суспільні верстви, які наймогутніше скріплюють націю, та задовольняє їх життєві потреби в такій мірі, як цього вимагає ріст цілості, суворе, тверде життя, але – якраз життя, а не животіння! Зараз цими верствами є найширші маси українського населення. Отже соціальна справедливість вимагає задоволення всіх розумних потреб найширших мас, переважної більшості населення.
Тому ми проти ліберал-капіталізму, який задовольняє здебільше вимоги населення, капіталістів, не раз вимоги гедоністичні. Але ж соціал-комунізм відкидає власне, ті вимоги більшості, маси! – скаже хтось. Навряд. Він тільки фраза-обман. Чому? Соціал-комунізм у теорії хоче зрівняти всіх людей, лінивих з трудолюбивими, чесних з підлими, розумних, ініціативних з недотепами, безвольними. На практиці він створив бюрократичну буржуазію отих усіх поганячів, керівників колхозів, совхозів, фабричних заводів і т.п., і знову – меншість кар'єристів та чужинців, передусім москалів чи запроданців – експлуатує більшість, маси, бо живе за рахунок їх творчості, їх праці,
Москво-комунізм є окупантським продуктом для поневолення чи експлуатації багатств України та визиску праці українських людей.
Лібералістичний капіталізм у Польщі, Румунії й Чехословаччині є окупантським продуктом для поневолення й визиску наших багатих земель.
Наймана праця, якої ми є противниками, є наслідком окупантських соціальних настроїв. Ми не знаємо наймитів! Ми знаємо вільних та гордих людей праці! Ми не знаємо насильної, "примусової" праці, а працю вільну! Примус праці – це ненависть праці!
Ми висуваємо любов до праці, працю – як сенс життя, як стихію життя, як честь, як радість життя. Тільки лінюх "мусить" працювати. Героїчна людина хоче працювати, бо без праці не може жити! Примушувати треба до праці лінивих людей, український загал цього примусу не потребує, бо він сам хоче працювати, але теж прагне вільно розпоряджатися продуктами своєї праці.
Отже вільна праця і вільне розпорядження продуктами власної праці. А не як у підмосковській українській землі або під Польщею чи під іншими, де брак верстату праці (Польща та інші), чи (як московський державно-бюрократичний) всі продукти на нашій не своїй землі (колгосп і обезвласнення українця-продуцента) йдуть у руки московського окупанта, (в Польщі – польського; через приватні руки польських промисловців чи поміщиків і колоністів), а українських працюючих людей продуктами ними ж створеними з їх праці, з їх землі, левину частину загарбуючи в свої московсько-експлуататорські нетрі.
Ми проти ліберал-капіталізму й проти комунізму. Ми за лад людей праці, за лад солідарності всіх продукуючих українців, за рівність усіх на життєвому старті, за створення кожному українцеві однакових обставин для праці, але нерівномірність при обсягах, бо той, хто краще, більше, з запалом та любов'ю працює, здобуде більше і йому належить більше за того, хто менше й з неохотою працює. Не всі люди є добрі, не всі є працьовиті, тому не однакові, не всі є рівні.
Тому й ми не є такими "демократами", які кажуть, люди однаково вартісні. Але ми знаємо життя й ми з серця життєві демократи, такі, які твердять, що кожний українець, з якої він не походив би верстви, коли він героїчно сприймає життя – повинен увійти в ряди аристократії духу й творчості та керувати життям, будувати соціальний лад та перестерігати, щоб злі елементи його не залили; ми демократи, які твердять, що перед кожним без різниці стоїть в однаковій мірі постулат чину та кожний цю вимогу сповняє, згідно наших етичних засад, має тотожну розцінку, з якої соціальної верстви він не походив би.
І пастух, і професор університету, і рядовий, і маршал, і двірник, і будівельник, і "служниця" і господар-власник, – всі вони в нас морально однаково вартісні, коли вони живуть тією самою ідеєю. Бо кожний з них дає зі своєї творчості те, на що спроможний. Кожний з них прагне дати те, що тільки є в силі. Тому мірило розцінки людей лежить не в роді праці, а в моральному ставленні до праці, не в тому, що хтось матеріально чи духовно продукує, а в тому, для чого він це продукує і чому, – в ідейно-етичному ставленні до життя. І коли хтось це ідейно-етичне, національно-героїчне ставлення та здібності має, чи буде він шевським челядником, хліборобським робітником, чи двірником – він увійде в ряди нашої провідної верстви, він стане, коли матиме дані на це, й провідником нашим! Наш соціальний лад є власне побудований на засаді етичної рівності усіх працюючих та раціональної вимоги праці для кожного. І в тому сенсі ми щирі демократи, бо не з гроша, а з серця ми демофіли.
