(Тиціан - Викрадення Європи, епізод еллінського міфу)
Паризька декларація - вельми цікавий документ. На фоні пануючого розгулу лівого екстремізму згадки про національні держави та християнські підвалини Європи виглядають рішучим викликом сучасності. Що цікаво, серед підписантів багато поміркованих філософів з ліберальними поглядами (і це чутно в певних згадках про цінність людини та гуманізму). Тепер і вони розуміють, до чого докотився ЄС, який будувався як союз національних держав на християно-демократичних засадах (згадаймо того ж Роберта Шумана).
В часи катастрофи будь-який консервативний крок - благо. Однак чи не з цього духу компроміс виросли бур'яни 1968 року? Якщо ми хочемо справжнього відродження Європи, слід звернутись до середньовічного фундаменту -
отого духу нашої європейської давнини, що ставить лицарство під знамено хреста, підпорядковує особисте громадському, індивідуальне - національному, профанне - сакральному. Штучне поєднання християнських цінностей та лібералізму розпадається - бо який союз у Христа з Веліаром? Народи вибирають одного з панів.
Дуже правильна апеляція до теологічного самопізнання. Філософи розвінчують псевдорелігію сучасної Європи, подану у формі універсалістської утопії. Однак не рефлектують витоки тієї утопії, що походять від гуманістичного світогляду.
Аналогічно бачимо прагнення втриматись на двох стільцях – цінності ліберального індивідуалізму та християнської моралі. Дійсно, вони складають діалектику європейської боротьби останніх 300 років, однак визначають саме боротьбу, яка завершається в сучасності гегемонією лібералізму. Реальна зміна вектору неможлива без визначення пріоритетів, що можливо через означення примату релігійного світогляду.
Чимось погляди філософів нагадують думки Брейвіка, який теж хотів повернути попередній момент деградації, поєднавши секуляризм у великих містах та християнські цінності на периферії.
Слушно критикується міжнародна олігархія, яка використовує образ фальшивої Європи. Але нерозроблені механізми її подолання в економічній сфері.
Критикується імперія, яка єдина може бути мультикультурною. Але як же досвід Римської імперії – античної підвалини Європи. Чи можливе поєднання органічних національних спільнот в спільному європейському домі, що зможе акумулювати зусилля західної цивілізації?
Заторкується питання міграції та небезпеки автономій зовнішніх колоністів, проте слід провести послідовне розрізнення поняття громадянин і житель (яке нівелюється в сучасному світі, де вчорашнім мігрантам дається право голосу).
Загалом однак Паризька декларація – важлива віха зміни епохи. Панування ліво-ліберального дискурсу, що останні 25 років не викликало сумніву, тепер піддається сумніву. Навіть самі ліберали бачать, що втратили щось вагоме на своєму шляху. На цьому фоні Україна, на жаль, продовжує плентатись в хвості Європи, наслідуючи ідеї, час яких пройшов. Слід усвідомити – правішання Заходу неминуче, і слід орієнтуватись на майбутнє.