Ярослав Стецько: Бунт проти матеріялізму

Ідеї слави, правди, волі — „братів визволяти, слави добувати”, за віру православну — належать до головних, типових українській духовності метових проекції історичної дії нації.

„Грабуй награбоване” — типове гасло загарбницьких аспірацій російської нації. Ось яка велика духова прірва між українською і російською націями. Ідеї добра, справедливості, шляхетності й великодушності — знаменні риси національного характеру українця. Це відзначають теж і чужинці. Один угорський письменник в американському журналі описує таку подію:

„Коли під час Другої світової війни совєтські війська наступали на Будапешт, німецьке командування наказало розстріляти совєтських парламентарів (посланців) для пересправ про умови капітуляції Будапешту. У відповідь російське командування дало наказ наступаючим совєтським частинам грабувати і вбивати населення Будапешту. В одному схоронищі сиділа без їжі група угорців — старі ймолоді, жінки і діти. Ждали помсти совєтських вояків, між якими було багато й українців, їх села (українців), — пише автор, — спустошили угорські війська, що вбивали навіть невинних людей, жінок і дітей і від них ждали угорці нічого іншого, як тільки кари і помсти.

Раптом до схоронища ввійшов, з готовим до стрілу наганом, совєтський вояк-українець. Обличчя в нього було дуже сумне, навіяні великою втомою очі, шляхетне, як у святого, обличчя. Був це український селянин, церкву якого сплюндрували, жінку вбили, майно забрали. Тепер він стояв перед ними зі зброєю в руках. Поглянув на втомлені обличчя жителів схоронища, на заплакану голодну дитину, на графиню з перстенцями й браслетами, що схлипувала зі страху. І ніщо, — пише автор, — не стояло на перешкоді, щоб той вояк оправдано помстився — всіх постріляв і пограбував. Але він обернувся і вийшов. Тепер угорці сподівалися юрби вояків, яких він приведе на грабіж, ґвалтування жінок і вбивства

Тим часом він вернувся, але сам, навіть без нагана. Поклав на стіл великий житній хліб, і цей вояк, українець із Хрестоподібним обличчям, — як пише автор, — не сказавши ні слова, залишив схоронище”. У той час у місті вояки-москалі плюндрували й грабували все, що їм попадало під руки. Німці йшли на Схід за хлібом і салом. Своїм воєннозаслуженим обіцяли поміщицькі добра в Україні, якими мали стати колхози після перемоги Гітлера. Не слава І честь їх батьківщини, не містика, не почуття справедливості і не історичне призначення гнали їх проти московського комунізму, а жадоба грабунків і здобуття нових колоній.

Історичне призначення української нації — боротьба проти імперіалістичної Росії, яка була і є втіленням усякого зла, насильства, рабства І безбожництва. Це надає нашій боротьбі елементів релігійної війни. Особливо важливим чинником у ній є катакомбне християнство. Як підтверджують факти, священнослужителі, які відмовилися служити московсько-комуністичній церкві, втішаються великою популярністю, вони таємно відправляють Богослужби, їх слова слухають не тільки старі, але й молодь. За християнство, як колись за віру православну і великі ідеали української нації, за ідеї визвольного націоналізму, за волю людини і соціальну справедливість — іде сьогодні боротьба в Україні та на всіх просторах СССР, де живуть українці. Смерть п’ятисот українських жінок під російськими танками свідчить про те, що існують вищі вартості, ніж саме людське життя і все матеріальне. Ймення перських тиранів і завойовників давно забуті, а геройство спартанців з-під Термопілів живе далі й на ньому виховується молоде покоління всього культурного світу. Як страшний кошмар колись згадуватимуть майбутні покоління тирана Сталіна, але їх душа буде відроджуватися незабутніми прикладами геройства українських жінок Кінгіру чи повстань в’язнів Воркути й Норильська. Щоб вільний світ міг успішно противитися більшовизмові, він мусить перемогти в собі дух матеріалізму. Проти діалектичного й історичного матеріалізму мусить бути протиставлений християнський ідеалізм і націоналізм як соціологічна доктрина. Тільки дух нації є рушійною силою Історії, а не матерія і кляса. Людина, як Богоподібне єство, а не закономірності економічного порядку.