І коли в нас таке етичне розуміння людей та їхньої творчості, то в нас немає боротьби "робітничої" верстви з "буржуазною" – боротьби класів зрозумілих не як, скажімо, промисловий клас, який вміщає в собі "робітників" і підприємців разом, спільно, – класи "пролетарів" проти "не-робітників" ні "неробітників-працедавців-буржуазії".
Ні! В нас усі робітники, всі працівники, ніхто не дармоїд. Один працює безпосередньо фізично, інший організує працю, але всі працюють. Усім дає можливість праці нація і вона є працедавцем, а не одиниця, хоч, звичайно, свої повноваження часто "переливає" на здібні для цього одиниці, для яких вона саме є моральною дійсністю (як і для організації праці здібних безпосередніх виконавців, т.зв. робітників) і вони виконують тільки її волю. Таке ідейно-етичне відношення до праці є гарантією морального росту людини.
Тому в нас немає руїнної класової боротьби, бо є національний моноліт, є поділ праці, поділ продукції, а також поділ на здібних і менш здібних людей, вартість яких оцінюється все ж по їхнім моральнім ставленні. Беручи його на увагу, задовольняється їхні потреби з тим, що, згідно з природним поділом людей на різних, згідно з природною нерівністю, неоднаковістю всіх – один досягає більше, другий менше, але завжди стільки, скільки він і його рідня потребують на прожиток та взагалі на всецілий ріст у житті.
І всі українці співпрацюватимуть взаємно – хліборобські "робітники" з хліборобами, двірники з будівельниками, "робітник" у підприємстві з підприємцем, робітник в удержавленому підприємстві з його керівником. Хліборобство як цілість (до якого входять багатші і бідніші хлібороби) з промислом як цілість (до якого входять багатші й бідніші промисловці, техніки, "робітники" і т.д.), купецтво-торгівля як цілість (до якого входять і торговельні учні й купці, що вчать і т.д.) з двома попередніми. І всередині тих верств (класів) між поодинокими групами, що продукують однакові добра (бо промисел, як цілість, витворює промислові товари, хліборобство хліборобські – значить, рід творчості є однаковий) є солідарна співпраця та й назовні між родами іншої продукції, себто іншими класами, на площині взаємних потреб, виміни продуктів і передусім національної солідарності. Тому наш соціальний устрій є ново-солідаристичним, тому "ново", бо в нас зав'язки устрою вже були в минулому. За княжих часів не було українців "наймитів", а були всі вільні й співпрацюючи. Оформлятися на принципах зрізничкованого життя починав цей лад за гетьмана Хмельницького, та не довелося. Лад вільних, гордих українських людей відновлюємо ми! До минулого нав'яжемо, але й минуле скоригуємо, до нових умов примінимо, але з наших умов, з нашого життя відчитаємо сили росту, не потребуючи наслідувати чужих зразків, а маючи свій власний соціальний лад.
Ще кілька речень практичного змісту, коли йде про конкретизацію деяких вимог нового соціального ладу:
а) колгоспи підпадуть поділові на індивідуально-родовому, трудовому принципі (збірна технічна форма господарювання на добровільній умові між хліборобами-власниками зовсім не заперечує принципу приватної власності; держгоспи (совхози) будуть частково поділені, а частково будуть збережені, але на нових основах);
б) важкий промисел підляже удержавленню, легкий, мануфактурний, велика більшість харчової промисловості (крім монополій) і т.д. перейде у власність працюючого в даній галузі робітництва (кооперативну чи індивідуальну). На принципах приватної ініціативи закладатимуться нові підприємства, а в них робітництво на засадах своєї праці з часом ставатиме співвласником. Бо не тільки за гроші купується право власності, але й за працю тим паче. Право приватної власності нашого розуміння – буде привернене;
в) торгівля кооперативна, індивідуальна і теж державна;
г) на західноукраїнських землях – вивласнення без викупу поміщицьких земель на індивідуально-родову власність українського хлібороба малоземельного і безземельного і то в такій мірі, щоб кожний з наділених міг утримати родину. Значить, родина є тут принципом. Решта безземельних дістане працю в промислі тощо. Вивласнення колоністів. Робітництво матиме можливість набути право власності пайка у предметі свого виробництва – теж на підставі своєї праці, яку вкладатиме.
Ще одне ствердження на закінчення й завершення цих з'ясувань:
Національна революція, з'єднана з соціальною, окреслюється коротко: націоналістична революція. І коли хто каже:націоналістична революція, то вже не потребує додавати – соціальна. Коли хто кажеукраїнський націоналіст – то це означає національний суспільник-революціонер.