Red Patriot Ця паскудна тема давно стала “притчею во язицех”. Я, у свою чергу не певен, що на даному, зародковому етапі, себто стадії становлення вона варта ролі визначального ідеологічного фактора, адже очевидно, що не всякий лівий по ходу негрофіл, як і те, що бути правим і расистом, речі, як мінімум, не завжди тотожні. Сентенції такого штибу подібні до світоглядного Бівресту, мосту між світами в асатруа. В цьому сенсі їхній критичний потенціал стосується як бездумної толерації так званих “прав людини” так і типових для вітчизняних ультраправих расистських упереджень. Нацисти кажуть: “Мігранти – ідіть геть”. Антифа навпаки: “Вони теж люди і мають право на рівні соціальні умови”, що слід розуміти як потребу в інтеграції до системи, а якщо копнути ще глибше – на відмову від, принаймні частини власної ідентичності на поталу тут реакційній ідеї соціальної рівності. Яка з цих позицій расистська по-суті, а не лише на словах зразу і не скажеш. Калічачи один одного опоненти переконані в тому, що займаючи АФА або, у протилежному випадку - анти-АФА позиції, вони боряться передусім з колаборуючими, знову-таки, в першому випадку – з українофобною, в іншому – расистською системою, з єврейським (ZOG) або ж неоліберальним (NWO) обличчям (в обох випадках винуватий соціальний расизм властьімущих, для котрих колір шкіри це різниця між “ізвєстю” і вапном). Як свідчить практика, єдиною, хто виходить з посмішкою з цієї патової ситуації залишається рідна міліція і дяді, котрі (згадайте Палестину, для кого джихад, а для кого – бізнес), стоять за нею в костюмах від кутюр’є. Їх влаштовує відсутність інтересу до них самих. Діалектика вуличної політики грунтується на досить віртуальних і очевидно скалькованих із західного “грунту без крові” стереотипах. І вибір, котрий пропонується, менше всього схожий на повноцінну альтернативу, оскільки протестуючого примушують вибирати з двох, реальних “зол” – між величезною кількістю чужоземних гастарбайтерів, котрі, при всій повазі до теорії класової солідарності, навряд чи розв’яжуть соціальні проблеми автохтонів, радше заведуть їх до лабіринту без виходу, як це сталося з лівим дискурсом у Франції, Німеччині та Британії, свідченням чому поява ревізіоністських течій типу “націонал-марксистів” з “Дойче Колєг”, пізнього Бенуа, кількох, за висловом класика, “реакційних антикапіталістичних” Третіх Позицій тощо; на тому кінці барикади свій, рідний, український буржуа, ласий до гастабайтерської дармовщини (починаючи з внутрішньої трудової, також дешевої роб (раб)сили). Таким чином, цівки мають на увазі дві мішені, в котрі, втім, навряд чи вдасться вистрілити за один раз, позаяк стрільці ніяк не визначаться в питанні черговості, а пізніше взагалі починають пуляти один в одного. Нацисти переслідують гастабайтерів, антифа - нацистів. Хто займеться буржуа, котрий, як свідчить історія, схильний розігрувати складні соціальні партії, і годувати з однієї руки кількох собак – спочатку гастабайтерів; потім, коли ті починають вимагати ліпших умов – нацистів; коли вже нацисти розуміють, що потяг поїхав, як це сталося в західних метрополіях – авторасистськи налаштованих антифа. І все, назад шляху немає. Біла Реконкіста перетворюється на мрію вимираючого європоїдного покоління; соціальна революція завмирає в утробі прикормленого мультирасового суспільства, оскільки лівий, протестний потенціал вихідців з країн Третього світу розвіюється з парою сот накинутих зверху баксів, фунтів, євро. Вони не зустрічаються з мігрантами на роботі або у дворі, тих занадто дрібна кількість, тому можна говорити, особливо у антифа-випадку про штучно сформовані толерофільні (в піку В.З.) моделі, доказом чому фактична відсутність зв’язків із самим мігрантським середовищем. В цьому випадку все частіше йдеться про банальну боротьбу за вулиці, парки і стадіони, проти монополізації культурного і дозвільного простору розплодившимися ультраправими, котрі, лише з причини чисельної переваги дозволяють собі одноосібно трактувати все більшу кількість різноманітних життєвих положень, в руслі нескладних соціальних фобій: “лише ми знаємо, що таке НАШИЙ футбол”, “хто не з нами, той по-любе жид”, “економіка здатна працювати за нацменеджменту і ці патріоти – ми” тощо. Україна, і тут варто звернутися до досвіду країн Євросоюзу - не презерватив XXL, до неї не влізуть, навіть за умови депопуляції місцевого населення всі бажаючі. Присутній на її теренах етнічний субстрат виснажений роками колоніального становища, геополітичними розбіжностями і колаборуючою фашистською владою і не здатен перетравити без втрати власної ідентичності занадто жорсткі азійсько-африканські гени. Впустивши до неї неконтрольовану кількість ще голодніших гастарбайтерів українці можуть повторити сумну гальську долю, прикладом чому бутафорна “французська” збірна з футболу. Виштовхуючи вже заїхавших до країни ми позбуваємося все-таки потрібного, хай невеликого, вибухового потенціалу, чия величина має корелювати з кількістю присутніх на наших ринках дрібнобуржуазних (зараз найбільш протестна група) торгашів і йти в авангарді українського пролетаріату, якби пафосно це не звучало. Потрібне критичніше осмислення поточної соціальної і вужче – класової ситуації. Класичні версії, легенькі за своїм наповненням позиції відповіді не дають, простіше кажучи, мені не заважає кавказець, в котрого я купую хурму, проте я не хочу купувати її лише у нього, потім них. Ви лише спробуйте, замість калічити братів по крові: нацисти – бити начальників ЖЕКів, зажраних мерів і ментів; антифа – цікавитися кавказької злочинністю, працювати з ісламськими культурними центрами і каталажками для мігрантів; всі разом – годувати українських бомжів і піднімати теж, замітьте, українське село. Ніщо так не зближує як повноцінна фізична робота на благо спільної Батьківщини, прибирання картоплі або сапання буряків. І особливо корисна для хворіючих на підліткову столичну дурь, розніжену умовами київського існування. Відтак, велика кількість мігрантів призведе до переїдання, отруєння, а потім і хронічного гастриту соціального шлунка; їх відсутність - до виразки, оскільки невелика кількість чужоземних гастарбайтерів придатна до ферментування окремих протестних ситуацій. Вони як алкоголь, багато – шкідливо, не пити зовсім – стресово. А хто підніме прапор після перемоги, покаже час. Зараз це не важливо, поки ви ходите по колу і граєтесь в свої підліткові “постмодерні війни”. П.С. Для тих, хто хоче порвати горло під час дискусії. Примітивно, з метою позбутися підміни понять: Nazi - скільки мігрантів слід вигнати з країни, аби у підсумку ви зрозуміли, що корінь її нещасть в наших співвітчизниках? Antifa - скільки мігрантів повинно в’їхати до країни, щоби ви мали змогу пересвідчитися у сенсовості приказки про “золото, що не блищить”? для “Бриколаж”