Трагедія вільного світу не тільки у його фальшивій політиці по відношенню до Росії і комунізму, а теж, зокрема, у невластивому відношенні до неістотних вартостей, що складаються на буття людини. Життєвий матеріялізм і переоцінювання матеріяльного коштом духового створюють пригожий грунт для комуністичного розкладу. Недавно в одній промові в Клівленді Даллес слушно сказав, що американці практикують у житті проповідуваний Москвою матеріалізм, хоч не визнають матеріалістичних метафізичних засад життя. Філософський матеріялізм Росії стає психологічним життєвим матеріалізмом у США. Терор і злидні, у яких живе людина за залізною заслоною, стоять у суперечності до філософського обґрунтування комунізмом буття людини. Гедоністичний добробут людини, що, на жаль, стає „американським способом життя”, стоїть у суперечності до окцидентального ідеалу життя. Надія на порятунок світу — в трагічній величі боротьби народів і людей, віруючих у Бога і свою Батьківщину, в краще й благородне й ідеальне, в національне і релігійне, у справедливе й добре. „Екс Орієнте люкс” — зі Сходу світло, але не з московського, казьонного, а з того підпільного Сходу за залізною заслоною, що в катакомбах. Саме до голосу цього Сходу повинен прислухатися вільний світ, пов’язуватися з його ідеями і боротьбою проти Зла. Перше завдання західного вільного світу — це глибинна антиматеріалістична революція духу, що є передумовою його політичної і мілітарної перемоги над комунізмом.

Бунт проти матеріялізму в усіх багатогранних виявах життя людини мусить охопити людину Окциденту. Нові вартості життя мають стати метою її прагнень. Уярмлені за залізною заслоною народи найбільше відчувають кривду і несправедливість, вони найбільш вразливі саме на ідеалістичні елементи, бо і національна неволя І матеріальні злидні є вислідом несправедливості та топтання прав людини і народів. Душа людська найбільш чутлива тоді, коли людина живе в національній і особистій неволі. Відсутність волі найбільше відчуває той, хто ЇЇ втратив. У стражданнях і в боротьбі оновлюється людська душа, так як релігія відроджується через мучеництво і самопожертву. Протекціонізм не сприяв ростові релігійного самопочуття, але переслідування давали незмінно силу релігії і утверджували наново правду про Бога. Теж у війнах, коли терплять незчисленні маси народу, коли найкращі його сини дають життя в обороні своєї землі і родини, творяться великі приклади самопожертви, що злютовують народ у націю, у єдність живих, мертвих і ненароджених.

Для людини, яка вірить у щось вище, в Бога і свою Батьківщину, немає страху перед стражданнями та жертвами в боротьбі за Правду. Коли ми віруємо в нашу національну Правду, в те, що воля України і боротьба за неї — це наказ вищого порядку, що це вимога нашого сумління, нашого людського „я”, тоді не страшні нам жадні ворожі сили, жодні жертви. Доки дух капітулянтства перед брутальною фізичною і матеріяльною силою не буде переможений, доти анти­матеріалістична революція духу не стане дійсністю, а політика вільного світу по відношенню до Росії і комунізму буде хитка й непослідовна. Своїх засад треба боронити безкомпромісово, у свідомості, що наша мета є не „мир” за всяку ціну, а тріумф Правди і справедливості за всяку ціну. Не збереження миру, якого немає, а перемога ідеї волі і гідності людської і національної мусять стати метою вільного світу.

Коли на порозі Нового Року думаємо про великі проблеми світової політики і робимо її підсумки, то треба насамперед відмітити найістотніше — Правду всіх правд у сьогоднішній гігантській боротьбі світу Добра зі світом Зла, волі й тиранії, віри в Бога і воюючого безбожництва, ідеалу посвяти і гедонізму, героїчного і егоїстичного. Вільний світ мусить насамперед відродити в себе велику віру в благородну ідею, для здійснення якої відбуваються політичні й мілітарні заходи. Великі ідеї треба боронити, коли необхідно, і збройними силами. Справедливі війни Добра проти Зла благословить і християнська релігія.

Велику мету треба поставити перед нашою молоддю і на чужині, зокрема за океаном, у „Новому світі”. Якщо наша молодь не житиме чимось великим, героїчним, шляхетними прагненнями, вона занидіє в полоні матеріялізму. Український визвольний націоналізм вимагає суворого життя, самопожертви, ставлення ідеї понад матерією, національного понад особистим, спільного понад егоїстичним. Праця на користь своєї Батьківщини вирощує саме ці співзвучні з християнським ідеалізмом елементи. За друзів своїх – незмінний маяк для нас і нашої молоді. На порозі Нового Року необхідно призадуматися теж над глибокими правдами життя, які для людини, як духового єства, завжди були тернистим шляхом і пробою вартості. Може, саме тому, щоб все наново рятувати людину, яка забуває своє призначення на землі, щоб відродити ЇЇ духово, потрібні злидні, війни і жертви, зокрема коли йдеться про зматеріалізовану частину людства, яка служить гедонізмові й мамоні.

Бо на руїнах матеріальної мамони, у стражданнях і злиднях, оновлюються правдиві вартості в житті людини. Тоді вона віднаходить свою втрачену духовність, свою гідність і своє правдиве призначення на землі людині спроможністю правильно, праведно вибирати, згідно з абсолютним ідеалом справедливості; виповнити рамки свободи національним змістом, що заставляє людину брати під увагу добро, потреби та інтереси кожної іншої людини в національній спільноті. Націоналістична етика вимагає побратимських, людських взаємовідносин і почуття взаємної спів відповідальності. Вона висуває примат добра нації над взаємо суперечними інтересами кожної одиниці-егоїста; ототожнювати те, що Св. Тома називав — „властивим добром” кожної людини із загальним добром нації, як духово-органічної спільноти, а не механічно склеєної, атомістичної та випадкової збірноти ворожо до себе насторожених егоїстів-споживачів, котрих нічого іншого не обходить, окрім власних вузько особистих інтересів.

Націоналістичний ідеал людини відмінний від капіталістично-ліберального, а також цілком протилежний комуністичному, ідеалові, де людина зведена до статусу гвинтика пере бюрократизованої державної машини й системи виробництва. Комунізм перетворює людину в політичне та суспільне обезвласненого від влади раба, в матеріально обжебраченого молоха терором змобілізованого, в цілому з мілітаризованого суспільства-держави, в якому постійно наче б ведеться «війна», щоби здійснити якийсь згори продиктований «план». У капіталістичних суспільствах, побудованих на капіталістично-ліберальному ідеалі сваволі одиниці-егоїста-споживача, більшість із продуцентів серед населення є відчуженими від праці, бо неможуть вільно та вповні користуватися продуктами своєї праці. І тому вони приймають працю не як вільну, життєрадісну, духово-творчу діяльність, але як зненавиджені, хоч неминучі, пута. Для комунізму,, натомість, праця вже набирає прикмет цілковитої невільничої примусовості, а людина перетворюється не лише в обезвласненого від влади раба, але й у духовно обжебраченого, обкраденого звичайної людської гідності дикуна, принаймні в очах привілейованої касти державних вельмож.

У центрі націоналістичної програми державного будівництва і соціального ладу стоїть суспільне і національне відповідальна людина, вільний і тому гордий продуцент, вільною працею якого збагачується вся національна спільнота. У комуністичному, воююче безбожницькому ладі, натомість, властива людині ідентичність, її істотна індивідуальність, є здавлені, примусово зведені до рівня аморфної, без ідентичної масовості. До речі, демоліберальний капіталізм і тота­літарний комунізм — дві сторони однієї монети, дві екстреми одного лиха: нехіть до національного первня, до нації взагалі, до спільного, загального добра всіх жителів, вільних продуцентів, національно-державної спільноти, як основного упорядковуючого чинника всіх суспільних відносин.

січень, 1959